Михаил Назаренко — Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михаил Назаренко — Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)

Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). — К.: ВД «Сварог», 2006. — 688 с. (сер. «Неофіційно»).


[Фрагменти]

Анотація:

Шевченко — пророк, але що саме він пророкував? Шевченко безсмертний, але яким є його потойбічне життя? Чому він виїздить з могили на білому коні? Як Шевченко виконував заповіт Пугачова? Як примусив царя визволити селян?

Шевченко — характерник, Шевченко — чаклун, що змінює обличчя, Шевченко — незвичайний маляр… Такого Шевченка зараз мало хто знає. Але таким його знали.

«Поховання на могилі» — найповніше зібрання народних переказів про Шевченка, «паралельна біографія» Кобзаря, несподівана і захоплююча.

© Михайло Назаренко, 2006 

(с) ВД «Сварог», 2006 

ЗМІСТ

Частина перша

ЖИТТЯ

Частина друга

ПОХОВАННЯ

КОМПОНУВАННЯ

Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? Щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються…
«Гайдамаки»

Розпочавши роботу над цією книжкою, я перечитав есей Григорія Грабовича «Колажі з Шевченком», де зокрема мовиться: "У колажі закономірно й інтуїтивно поєднуються принцип деталі (навіть річ цілісна і ніяк не дрібна стає «деталлю», відламком якоїсь більшої візії) з принципом випадковості, з вибором «навмання». Очевидна несподіваність, «неспівмірність» компоненту («деталі») та цілості стає естетичною домінантою колажу. Витворюється поетика хаосу".1

Чи може виникнути лад із цього хаосу?..

Що таке «міф Шевченка про Україну», ми, здається, починаємо розуміти, незважаючи на ідеологічну інерцію та численні надінтерпретації. Але таким само цікавим є й «міф України про Шевченка»: не те, що Кобзар зробив із Батьківщиною, а що Батьківщина зробила з ним; не те, що він писав про народ, а те, що розповідають про нього в народі, включно з різноманітними легендами, складеними серед різних соціальних груп, від революціонерів до жандармів. Дозволю собі ще раз послатися на Грабовича: «Автор не просто відтворює міфологічну будову, а стає її учасником». Тож «Шевченко став не лише творцем, але й продуктом свого міфу».2 Та яким є міфологічний образ Шевченка?

Я не ототожнюю «міф про Шевченка» з ширшим явищем — загальною рецепцією його життя і творчості. Не будемо забувати, що підвалини цього міфу здебільшого створювали селяни, які ніколи в житті не читали «Кобзаря». Що ж до радянських фальсифікатів, то вони, хоч які незугарні, а подеколи й відразливі, все ж не в змозі сфальсифікувати саму структуру міфу. Врешті, ледь не усі «оповідки» чи «спогади старожилів» достовірні або недостовірні однаковою мірою.

Дореволюційні легенди про Шевченка переважно містичні, пізніші — переважно соціальні (зі зрозумілих причин), але й фантастичні оповіді продовжують існувати. Відслідковувати такі процеси важливо, якщо нас цікавить динаміка, але в цій книжці я хотів представити «шевченків міф» як цілісність. На жаль, деякі важливі фрагменти цього тексту дійшли до нас лише в побіжних згадках. Ми бачимо верхівку айсберга і намагаємося уявити його справжній розмір; тільки завдяки одному-єдиному джерелу нам відомо про «зачарованого Тараса», борця з нечистою силою. Зв’язки між частинами та елементи, яких бракує, можуть бути вирахувані, подібно до невідомих елементів таблиці Менделєєва.

До книги, що пропонується вашій увазі, увійшли перекази, які доповнюють реальну біографію поета або прямо суперечать їй, спогади старожитців, фантастичні оповіді (в тому числі — про посмертне життя безсмертного Кобзаря), ідеологічно вивірений фольклор радянських часів і «псевдошевченкіана», тобто тексти, які до поета жодного стосунку не мають, але приєднані до «базового міфу». До останньої категорії належить, наприклад, пісня про те, як Шевченка віддали у солдати. Вона кружляла на межі ХІХ-ХХ століть українськими часописами, обростала подробицями «з народних вуст», її — не з першої спроби — поховав Агатангел Кримський, і, нарешті, вона воскресла в радянських виданнях. Все це утворює міф, що оперує тими ж елементами, образами і мотивами, з яких складено поезію Шевченка. В цьому сенсі перекази про поета не лише являють собою його паралельну біографію, але, до певної міри, й паралельний «Кобзар». Для структуральної антропології трагедія Софокла і вчення Фройда є однаково достовірними джерелами дослідження міфу про Едіпа.3

Нагадаю вислів Вікентія Вересаєва: «Адже жива людина характерна не лише справжніми подіями свого життя, — вона не менш характерна і тими легендами, що довкола неї створюються, тими чутками і плітками, яким вона дає привід. Немає диму без вогню, і в кожного вогню буває свій дим. Про Діккенса розповідатимуть не те, що про Бодлера, і пушкінська легенда буде значно відрізнятися від толстовської».4

«Міф про Шевченка» — незважаючи на те, що бібліографії шевченкіани завжди містили рубрику «Образ Кобзаря в народній творчості» — ніколи не був офіційно визнаним, зібраним докупи і, відповідно, осмисленим. Мабуть, найцікавішим і найнесподіванішим для мене виявилося те, що фольклор підтверджує, поглиблює, а в дечому спростовує «міфологічні» теорії сучасного шевченкознавства. Свої думки з цього приводу я висловив наприкінці книжки; на той час читач уже зробить власні висновки і зможе погодитися чи не погодитися з моїми. Зауважу, однак, що «Поховання на могилі» не є ілюстрацією до будь-яких концепцій. Книга, яку ви тримаєте у руках, — лише результат мого зачудування і спроба передати це зачудування іншим.

Структура «Поховання на могилі» наслідує структуру «Гайдамаків» — уклін композиційній майстерності Шевченка.

Декілька слів про моїх попередників, яким я надзвичайно вдячний.

«Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», «Воспоминания о Тарасе Шевченко», збірники матеріалів, присвячених поетові, дослідження шевченкознавців, колажі на кшталт «Гори» Івана Драча — всі ці книжки стали мені у пригоді.

Легенди про Шевченка почали записувати принаймні у 1861-му році, й наприкінці 1910-х років їх було відомо вже чимало. У післяреволюційні часи вони практично ігнорувались, натомість підсумки праці радянських фольклористів було підбито у збірнику, впорядкованому Д. Кушнаренком, П. Поповим та Ю. Соколовим (К.: Вид. АН УРСР, 1940). Зі змінами, доповненнями і скороченнями його перевидали майже чверть століття по тому під назвою «Народ і Шевченко. Легенди, перекази, пісні та інші твори про великого Кобзаря» (упор. П. Гонтаренко, Д. Кухаренко, М. Родіна; К.: Вид. АН УРСР, 1963). Далі я посилатимусь на ці видання як на Збірник-1940 і Збірник-1963 відповідно. Тексти, що увійшли до Збірника-1963, звірені з першодруками і, в разі наявності редакторського втручання, цитуються за більш ранніми виданнями.

Опублікований матеріал я намагався залучити якомога повніше,5 запобігаючи при цьому повторень (якби я навів усі відомі оповіді на тему «Шевченко — друг кріпаків», книжку неможливо було б читати) і виключаючи зайві коментарі збирачів-фольклористів. Усі скорочення, позначені трьома крапками у квадратних дужках, не мають цензурного характеру і викликані композиційними чи естетичними причинами.

Підкреслюю: залучено саме «опублікований матеріал» (і, відповідно, «санкціонований» суспільством): величезна частина записів, зроблених протягом ХХ століття, досі лежить в архівах. Маю надію надалі доповнювати ними цю книжку.

Всі наведені тексти нефольклорного походження, в тому числі уривки з творів самого поета, цитати з Куліша та Костомарова, — то навіть не додатковий ілюстративний матеріал, а композиційно необхідні нагадування — звісно, зайві для шевченкознавців; але моя книжка не для них написана, хоча, сподіваюся, буде цікавою і для філологів.

