Михаил Назаренко — Маємо те... А що маємо?
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михаил Назаренко — Маємо те... А що маємо?

Книжник-review. — 2002. — № 9. — C. 10.


Питання про те, чи є російськомовна література, що створюється в Україні, українською літературою, постає дуже часто. Настільки часто, що про практичний сенс його вирішення навіть не йдеться (втім, як і завжди, коли ми потрапляємо в царину ідеології). Хто такий «народ України», здається, врешті домовились — тепер залишилось тільки з’ясувати, чи відрізняється «література України» від «української літератури».

Яке значення може мати подібне дослідження — та й взагалі ця дискусія? Єдине: ми дізнаємось, чиї імена будуть внесені до чергового тому «Історії української літератури», хто потрапить до університетських курсів «сучасного вітчизняного красного письменства». Це все. До національного самовизначення та інших приємних речей, про які стільки йшлося за останні роки, відповідь на поставлене запитання стосунку не має.

Проблема перед нами стоїть не ідеологічна, а методологічна: за яким критерієм ми визначаємо національну приналежність письменника — мовним чи географічним? І чому ми обираємо саме цей, а не інший?

Якщо вважати головним фактором мову, ніяких складнощів немає. Такий погляд є чи не найпоширенішим і в Україні, і в Росії — зрозуміло, чому.

Заперечення виникають одразу. Добре відомі випадки, коли велика національна література творилася ненаціональною мовою — згадаймо хоча б Ірландію. Обидва її нобелівські лауреати, Йейтс та Гіні, писали англійською (залишаю осторонь Шоу, який інтегрувався в літературу «метрополії»). Звичайно, 80 років тому ірландці відхрещувались від Джойса, але хай-но хтось спробує його відібрати в дублінців зараз! (Якщо ж не ходити так далеко — можна згадати хоча б німецькомовні твори Кобилянської та російські повісті Шевченка.) Багато хто вбачає в самому факті існування української російськомовної культури загрозу подальшої «ірландизації» України, але загроза ця видається абсурдною: надто вже різними є політичні й культурні умови двох країн, та й головною загрозою нашій державній мові залишається рівень її викладання в школі, а не напівміфічна російська експансія.

Деякі критики, відлучивши наших російськомовних письменників від української літератури, відмовляють їм також у праві бути частиною російської культури: вони, мовляв, пишуть не справжньою російською мовою — тобто не мовою Островського (!) чи Распутіна (!), — а якоюсь підробною, «дистильованою». Логіка зрозуміла: що може доброго вийти з Назарету? Історія показала, що саме. Врешті, якщо мова Бабеля і Шолохова визнається російською, чому наші сучасники не можуть користуватись тими ж правами? Що ж стосовно пишних роздумів про те, що кожен з нас генетично запрограмований писати мовою свого народу і т. п. — вони є провокаторськими й абсолютно неконструктивними. Хоча б тому, що існування подібної «генетичної програми» довести неможливо. Добрий письменник сам творить свій стиль, і ніякі зовнішні умови йому не завадять. А поганому не допоможе навіть перехід на батьківську мову.

Застосування географічного критерію не допоможе з легкістю вирішити всі питання. З одного боку: в Україні є певний (і досить значний) процент російськомовного населення, — а заняття літературою ще ніхто не викреслював зі списку громадянських прав. З іншого: якщо українськими письменниками є ті, хто працював і працює на території нашої держави (в яких кордонах?), чи слід зарахувати до українських надбань творчість Бруно Шульца (Дрогобич, польська мова, єврейська тематика)? Я б одразу не відповів «так». В принципі, чом би й ні, але — чи назвав би Шульц сам себе «українським письменником»? Певна річ, що ні. Чи слід взагалі в такій делікатній справі брати до уваги самовизначення письменника? Чи не призведе це до повного знищення будь-яких раціональних критеріїв?

Як бачимо, «географічний» підхід залишає більше питань, ніж відповідей. Гадаю, це тому, що він є більш правомірним. Прості відповіді, як правило, надто вже спрощують дійсність. Перш ніж повернутись до мовного/географічного протистояння, розглянемо інші можливі критерії.

Тематика. Все, начебто, зрозуміло, але… як не більшою, то кращою частиною вітчизняної російськомовної літератури за останні роки є фантастика, а цей напрям з національною тематикою не завжди рахується, хоча й по нашій землі фентезісти й магічні реалісти пройшлися кованими чоботями («Ефіоп» Штерна, «Відьомча доба» Дяченків, «Небеса звеселяються» Валентинова та ін.). З відносно реалістичною літературою справи простіші. Пише Курков про Київ — наша людина. (Пише Джойс про Дублін…) А коли той самий Курков у «Бікфордовому світі» зображає умовно-позачасовий СРСР, — одразу стає російським, чи то пак радянським? Окрім того, російські класики навдивовижу вміли зображати Україну — і, будемо відверті, незгірш за вітчизняних творців (від «Полтави» до «Білої гвардії»… ні, Булгаков таки не українець, хоча й киянин!).