Цитати наводяться мовою оригіналу, за винятком англомовних, які перекладені українською. Орфографія переважно приведена до сучасних стандартів, але деякі її характерні особливості збережені, наскільки це можливо. Вказівки на те, коли і від кого почуто перекази, уніфіковано.

Деякі рідкісні видання виявилися недоступними, тож я буду вдячний за вказівки на прогалини, наявні у тексті.

Наостанку — ще одна авторитетна цитата. Генлі Ай, видатний діяч екуменічного руху, якось мовив: «Truth іs the matter of imagination». «Сутність уяви — істина»; і водночас — «Істина — лише справа уяви».

Обидва можливі переклади афоризму я тримав у пам’яті, впорядковуючи цю книжку.

Михайло Назаренко.

Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). — К.: ВД «Сварог», 2006. — 688 с. (сер. «Неофіційно»).


Начнем же уже начало книги сице… Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».
«Гайдамаки»

Шевченко міг говорити від імені свого народу так само, як народ — від імені Шевченка.
Максим Рильський
(Збірник-1963. — С. 10)

* * *
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Як у полі на могилі
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує.
Як сон-трава при долині
Вночі розцвітає…
А про людей… Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю.
Добре знаю. Зоре моя!
Мій друже єдиний!
І хто знає, що діється
В нас на Україні?
А я знаю. І розкажу
Тобі; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Богові розкажеш.
«Княжна» (1847)

Ночь весенняя светла.
Мир уснул, но дух живой
Движет небом и землей.
В беспредельной вышине
Звезды светлые плывут;
В недоступной глубине
Корни темные ползут;
В необъятной тишине
Слышно, травы как растут;
Не шелохнясь, Днепр несет
В море бремя синих вод.
Над рекою месяц встал,
Глянул в воду, задрожал -
И обыскренный поток
Светлым золотом потек.
Поднялся туман с реки,
Разостлался по скалам.
Не туман я вижу там:
Легкие теней полки.
Опершись на бунчуки,
>Тихо в воздухе стоят;
Взоры тайною полны
Замогильной стороны…
Вкруг, душиста и тепла,
Ночь весенняя светла!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Голос из-под камня.
Я здесь давно; столетий много, много
Над головой моей прошло!..
Евгений Гребенка.
Богдан.
[. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ]

ХАРАКТЕРНИК

«Слушай», — сказал Пугачев с каким-то диким вдохновением. — «Расскажу тебе сказку, которую в ребячестве мне рассказывала старая калмычка. Однажды орел спрашивал у ворона: скажи, ворон-птица, отчего живешь ты на белом свете триста лет, а я всего-на-все только тридцать три года? — Оттого, батюшка, отвечал ему ворон, что ты пьешь живую кровь, а я питаюсь мертвечиной. Орел подумал: давай попробуем и мы питаться тем же. Хорошо. Полетели орел да ворон. Вот завидели палую лошадь; спустились и сели. Ворон стал клевать, да похваливать. Орел клюнул раз, клюнул другой, махнул крылом и сказал ворону: нет, брат ворон; чем триста лет питаться падалью, лучше раз напиться живой кровью, а там что Бог даст! — Какова калмыцкая сказка?»

— Затейлива, — отвечал я ему. […]
Александр Пушкин.
Капитанская дочка.

«Коли кати зібрались четвертувати Пугачова, він, — розповідає легенда, — покликав до себе Шевченка і сказав: — Заповідаю тобі продовжувати нашу справу!..».

Леонід Сукачов.
Легенда про нездоланого Прометея
// Літературна критика. — 1936. — № 3. — С. 81.

…В село він прийшов надвечір. Мужики якраз сиділи на колодах, попихкували самокрутками, про тяжку долю гомоніли між собою.

— А чого, браття, пожурилися? — питає.

Мовчать мужики. Дуже вже їх в ту пору панство обсіло.

— Не годиться так, братове! Чого голови похилили? Ось послухайте одну бувальщину…

В якійсь країні, за морями за синіми, та управляли орлами ворони. Обпоїли їх, задурили, крила широкі пообрізали, на себе примусили працювати. А орлят, що народжувались, укидали з гір, у воді топили. Затужили орли, стали на вас схожими.

Та народилося орля, якраз на світанні, коли сонце вставало. Крила у нього — як небо безкрає, погляд — гордий.

— А вставайте, побратими! — гукнуло орля. Ворони з похмілля ще спали. — Час уже пригадати, як ми вільно до сонця літали.

Мужики ближче підсунулись до Тараса.

— Ну, а далі що? — горять у кожного очі.

— Далі? Почули той заклик орли. Заклювали вони ворон, тіла їхні поскидали у прірву. І зажили вільно, в дружбі. Знову почали ширяти високо, високо…

Задумались мужики:

— А чим ми гірші від орлів? — закричали. — Вставаймо на воронів-панів!

Запалали-задиміли панські палаци. Полетіли ворожі голови з пліч. Гострі були у мужиків коси. А Тарас попереду всіх, як той орел сизий, літає.

Та наступило царське військо, почало оточувати селян. От-от схоплять Тараса.

— Тікай, батьку! — кричать люди. — Тікай, рідний!

— Не можу вас кинуть, — відповідає.

— Тікай, — просять в один голос матері.

І розступилась перед ним річка Рось, пройшов наш Тарас по самісінькому дну її. Далі соколом полинув. І де не з’являвся — кругом палаци панські палали, лилася ворожа кров.

Любили його орли і не любили ворони…

Орли і ворони.
Записав на Канівщині І. Лисенко
// Зміна. — 1961. — № 3. — С. 13.

[…] весняного вечора у село Седнів уходив подорожній. Все на ньому було покрите пилом, обличчя втомлене. […]

За спиною подорожнього була бандура.

Він зупинився біля селян.

— Здалеку, чоловіче добрий? — запитали його селяни.

— Мандрую по всій Україні, — відповів подорожній, — і скрізь бачу лихо народне, кріпацьке. […]

Потім подорожній узяв бандуру і заспівав селянам про долю кріпацьку нещасливу, про Кармалюка славного. […] Хто почув його пісню, починав точити сокири, коси.

Від службовця М. Ф. Тарана, 67 років.

Народні перекази про Т. Г. Шевченка // Молодий комунар (Чернігів). — 22.02.1939.

Жив, віриш, на високій горі Чарівник. У нього був чудесний сад, віриш. І цвіли у нім лише будяки. Так, так, будяки. Але то були чародійні, віриш, квіти. Їх стебло нагадувало руку з розчепіреними гостроконечними пальцями, які захищали чудову фіолетово-синю квітку, що містилася, віриш, на долоні стебла-руки.

Отож були ті квіти, кажу, чародійними. Хто їх мав, до того, віриш, навіки поселялося в господу щастя. Проте чаклун — старий-престарий дідуган — нікому не давав тих квіток. Та й дістатись до нього ніхто не міг, віриш…

А один смільчак (Кармалюком його звали) дістався до діда, схопив його за бороду і каже, віриш:

— Дай мені квітку таку, щоб всенькому народові добре було, віриш. А ні, — каже, — то заріжу.

Дід подумав, подумав та й одповів:

— Нема, віриш, — каже, — у мене, чоловіче, такої квітки. Та ти можеш її мати. Ген, бачиш, по той бік Удаю скеля гостроверха. З того верха, що нагадує меча, можеш витесати стебло-руку і пальці-пелюстки… А от, де візьмеш саму квітку — не знаю, віриш.

…І стругав, віриш, Кармалюк, довгу ту скелю гостроверху. Зробив стебло-руку і пальці-пелюстки дужі. І стриміла та кам’яна рука в небо, наче прохала щастя у бога, а квітку не міг, віриш, зробити Кармалюк і дуже печалився з того.

Коли йшов тим краєм Шевченко. Підходить, віриш, до Кармеля:

— Що, — питає, — робиш, добродію?

Ну й пояснив йому той, що хоче зробити казкову квітку, яка принесла б бідному люду щастя.

Подумав, задумався Шевченко та й повів таку річ:

— Е, брате, не знаєш ти, що то за квітка.

Та й витягнув із грудей, віриш, своє серце і поклав його на долоню кам’яної руки.

Як оживе і зацвіте, віриш, та квітка одразу! Так і всім добре стало. Он воно як. А квітка ця і тепер кров’ю пахне, бо горить у ній серце Шевченка.

Від К. Чумака, 70 років, с. Густиня.
Матеріали студентських наукових експедицій
по шевченківських місцях, зібрані в 1960 та 1961 роках

// Вивчаємо Шевченка. Зб. наукових праць

студентів філологічного факультету.

— К.: Вид. Київського університету, 1964. — С. 106–107.

Любив слухати [Шевченко у Кам’янці-Подільському] розповіді про Кармалюка, часто бував у фортеці, з якої втік Устим Кармалюк. Він їздив у село Гуменці на гору Кармалюка. Там в горі був підземний хід, в якому ховався Устим Кармалюк з своїми хлопцями, а вночі виходили вони на шлях, забирали гроші у багатих і віддавали їх бідним.

Від старого більшовика П. І. Зюковського, 75 років (липень 1961 р.).

Там само. — С. 111–112.

Одного разу сидів Тарас Григорович під дубом і писав вірші. А тут ідуть селяни. Зупинив їх Григорович, привітався. Бачить, а селяни чорніше чорної землі, зажурені. Він їх і питає:

— Чого, рідні, зажурилися, посмутилися?

— Як тут не журитися, не смутитися, коли на панщину гонять, б’ють гірше собак.

І відповів їм тоді безсмертний Тарас:

— Не журіться, брати мої, настане не життя, а квіти. Чули про Кармелюка, про Степана Разіна, як вони громили панів? Ось так і ви, збирайтесь, винищуйте панську наволоч.

Від колгоспника Я. М. Феськовця, с. Тупичів, Чернігівської обл.

Збірник-1940. — С. 18.

Шевченко дуже дружив з кріпаками. Їх заговарював, щоб вони на панщину не йшли.

Від Д. Д. Гури, 62 років, с. Прохорівка, Гельм’язівського р-ну, Полтавської обл. (серпень 1938 р.).

Там само. — С. 76.

Обыкновенно малорусский народ всем своим любимым героям придавал чародейский образ, необыкновенную силу и другие качества, которые определяют «характерника». Таким «характерником» в глазах народа является и Шевченко. […]

А. Смоктий.

Взгляд народа на Шевченка

// Киевская старина. — 1882. — Август. — С. 372.

Говорили, […] что между ними [запорожцами] всегда были так называемые «характерники», которых ни огонь, ни вода, ни сабля, ни обыкновенная пуля, кроме серебряной, не брали. Такие «характерники» могли отпирать без ключей замки, плавать на лодках по полу, как по морским волнам, перебираться через реки на суконных войлоках или рогожевых циновках, брать в голые руки каленые ядра, видеть за несколько верст вокруг себя посредством особых «верцадел», жить на дне рек, влазить и вылазить из туго завязанных и даже зашитых мешков, «перекидаться» в котов, превращать людей в кусты, всадников в птиц, влазить в обыкновенное ведро и плыть в нем под водою сотни, тысячи верст.

Дмитро Яворницький.

Історія запорозьких козаків.

— Т. 1. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 236.

— Що ж воно таке за запорожці?

— Вояки великі, і великі знахурі; вони з нечистим знались.

— Як так, діду?

— А так: знались та й годі!

— А жеж вони були такі, як оце й ми?

— Такі, як оце й ми!

— І горілку пили, як ми?

— І горілку пили!

— І отак, як і ми, борщ їли?

— І отак, як ми, борщ їли!

— І в штанях, і в сорочках ходили?

— І в штанях, і в сорочках ходили, а з нечистим знались.

— Як же воно так?

— А ось як! Я вам розкажу, а ви послухайте. Воно, хай Бог простить, об них за хлібом-сіллю і згадувати гріх, та вже дарма, розкажу. Вони оце зап’ють-загуляють. Поставляють коло себе два ведри; в одно ведро нальють горілки, а в друге води, та горілку п’ють, а в воду дивляться, горілку п’ють, а в воду дивляться. А ногайва, а ляхва, а кімлашня так кругом і обсіда їх, а вони горілку п’ють, а в воду дивляться.

— Чого ж вони дивляться?

— Постойте, докажу!.. А вони горілку п’ють, а в воду дивляться… Потім уже який-небудь лях підкрадеться сзаді до запорожця та хап його за чуприну, а він тоді чабульк у те відро, що з водою, та звідціля, де ми сидимо, та аж під Карцоном (Херсоном) опиниться. Так хіба ж ото вони не знались з нечистим?

[Заперечення іншого старожила:]

— Ні, цьому не вірте: це тілько одна балачка; вони жили по-божеськи, не знали вони ніяких чар; од них і поганого слова не почуєш; «скурвий сину» — ото у їх найбільша лайка.

Д. Эварницкий (Д. Яворницкий).

Запорожье в остатках старины и преданиях народа.

— К.: Веселка, 1995. — С. 140–141, 269.

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу.

Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс».

Євген Луців.

Хто такі характерники?

// Урок української. — 2000. — № 9. — С. 25.

Что касается тех черт, которые характеризуют личность Шевченко как «характерника», то они очень различны и передаются не везде одинаково.

А. Смоктий.

Взгляд народа на Шевченка. — С. 372.

Даже те, которые живут далеко от его родины и очень мало о нем знают, на вопрос — кто такой Шевченко, отвечают: «це був такий великий воїн».

А. Смоктий.

Воспоминание о Шевченке

// Киевская старина. — 1883. — Сентябрь и октябрь. — С. 320.

Там, де ногою ступив він, трава зів’яла соками наливається, вийде в село — солов’ї защебечуть, стане слово мовити — так по-лицарському, а чи раду радити — товариськую. І став закованим, замордованим правду праведную говорити, на путь вірний наставляти. […] сонних від сну будив, сліпим очі відкривав. Не знайти його і не розшукати не то поліції, а й самому богові всевидющому.

Від колгоспника І. Я. Могильного, с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл.

А. Трипільський.

Народ про свого поета

// Молодий більшовик. — 1940. — № 3. — С. 117.

[…] кто такой Шевченко по мнению народа? Это прежде всего человек необыкновенный, так как выбиться из крестьянской среды (народ знает о принадлежности к ней Шевченка), выбиться притом, во время господства крепостного права, мог только человек, выдающийся из ряда простых смертных. При более тесной характеристике Шевченка, мы встречаемся с несколькими определениями: Шевченко «лицар дуже великий був», причем, он наделяется сверхъестественными качествами, присущими старым героям народных сказаний; так напр., он обладает способностью превращения: «оце він такий буде лицем, зараз, через час міста, він і перемінився». Нужно заметить, что это мне сообщал человек, видевший Шевченка, у которого поэт был в хате […].

Ник. Беляшевский.

Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке

// Киевская старина. — 1894. — Февраль. — С. 175.

Мій батько пам’ятав, як перебував у Самойлова Шевченко. Робочі не знали, що то він, а батько знав і не раз бачив поета, але нікому не казав, в тайні тримав. Було, каже, дивимось — ходить у молодих літах, а то дивись — появиться стариком. Він ховався од урядників і часто переховувався у Самойлова.

Від колгоспниці З. Т. Кулик, 63 років, с. В’юнище, Переяславського р-ну, Київської обл. (березень 1938 р.).

Збірник-1963. — С. 110.

Іноді (як розповідала мені моя мати) з’являвся Шевченко в село — ну, чистісінький тобі жебрак. А іноді — пан-паном. Як приїде в село, так і сипле кругом себе цукерками, а діти, мов горобці, за ним.

Від О. Д. Педан, с. Будища, Вільшанського рну, Київської обл.

Матеріали студентських наукових експедицій… — С. 116.

Він був, коли хочете, такий чоловік, що все знав. Носив він з собою чорні книги і по них усе вгадував, що робиться, й доказував, де і які «клади» (скарби) лежать. З молоду він ходив по сих горах і уподобав саме оте місце, де його поховано.

Іван Степовик.

У батька Тараса в гостині

// Зоря. — 1892. — Ч. 5. — С. 92.

Він усе знав, у його було все списано.