Нічого не лишається, як звернутись до ментальності письменників. Шкода, що її не одразу побачиш… чужа душа — темний ліс, і простір для спекуляцій безмежний. «Українською ментальністю» нагороджують, мов орденом — тих, хто особливо відзначився на ниві. Тут, звичайно, не оминути «двоєдушного» Гоголя — українця, який перетворився на росіянина. Бо якою б не була його душа, «нашою» чи «їхнею», «Мертві душі» — це російська і тільки російська література. Дарма, що створена поема водночас з другою редакцією «Тараса Бульби».

В часи Гоголя і Шевченка питання, над яким ми мудруємо, видалося б взагалі позбавленим сенсу. Статус «Вечорів на хуторі» та «Кобзаря» в тодішній літературній системі був майже однаковим: малоросійська гілка російського письменства. «Чорна рада» — перший історичний роман, написаний українською мовою, але ніяк не перший український історичний роман. Існування текстів, дубльованих обома мовами (та ж «Чорна рада» чи «Сорок літ» Костомарова) — явище дуже типове. Саме тематика творів та походження авторів визначали обсяг «української літератури». Різниця лише в тому, що російськомовні тексти призначались «на експорт», а україномовні — переважно «для внутрішнього вжитку» (в іншому випадку вони супроводжувалися словничками).

За півтораста років культурна ситуація, звичайно, змінилась, але не радикально. Російськомовна література України залишається «радянською» — в тому сенсі, що її читачем, таргет-групою, є населення всієї території колишнього СРСР. Чи означає це, що вона повністю позбавлена національної специфіки?

Спочатку перелічу аргументи «проти». Значна частина російськомовної літератури належить до так званих «глянцевих жанрів», тобто є принципово не-елітарною (йдеться не про якість, а про функцію текстів) — це вже до певної міри сприяє нівеляції. Книжки наших авторів з відомих причин видаються переважно в Росії — тож і беруть участь передусім в російському літературному процесі.

Але ті риси нашої російськомовної літератури, які зазвичай вважаються «імпортованими» з Росії, радше є проявом пострадянських синдромів: спільний історичний досвід породжує подібні естетичні реакції. Вплив західного (пост-)модернізму йде здебільшого також через російські переклади, бо «Всесвіт» давно вже загубив свою просвітницьку функцію. Значні жанрові ділянки (фентезі, наприклад) також відомі переважно в російській трансляції, а не в українських версіях. Для російськомовної літератури дилема Європа/Москва, сформульована Хвильовим, не має сенсу. В Європу через Москву — іншої альтернативи сучасна українська культурна ситуація не змогла запропонувати.

Російськомовна література України виявляється маргінальною по відношенню до обох «сестер». (Недарма Борис Штерн у згаданому «Ефіопі» прийшов до висновку: «Все мы всегда маргиналы». Всі.) Я гадаю, що в цій сфері література й розвиватиметься. Погляд на обидві культури зсередини і ззовні — водночас! — є найцікавішим і найпліднішим. Але потрібно те, що досі, здається, не відбулося: самоусвідомлення. Російськомовна література (ширше — культура) України має віднайти в собі риси, які притаманні тільки їй. Зрозуміти свою осібність, несхожість, оригінальність. Це неможливо зробити за наказом, навіть за допомогою культурних центрів. Це трапиться саме по собі — або не трапиться. «Українська тематика» і «щирий менталітет» прийдуть — нікуди не дінуться.

Мені здається, що обсяг поняття «українська література» можна достеменно визначити єдиним чином: дуже його звузивши. Г.Грабович якось сказав: «Гоголь до тої міри буде нашим, до якої ми будемо добре про нього писати». Критерій не згірше від інших. Будь-яке вирішення проблеми буде волюнтаристським — тож хай це буде волюнтаризм на користь культури. Захищаючи «мовну чистоту» української літератури, ми позбуваємось немалої кількості талановитих творів, написаних тією мовою, яка для значної частини громадян України є рідною. А здобуваємо?..

Втім, боюся, що «російський» та «український проекти» закінчаться водночас — перемогою суржику. Я вже бачив це покоління — в дев’ятому класі середньої школи. Зачекаємо.

© «Книжник-review», 2002