Від колгоспника Я. Я. Бичка, 80 років. Колгосп ім. Сталіна, с. Козинці, Переяславського р-ну, Київської обл. (липень 1938 р.).

Український фольклор. — Кн. 1.

— К.: Мистецтво, 1939. — С. 52.

Более реальный характер носит следующее затем определение: «мудрицей був великий», и совсем реальное, […] именно, что Шевченко «був великий начальник» […]: «він (Шевченко) в Каневі, в казначействі, брав грошей скільки хтів». Затем, неограниченное право пить сколько угодно, не платя при этом денег.

Ник. Беляшевский.

Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке. — С. 175.

Шевченко розказував, що далі буде на світі […].

Олександр Дорошкевич.

Шевченко в селянських переказах

// Життя і революція. — 1929. — Кн. ІІІ. — С. 114.

Люди його шанують за слово і діло. І ворожки не скажуть, що наперед буде, а він знав, що отака жизнь буде.

Від колгоспника Я. Я. Бичка, 78 років. Колгосп ім. Сталіна, с. Козинці, Переяславського р-ну, Київської обл. (1936 р.).

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах.

Записав Дм. Косарик.

— Х.: Мистецтво, 1937. — С. 25.

Великий Фультон! и великий ват6! Ваше молодое не подням а почасам растущее дитя, в скором времени пожрет кнуты престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется как школьник леденцом. То что начали во Франции энцеклопедисты, то довершит на всей нашеи планете ваше колосальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно.7

Тарас Шевченко.

Журнал. 27 августа 1857 г.

Він сильно розумна людина була, то він наперед знав, що буде.

Від колгоспника П. П. Колішова, 86 років, с. Межиріч, Канівського р-ну. Київської обл. (серпень 1938 р.).

П. Гонтаренко.

Народ про похорон Шевченка

// Червоний кордон. — 21.05.1939.

Будищанська легенда зв’язує назву свого селища з перебуванням там Тараса Григоровича. Село спочатку, мовляв, називалось чи Ходачки, чи Кодачки. По шляху до Лисянки зупинився тут перепочити. Село було бідне і мале (хат з десяток). Селяни почали жалітися на своє тяжке життя. «Злидні заїдають нас», — хитали головами діди. Поет слухав. Чоло його хмурнішало. […] Прощаючись, він начебто їм сказав: «Буде ще і на вашій вулиці свято». Народ і чека цього «свята». А слова «буде ще» переніс на назву села…8

М. Дубина.

Шляхами Великого Кобзаря

// Радянська Україна. — 19.01.1961.

Бесідував Шевченко з ними [кріпаками] довго. Говорили все про гніт та тяжке життя. Шевченко казав їм і що бога немає і що скоро уже будуть люди кропилами хати вимітати.9 Він усе знав. Шевченко був чоловік дара і ума і «тайная премудрості твоїя», як казав один розумний чоловік.10

Від О. Т. Пустовойта, с. Межиріч, Канівського р-ну, Київської обл. (серпень 1938 р.).

Український фольклор. — С. 43.

Народне прислів’я:

Тарасове око бачило глибоко.

Віктор Глущенко.

Великий Кобзар і Миронівщина

(краєзнавчий нарис про перебування Т. Г. Шевченка

на території Миронівськогшо району Київської області).

— Миронівка: Миронівський край, 1999. — С. 100.

Шевченко сторонував11 усе за людей-кріпаків, а був проти панів. Який він розумний чоловік, сину, було батько каже, усе наперед знав, що буде. Тому йому й худо було, що він казав правду. Казав, що од панів землю заберуть і людям жить краще буде, панщини не будуть робить. Він дуже любив кріпаків і любив балакати з ними. Він хотів вивести їх на діло, хотів, щоб всі рівно жили, через це його й переслідували, ловили.

Від колгоспника Я. Я. Бичка, 80 років. Колгосп ім. Сталіна, с. Козинці, Переяславського р-ну, Київської обл. (липень 1938 р.).

Український фольклор. — С. 52.

Про перебування Шевченка у Мойсівці збереглося кілька народних легенд. Одна з них така:

"Коли Шевченко бував у нашій Мойсівці, то деякі пани навмисне крутилися біля нього, щоб заслужити увагу поета. Особливо старалися попи. Та чи не найбільше наш отець Гавриїл. Це був невеличкий чоловічок, завзятий картяр і не менший бабій, голосистий та крикливий заводій усяких забаганок панських. Він конче хотів подобатися Шевченку. А Тарас зразу розкусив цього попика. Ото одного разу пропонує отець Гавриїл Шевченку:

— Тарасе Григоровичу, сідайте до нашої компанії, в карти пограємо. Якщо у вас грошей немає, то ми згодні на вашого «Кобзаря» зіграти…

Подивився Тарас на цього попика і каже:

— Не можу я програвати в карти ні своїх думок, ні людей, ні свого «Кобзаря». То вам однаково — чи мати, чи діти, чи дружина — ви все програєте" (Записано 1967 року від жителя села Мойсівки, 81-річного Павла Логвина).

Наскільки Шевченкові слова були справедливі і пророчі, розповідають ось такі події. […]

Взимку 1903 року піп Рознатовський програв у карти Володимиру Вольховському [новому хазяїнові Мойсівки] п’ятдесят п’ять тисяч карбованців. Платити не було чим. І поміщик запропонував для погашення боргу віддати… дружину. Програна Варвара поселилася з трьома дітьми у свого нового господаря. Двох її дочок і сина поміщик Вольховський віддав на навчання у Київ, а нова дружина задовольняли примхи пана, аж поки 1912 року маєток занепав, будинок було продано земству, а самого Вольховського позбавлено прав поміщика.

Варвара Рознатовська виїхала до дітей у Київ, де слід її загубився. А священик Рознатовський ще деякий час відбував свої обов’язки. Люди йшли до мойсівської церкви не стільки для задоволення своїх релігійних потреб, скільки для того, щоб подивитися на попа, «який свою жінку у карти програв». Пізніше він спився і загинув од горілки.

Отак справдилися сказані колись у Мойсівці слова Шевченка […].

О. Дорошенко.

Супроти людської моралі

// Людина і світ. — 1981. — № 3. — С. 38.

Піп у пана купив кріпака, парубка Івана, і дуже над ним знущався. У попа поле, луки, воли, коні, вівці, свині, і за усім цим повинен дивитись лише один Іван. А харчі — печена картопля та огірки, коли несвіжі, то солоні, як ропа. Дуже тяжко жилось Іванові. Парубок не був радий божому світові. Хотів Іван накласти на себе руки, та дідуся свого було жалко. Крім дідуся у Івана нікогісінько на білому світі.

Коли Шевченкові розповіли про Івана, він вирішив визволити парубка від пекельних мук, яких зазнавав батрак у попа. Шевченко на вівтарні в стіні церкви намалював цього попа з рогами та хвостом — як у чорта. Скоро про це дізнались люди і з усіх сіл почали сходитись. Люди дивились на попа, що з рогами та хвостом, як у нечистої сили. Піп звелів цю картину затинькувати глиною, але другого дня з-за тієї глини знову виступив піп з рогами та хвостом. Замазали фарбою, але наступного дня ще ліпше стало видно попа з рогами та хвостом, як у чорта. Хтось сказав, що сам Шевченко може зовсім знищити намальоване. Піп до Шевченка. Шевченко глянув на портрета попа й промовив: Я назавжди знищу цей ганебний як для твого сану малюнок, але мені за роги і хвоста Івана свого віддай.

Піп довго думав, а все ж віддав Шевченкові Івана, якого Кобзар благословив на усі сторони.

Малюнок зник.

Від В. Д. Нехорошевої (весна 1914 р.).

С. Нехорошев.

З народних уст

// Архіви України. — 1967. — № 2. — С. 60–61.

Шевченко був таким, що його ніколи жандарми не могли зловити. То він одягнеться простим селянином — і шукай вітра в полі! А то візьме і одягнеться паном вельможним і серед панів походжає, а його серед мужиків жандарми ловлять. А то, бувало, одягнеться високим жандармським чином і ганяє жандармів, щоб Шевченка ловили. А як його піймаєш, коли сам Шевченко ганяє панів всяких, щоб ловили Шевченка…

Від О. Сіренко, с. Олександропіль, Петропавлівського р-ну, Дніпропетровської обл. (1962 р.).

Народна творчість трудящих Дніпропетровщини

про Т. Г. Шевченка.

Записи Д. Т. Федоренка

(м. Павлоград, Дніпропетровської обл.)

// Народна творчість та етнографія. — 1963. — Кн. 3. — С. 97.

Було так, що Тарас переодягнеться в панську одіж і приходить до Енгельгардта на бал, як панич. А пани ж його скрізь шукали. Коли б знали, що він тут сидить межи ними, вони б його розтерзали.

А він сидить та все чує, як його лають:

— Вот, если бы поймать и уничтожить этого мерзавца!

А Шевченко і собі:

— Надо, надо это сделать! Надо постараться его поймать!

А тоді бере лишає записку: «Тут був Тарас Шевченко, а ви його, дурні, не піймали».

А сам вийде, переодінеться в свою просту одежу так, щоб його ніхто не пізнав, сяде на коня та й їде.

А тут пани як пустяться за ним, доганяють:

— Чи не бачили ви такого і такого?

— Бачив, пішов з півчаса! Ви його ще доженете!

Одвів їх очі від себе, посміявся і пішов собі далі.

Від І. Т. Жорнового, сторожа колгоспу «Ударник», с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл. (грудень 1938 р.).

Збірник-1940. — С. 58.

Ото коли фашисти дізналися, що мій син — Микола Шуть — партизанський поет, що він писав Відозву, то й нагрянули з обшуком.

Та ми з дочкою встигли все покидати в колодязь, щоб в хаті нічого не знайшли. Поверх всього ще й кілька мішків книжок покидали. Різні там були.

А ото коли прийшли гітлерівці з обшуком, то й повитягували з колодязя все, а один мішок з книжками розірвався, то й витягували книжки по одинці. Витягували, і деякі прямо тут спалювали, кляті.

А вже коли наші прийшли, зачерпнула я відерце з колодязя, витягую, а у відрі книжка. Дивлюсь — палітурка розмокла, а книжка нічого собі. Розгортаю — «Кобзар» Шевченка, ще й на першій сторінці Миколин підпис стояв, що то його книжка.

Ото й виходить, що Шевченко й в воді не потонув, не дався клятим ворогам у руки, як не витягували. як не шукали — не знайшли, а от коли наші прийшли, коли справжня воля стала — зразу сам «Кобзар» виплив. Значить й виходить, що «Кобзар» Шевченків лише справжнім людям дається, а вороги його бояться, і він їм не дається ні на землі, ні під водою, бо Шевченко ні в вогні не горить, ні в воді не тоне.

Від М. І. Шуть, матері поета-партизана М. С. Шутя, м. Павлоград. (1958 р.).

Народна творчість трудящих Дніпропетровщини

про Т. Г. Шевченка. — С. 100.

[Шевченка] переслідували жандарми, які оточили Лихвин, щоб заарештувати народного любимця-заступника, але він, говориться в цій легенді, «викопав підземний хід і втік з Лихвина».

П. Охрименко, О. Охрименко.

Шевченко і Сумщина

// Тарас Шевченко і Сумщина.

— Суми: Редакційно-видавничий відділ

облуправління по пресі, 1993. — С. 22.

Це було давнє діло, ще за кріпаччини. Тут у Седневі жили поміщики Лизогуби, до яких приїжджав Шевченко і гостював у них. Тоді Тарас часто ніби відпочивав під липою і писав там свої вірші. Писав він і ховався від панів і жандармів, щоб вони не одібрали те, що він писав.

Пани і жандарми не любили ж його. А та липа дуже спасала Шевченка. Він забереться, було, в гущавину і ховається там. Раніше в тій липі було дупло ще більше, в ньому міг чоловік заховатися. Половина цього дупла уже відпала.

Ця липа-схованка називається у нас Шевченковою.

Від робітника радгоспу І. Д. Пушкаря, 64 років, с. Седнів, Чернігівського р-ну, Чернігівської обл. (червень 1961 р.).

Збірник-1963. — С. 110.

На ньому шапка, чекмень. Штукуватий був, як зачне приставлять… Та він, сину, такий був, — зна що ти й думаєш… Я недавно на буряках почув: його пісні заводять, значить тепер його пісні обновились.

У нього ума багато було. Він по всіх державах був. Ти його не вцілиш. Де його не забирали! Конниця бігала за ним. Драгуни хотіли вбити.

Від колгоспника Я. Я. Бичка, 78 років. Колгосп ім. Сталіна, с. Козинці, Переяславського р-ну, Київської обл. (1936 р.).

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. — С. 25–26.

Чом не шумиш, луже,

Зелений байраче,

Ой, чом не тікаєш, }

Шевченку Тарасе. } 2 рази

За тобой женуться

Воріженьки злії,

Воріженьки злії - }

Солдати лихії. } 2 рази

Хочуть вони тебе

Та в полон забрати,

У полон забрати, }

Приділить в солдати. } 2 рази

Ой, тікав Шевченко

Битими шляхами,

А за ним солдати }

З гострими штиками. } 2 рази

Спіймали Шевченка,

До Сибіру гонять.

Люди всі ридають, }

А їх вон відгонять. } 2 рази

Ой, не плачте люди,

Ридом не ридайте:

Та беріте зброю, }

Та мене спасайте. } 2 рази

Ой, узяли зброю,

Солдатів побили,

Солдатів побили,

Шевченка пустили.

Від колгоспниці М. Бабенко, с. Гудзівка, Звенигородського р-ну, Київської обл. (лютий 1939 р.).

Збірник-1940. — С. 143.

Найбільше він над панами насміхався. Заливав їм Тарас за шкуру сала. Зачиняли скільки раз його в тюрму, засудять, а він утече.

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. — С. 32.

Розказували мені (мені багато розказували, бо я ж живу тут, де була хата Шевченка), як ганялись пани за Шевченком. Доженуть та не вдержать. Посадять у тюрму — дивляться, а його вже й нема. Зник. Тільки тінь його осталась.

А раз посадили його в камеру, а він зробився наче мертвий. Відчинили, а він і зник знову. Така була сила в Тараса. Ніхто з ним не совладає.

Від Д. Д. Могильного, 84 років, с. Моринці Звенигородського р-ну (липень 1960 р.).

Вінок Кобзареві.

Поезія, нариси та оповідання. 1861–1961.

— Черкаси: Черкаське обласне книжково-газетне

видавництво, 1961. — С. 97–98.

Потрапив Шевченко у в’язницю. Сидить там рік, сидить другий. Набридло йому сидіти, і вирішив він вибратися звідти. Взяв шматок вуглини, намалював на стіні чи підлозі (не пам’ятаю) коня та й каже товариству (адже він не один там був): «Сідайте, хлопці, та й виїдемо звідси». Так вони й зробили. А чи сам він виїхав, — не знаю.

Від О. Д. Педан, с. Будище, Вільшанського рну, Київської обл.

Матеріали студентських наукових експедицій… — С. 116.

Старець один розказував: Він (Шевченко) було як намалює щось там на стіні — то сяде та й полетить.

Споминки про Т. Шевченка

п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківни).

Наведено у статті:

Кость Широцький. Шевченкова наречена

// Літературно-науковий вісник. — 1911. — Т. LІІІ. — С. 288.

Часто було нагадує [батько], що Шевченко все знав, що і світ зоснується дротами, тут ударить по дроту, а воно там десь говорить. Кода то було, діти, тепер все змінилось. Е-е, аби Шевченко тепер побачив, що ото літає у воздусі, а на йому сидять люди, і землю машини тракторять!

Та почув, як його пісні співають і дівчата, і хлопці, що аж дух радується. От як тепер, а колись забороняли співать! Я оце колись їздив на буряки, а там були київляни і наші, як заспівали «Як умру, то поховайте…» То аж волос на голові прив’яв. Сильно.

Коли я підріс, то мені батько став розказувать про Шевченка. Було каже:

— От чого дожили.

Як гляну я на вас, діти, то ви як перемиті. А колись було ходять у рваних чоботях, у драних штанях. Так то було. А тепер ви, діти, розкошуєте.

Від колгоспника Я. Я. Бичка, 80 років. Колгосп ім. Сталіна, с. Козинці, Переяславського р-ну, Київської обл. (липень 1938 р.).

Український фольклор. — С. 53.

Есхатологічні легенди у записах 1980–90-х рр. (Гомельська та Чернігівська обл.). Знамення кінця світу.

Как Ленина убила еўрейка, так Исуса Христа предал Иуда-еўрей, за трицать сребреникаў. Ужэ Юду падкупили — ён же был учэник. Як Ленин хадил са сваими саратниками, так Исус Христос хадил са сваими учэниками. «Буде, — кажэ, — паутина, драты, буде па ўсем свете; будуть птицы летать с железными дюбками». Ета Исус Христос диктавал сваим ученикам. Як Ленин сваим саратникам. Я ужэ тае гаварыла раз на лекции.

Колись дратоў не было. Старый дед говорил: «Весь свет заснуется павутиной. Птицы будут железные лэтать и людей клевать».

«Народная Библия»:

Восточнославянские этиологические легенды.

/ Сост. и коммент. О. Беловой. — М.: Индрик, 2004. — С. 394, 393.

Зібралися пани різні Шевченка судити. Вирішили осміяти на весь світ, а тоді ще й на каторзі згноїти. Ото суддя і питає:

— А хто хоче задати питання підсудному?

Встає якийсь піп:

— Дозвольте мені, ваша світлість.

— Прошу, пан-отче.

Піп і каже:

— Раб божий Тарасе!..

— Який я раб? Я не раб і не божий, бо нема господа на небі! То вам, пикатим і пузатим, хочеться з мене раба зробити, але зась!

— Заблудша вівця, — шепелявить піп.

По-перше, не вівця, по-друге, не заблудша. Прозрів, і давно прозрів…

Бачить піп, що так нічого не доб’ється, вирішив хитрити:

— Не слід так говорити, любий Тарасе. Мене цікавить зовсім інше питаннячко. Може, ви погодились би розповісти, як це вас ніяк жандарми не могли зловити.

— Чому ж, погоджусь. Секрета в тому немає. Мене не могли зловити, бо я серед селян завжди був селянином, серед панів — паном, серед козаків — козаком, серед лоцманів — лоцманом, серед…

— А серед дурнів? — захіхікав піп.

— Серед дурнів я вперше, — сказав Шевченко, стрибнув у вікно, то тільки його й бачили.

Від С. Б. Дзюби, м. Павлоград (1963 р.).

Народна творчість трудящих Дніпропетровщини

про Т. Г. Шевченка. — С. 98.

Цар оголосив конкурс на кращу тюрму. Умова конкурсу: «Хто переступить поріг тієї тюрми, тому назад не вернутись». Незабаром почало надходити з багатьох міст безліч проектів. Серед них один проект заставив багатьох добре помізкувати. Проект тюрми був такий. Величезний на усі гони кам’яний будинок, розділений навпіл. Праворуч — довжелезний вузький темний коридор, у якому камери — кам’яні мішки — три кроки завширшки і п’ять завдовжки. У кутку на кам’яній долівці солома замість ліжка. Під стелею замазане фарбою маленьке вікно. Тісно, темно. Над цією половиною напис: «Ця тюрма для панів та царів».

Друга половина така. Посередині широкий світлий коридор, у якому ряд дверей до великих світлих камер. У камері великі вікна, на вікнах квіти, на ліжкові м’яка постіль, гарні зручні крісла. У кожній камері шафа з книжками. З коридора вихід у парк. У парку озеро. Скрізь світло, чисто, затишно. На стіні цієї половини напис: «Тюрма для простих людей». Під проектом не було підпису, але знали, що то робота Т. Г. Шевченка.

Від В. Д. Нехорошевої (1906 [?] р.).

Дуже багато варіантів.

Його величність государ імператор всеросійський наказав для своїх ворогів збудувати таку в’язницю, якої ще ніде немає, і коли хто туди попаде, щоб назад не повернувся.

Новозбудовану в’язницю освячував сам митрополит з ротою білого та чорного духівництва. На урочистому освяченні цієї в’язниці був присутній государ імператор зі своєю сім’єю, оточений вінерком [?] та міністрами. Звісно, рука руку миє: цар будує церкви, а церква освячує царські в’язниці. На церемонію освячення випадково потрапив Тарас Григорович Шевченко. З великою ретельністю уклінно молився митрополит і все духівництво, аби господь бог всемогутній силою своїх непереможних ангелів охороняв кожний крок і кожний час життя миром помазаного вінценосця. Митрополит і духівництво палко молились, аби господь бог нещадно покарав би вічними пекельними муками усіх тих, хто благочестивному государю імператору зиче зле, і митрополит усіх боговідступників почав анафемствувати.

Слухав Тарас Григорович і думав: «Кістка тобі у горлянку, преосвященніший владико!» Після урочистого молебня, митрополит підійшов ближче до імператора і його сім’ї, грудьми обперся об свій посох і, дивлячись в очі імператору, почав своє архипастирське слово. Він казав: «Ця, богом освячена, в’язниця — для усіх вас, вінценосців»… І замовк, у горлі з’явилась кістка. Проковтнувши повітря, митрополит почав удруге, не зводячи очей з пополотнілого лиця імператора: «Ця, богом освячена, в’язниця, для усіх вас, вінценосців» — знову замовк, бо знову у горлі кістка стала. Імператор підняв догори кулаки.

Втретє почав митрополит, дивлячись у лице імператора, яке стало, як лице покійника: «Ця, богом освячена, в’язниця — для усіх вас, вінценосців» — і знову замовк: у горлі знову кістка опинилася. Цар підніс кулаки до лиця митрополита і крикнув що було сили: «Дурак! Тебя, дурака, в эту тюрьму!» Імператор плюнув і подався до своєї карети. За ним усі, що його оточували. Біля митрополита, як вівці, товпились перелякане біле та чорне духівництво. Раптом митрополит не своїм голосом крикнув, щоб почув цар, але той був уже далеко. «Ця, богом освячена, в’язниця для усіх вас вінценосців є вірний захист від крамоли і надійна опора усіх вінценосців»… Та ніхто вже митрополита не слухав. Кожен думав: «А що ж тепер буде?»

Дуже, дуже багато варіантів.

Подарунок моєї матері Варвари Данилівни Нехорошевої на день мого народження 15.VІІІ.1915 р. Чула моя мати від свого діда Льва Венедиктовича і батька Данила Львовича Щепанських,12 і згодом ще не раз чула.

С. Нехорошев.

З народних уст. — С. 61–62.

[. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ]

ТОЙ, ЩО СПИТЬ ПІД ГОРОЮ

Встань, Кобзарю, встань, Тарасе,

Батьку ти наш, друже,

І за тобою вся Україна

А зажурилася дуже.

Прокинься, ти наш орле сизий,

Батьку, друже, брате,

Бо нікому та без тебе

Нам порадоньки дати.

Григорій Честахівський.

«Прощай, милий наш Кобзарю…»

Цит. за: З. Тарахан-Береза. Святиня. Науково-історичний літопис Тарасової Гори. — К.: Родовід, 1998. — С.107.

Когда в Петербурге, при выносе тела из церкви, хотели поставить гроб на дроги, то молодежь не допустила; понесли на руках, сменяясь. […] Сколько речей было сказано!.. А какое у него прекрасное светлое выражение лица было. Усе хотілось сказать: «Оглянься, голубе ти наш, да встань! Годі уже нас морочить, томить! Ти жив, не вмер ще!»… […] (Из современ. письма от очевидца).

Н. Белозерский.

Тарас Григорьевич Шевченко,

по воспоминаниям разных лиц

// Киевская старина. — 1882. — Октябрь. — С. 75.

Народне прислів’я:

Шевченко помер давно, а для нас він живий все ’дно.

Народна творчість трудящих Дніпропетровщини

про Т. Г. Шевченка. — С. 101.

Шевченка нет! Звездой случайной

Пронесся он посреди нас;

Но дух его необычайный

С душою вместе не угас

И над признательной Украйной

Парит он тайно всякий час.

Ив. Руденко.

Памяти Т. Г. Шевченко (1864 г.)

// Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів.

— К.: Наукова думка, 1966. — С. 43.

Літай, орле, й з того світа,

Літай поміж нами

І віщуй нам живе слово

Й мертвими устами […]

О. Навроцький.

На смерть Т. Шевченка

Наведено у: [Василий Белозерский.]

Значение Шевченка для Украины.

Проводы тела его в Украину из Петербурга

// Основа. — 1861. — Июнь. — С. 20.

На мои расспросы о похоронах Шевченка, один из рассказчиков говорил: «Як ховали, то я був біля самої могили; бачив — ховали труну, так чорною клейонкою покрита, а чи він був у труні, чи не було, про те не знаю». Немного спустя, более откровенным тоном рассказчик категорически заявил: «та ні, там його не було, він і досі живий десь ходить». На мой вопрос, почему он так думает, он продолжал: «ви ж повинні знать, — як чоловіка ховають, то труну одкривають, а тут і труни не одкривали, і піп вічної пам’яті не співав; чоловіка можна і вчотирьох понести, а ту труну везло дівчат так от як до сеї липи», при этом он указал на стоявшую довольно далеко липу.

Ник. Беляшевский.

Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке. — С. 179.

Коли опускали в яму труну з прахом, тоді виступив якийсь чоловік, схожий на Шевченка (так згадує дід), і сказав:

— Плачте, канівці, черкащани, чигиринці, за батьком Тарасом…

Від колгоспника А. І. Кізченка, 47 років, с. Селище, Канівського р-ну, Черкаської обл. (січень 1960 р.).

Збірник-1963. — С. 131.

[. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ]

З оповіді двоюрідної онуки Шевченка:

Одного разу, як зараз пам’ятаю, дядько Степан, сумно поглядаючи на портрет Тараса Григоровича, сумно каже: «Отруїли, сучі сини, отруїли…» Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті. Я так і думала, що діда Тараса кляті пани отруїли, від чого він і помер. Говорили про різні легенди, що складалися в народі […]. Ще прийде та година, коли вся біднота збереться біля могили — викопає зброю й піде батогами панів розганяти та шаблюками рубати — собі волю здобувати.

Катерина Красицька.

Спогади онуки

// Літературна Україна. — 11.03.1966.

Поклін могилі твоїй, що руйнує

Ненависть дика й глупота сліпа!

Дарма! До неї, хоч най злість лютує,

Не заросте народная тропа.

Іван Франко.

В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

// Зібрання творів: У 50 т. — Т. 2.

— К.: Наукова думка, 1976. — С. 373.

От і стали перекупки, а за ними і простий нарід, ходити громадно на могилу поета для уздоровлення од недуг. І всі сконстатовали, що могила «добра на гдеякі слабості», а особливо помагає на пропасницю.

Київські перекупки і Шевченко

// Зоря. — 1882. — Ч. 22. — С. 355.

[Люди гадали,] що квіти та зелень, якими була вистелена дорога від Канева до Чернечої гори, і квіти, посаджені кріпаками на могилі, мають цілющу силу. Слава про цілюще зілля Тараса пішла далеко за межі Канівського повіту. Люди з різних кінців України приїжджали і пішки приходили, щоб добути те зілля. Пройшла чутка, що вся Чернеча гора засіяна зіллям Тараса. Люди вірили в це, збирали його і несли в далеку дорогу, як дорогоцінний скарб […]

Коли хоронили Тараса, то на кришці труни, на вишитому рушнику, лежала паляниця. Рушника того попові люди не віддали, а заховали і свято його берегли, бо він приносив людям щастя. Особливо молодим людям. І кожна дівчина, коли йшла під вінець, намагалася дістати Тарасів рушник, щоб вінчатися на ньому. О, тоді вже вона була впевнена, що буде жити щасливо все своє життя.

Якщо щастя не приходило зразу, це не лякало людей.

Від У. П. Шарафан, 73 років, м. Канів (лютий 1960 р.).

Вінок Кобзареві. — С. 92–93.

Був собі колись-то такий великий характерник — Шевченко; та такий, що з ним ніхто не міг зрівнятися. Їздив він, кажуть, скрізь по світі та збирав од панів разні листи — бумаги. Кажуть, що як він умер, то його привезли в домовині звідкільсь здалека на Вкраїну, бо як умирав, то сказав, щоб його поховали в степу на могилі, нібито в ріднім краю. От його і привезли туди до Жидівського,13 до теї розкопаної могили, де коло здорового шляху, стали здіймати з воза домовину, та й не здіймуть — така важка. що не робили, ніяк не здіймуть, та мусили прикликать з села двадцять дівок (чесних), та аж ті зняли її. Але ж як після розкрили її, то вона була тільки повна разних списів — бумаг, а його самого не було; та так її з тими бумагами і закопали. Кажуть, що після хтось-то хотів ту могилу розкопати та забрать списи (бо з ними можна було б одібрать назад у людей ту землю, що у панів забрали після панщини), та у того чоловіка одібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати.

Записано 1880 г. в с. Гусаковой, звенигородского уезда.

А. Смоктий.

Взгляд народа на Шевченка. — С. 373.

Поховали Шевченка на такій високій горі над Дніпром, що вийти було б Тарасові та сказати:

— Сходьтесь, хлопці і дівчата, та зробимо лиху годину панам!

Це було перед волею.

А пани казали мужикам, що ваша воля десь чорним волом їде. І хотіли розкопувати могилу, бо нібито з Шевченком якісь грамоти закопані.

Від колгоспника К. К. Прядки, 77 років, с. Хмільне, Канівського р-ну, Київської обл. (серпень 1938 р.).

Збірник-1963. — С. 133.

Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що він поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високі могили недалеко од Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ.

А. Смоктий.

Воспоминание о Шевченке. — С. 322.

[За неопублікованими переказами, в могилі Шевченка знаходяться чи то священні ножі, чи то дивний (чарівний?) меч, змочений кров’ю забитого батька, чи то дивна книга, в якій пояснюється, як бідним людям стати вільними.]

Див.: З. Береза.

Образ Т. Г. Шевченка в українській народній творчості.

(Архів Нехорошева С. С. Ленінград, Пушкінський дім)

// Вивчаємо Шевченка. — С. 24.

Був випадок, що могила була розрита, шукали документа про волю. Бо скрізь по селах поміщики не давали волі. Кріпаки попів ловили і босих по колючках ганяли, щоби про волю маніфест прочитали.

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. — С. 27.

І розійшлися люди,

Й вісті по світу полинули,

Й вісті проклали дорогу

Знану від нині в світі:

Тут спочиває у Бога

Лицар в мужицькій свиті.

Лицар вольності духу!

Цар же інакше міркує:

Щоби червінці трусити,

Лицарські свити існують.

Шили мішки для червінців.

Ночі глухої, у віхолу,

Цар з копачами й жандармами

На гору Чернечу наїхали.

Гріб розкопали: ні свити…

Ані кісток, ані тліну…

Тільки євшановий вітер

Ворухнув павутину.

Мирон Нестерчук.14

Балада про Чернечу гору

// Посвята. Літературно-мистецький збірник.

— Л.: Світ, 2003. — С. 141–143.

1-е Іюля 1861 года. Канев.

Легенди народа про Тараса: Ні, тепер уже пуста домовина, а він у печерах у Києві перевернувся в мощі. А то він їде на мітлі (комета); кажуть, що усіх панів передуше, а таки нас одстоїть з-під неволі. Ні, він не вмер, тільки народ морочать пустою домовиною, а він сам ходе живісінький поміж народом, кажуть, його бачили, що прийшов до корчми, купив горілки, сам випив дві чарки та ще почастував жінку і чоловіка і проч. Про мене от як розказують: як жив Тарас, то оцей чоловік точнісінько іде по його сліду. Це якійсь пророк, бо, кажуть, бачили його чи у Хмильній, чи якійсь другій слободі, що ніс на собі превеличенний хрест сажнів з двадцять, а після взяв та й почепив собі на груди, і хоч би він сам і не признавався людям, що пророк, то таки видно, що се щось не просте. Про легенди я вам ще напишу, це ще не все.

Письма [Григория] Честаховского,

писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка

// Киевская старина. — 1898. — Февраль. — С. 184.

[…] говорили, что он заперся в пещерах, как некогда славный богатырь Илья Муромец, и что долго будет сидеть в затворничестве, пока не вылетит на золотой метле (комета) и скажет свою правду.

Всеволод Чаговец.

По мемуарам и запискам современников

// Киевская мысль. — 25.02.1914.

Кометы предвещают обыкновенно какое-нибудь бедствие: войну, мор, голод и т. п. «Метла», видимая иногда на небе, — самая старшая ведьма. Она ходит по небу с доенкой в руках и управляет всеми ведьмами, живущими в земле.

[Другое предание:] Обыкновенно кометы являются на небе по повелению Бога, они побуждают людей к покаянию; если явится комета цвета красного, то быть войне, если же бледная — будет мор.

Павло Чубинський.

Мудрість віків.

Українське народознавство

у творчій спадщині Павла Чубинського.

— Кн. 1. — К.: Мистецтво, 1995. — С. 26.

О проводах его тела на Украйну и о погребении я слышал самые разнообразные рассказы, наполненные сверхъестественными приключениями. Впрочем, все уверены, что Шевченко не похоронен в Украине: одни говорят, что он остался жив, а вместо него был привезен кто-то другой, другие — что его во время перевозки подменили и украли, третьи — что он сам, как «характерник», помощью своей чародейской силы встал невидимо из гроба. Не знаю, что породило в народе такие мысли и слухи.

Мне указывали высокую «могилу» недалеко от его родины (в 25 верстах), в которой как будто бы зарыт привезенный гроб. «Могила» эта находится вблизи густого, непроходимого леса и про нее ходит в народе много чудесных рассказов, связанных с именем поэта.

А. Смоктий.

Взгляд народа на Шевченка. — С. 372.

Не так-то вже й давно це було — тоді, коли ми, гурт нас, замурзаних, запорошених, в штанцях з хвостиками ззаду, з підтяжечками через плечі навперехрестя, вовтузимося бувало у березі, понад дорогою, що до гори Тарасової з Канева простяглася.

Тоді на могилу їздили самі-самісінькі тільки пани — багато їх. у гарних, блискучих каретах, баскими кіньми запряжених, — самі пишно та розкішно понаряжувані. […]

А то бувало й так, що й пішака ідуть гуртками. Таки пани, у бриликах, з гарними шкуряними торбинками через плечі. на блискучих застіжках.

Але для нас це був «хторой сорт».

— Які вони там в дідька пани, коли й на Тарасову гору та пішки ходять?

І нічим не порушували такі гуртки нашої гулянки веселої.

Хіба дуже вже багато панства посуне якогось дня — не витерпить хтось, наче сам себе спитає:

— І чого то вони всі на ту гору їздять?

— А ти й не знаєш, — мене спитай, — гукне якийсь кандидат на первогрупника. — Бо там їхнього великого пана поховано. Он що!

Чутко дрімають канівські гори в обіймах літньої ночі. […]

А на Тарасовій горі клекотить. Голосні співи геть-геть далеко, понад Дніпром лунають, по ярах та переярках розсипаються. […]

Панську гулянку пани справляють.

Сотні огнів синіх, зелених, золотих, срібних у повітря теплої літньої ночі злітають і тисячами іскорок над горою розвіваються.

Ракетами тішиться панство.

Побіч куреня, коло засмаленої, задимленої кабиці — двоє. Старий, сивий, з розхристаними грудьми волохатими, наче чарівник на тлі ночі, сяйвом багаття осяяний — дід. І малий хлопчина, замурзаний — підтяжечки навперехрестя. […]

— Діду! І чого оті пани там виспівують? Чого вони ніколи на Московці, або на Ганчарисі не граються, а все тут та тут?

Хе-хе, синку, — багато знатимеш — старий будеш. Іди лиш краще в курінь спатки, а я тобі завтра, не проти ночі, розкажу.

— От їй-богу, не піду, коли не скажете! Скільки ви уже мене дурите. А тепер уже так і знайте: не розкажете про ту гору нічого, — хрест мене накажи, і хмизу вам до кабиці не збиратиму! — Розгнівався малий.

Те-те-те… Бог з тобою, дурненький. Чого ти так страшно божишся? Кажу ж тобі, що старий будеш. А старим бути, охо-хо, — невесело, дитино…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

[…] Близенько притулився малий до дідових колін. Оченятами широкими дідові губи пантрує, страшну казку про панщину ловить…

…І пішов Тарас аж до білого царя…

— Аж до царя-а-а? Дивується малий.

— І все його не пускали, та все перед ним замикали, але знав Тарас слово таке, що й замки ламало і всякі мури та залізні двері йому самі відчинялися… І прийшов Тарас до царя та й каже:

— Так і так, царю. Коли не даси нам волю, то я тобі зроблю… бунт.

Ледве чутно додає дід слово останнє, ще й навколо боязко озирається. Замовк на хвилину.

— Ну, кажіть, — сіпає нетерпеливо хлопець.

…А царь як не затупотить, як не загримить на його, як не покличе свої генералів, та як не гуконе: «Зв’язать його!» А ті — до його. Тільки Тарас як сказав своє слово, так усі од його, наче груші. Та тоді й каже цареві.

— Бідний ти будеш, коли не послухаєш мене. Як покину я твоє царство та піду в світи, згадаєш мене, царю, та пізно буде.

А про те слово його та почули аж за синіми морями, за дев’ятьма землями, та й кличуть усі Тараса до себе в гості гостювати.

І пішов він світами, за далекі моря, аж до аглицької землі, і там ото й проживає й досі… А одходячи, та й змовився з товаришами своїми — і одурив царя й усе панство велике.

Бо насипали його товариші оту гору високу, закопали туди зброї всякої силу-силенну, та й ждуть-пождуть, поки Тарас з аглицької землі вернеться, та правду нам, мужикам, принесе. А цареві взяли та ляпорта послали. Так і так, мовляли, — помер Тарас, та й поховали ми його над Дніпром на горі високій, у ямі глибокій, і не бійся, та царюй собі помаленьку… Зрадів царь, скликав усе панство до себе, та такий пир завдав усім, що аж земля гриміла. Та й змовився ото царь з панами, щоб вони на могилу їздили, щоб думали мужики, наче й справді помер Тарас, та ще наче він з панами заодно був, що вони так шанують його…

Хе-хе-хе, а воно, — ба не те, синку….

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одніс дід до куреня на руках малого, що заснув на колінах, і потім довго ще, повернувши сиву бороду за Дніпро, в той бік, де сині моря, де дев’ять царств, де земля аглицька, з якої Тарас сподіваний до мужиків повернутися мав, тихо молився старий, наче перешіптувався з огудинням невгамовним.

Прокіп Маркобрун.

Навколо Тарасової гори

// Громада. — 1919. — № 6–7. — С. 12–13.

Не меньше, конечно, всяких преданий [о Шевченко] на [его] родине, где до сих пор верят в его возвращение.

— Він не вмер! Він десь блукає, нашу правду добуває…

Всеволод Чаговец.

По мемуарам и запискам современников

// Киевская мысль. — 25.02.1914.

Кажуть, що то не Шевченкове тіло було в могилі, а якогось іншого чоловіка. Шевченко десь переховувався. Часто коло могили збирались люди. Сюди приходив і Шевченко, розказував про волю.

Йшла між людьми чутка, що вийшов маніфест, за яким люди повинні волю мати. Балакають за маніфест, а його немає. Кажуть, староста його сховав. А Тарас ходить поміж людьми, бунтує та все про волю розказує.16

Від С. П. Гончаренка, 76 років, та Ф. Й. Гончаренка, 74 років, м. Канів, Черкаської обл. (липень 1960).

Вінок Кобзареві. — С. 76.

Кажуть, що Тарас помер і не діждав волі. А я ось розкажу про одну пригоду, і ви побачите, що Тарас жив ще й після кріпаччини.

Пединівський пан Попел одному селянину, коли той виходив на волю, не нарізав садиби. Ну, а що гречкосію робити без землі, — узяв й зайняв садибу самоправно. Обмежував рівчаком і вже й орати почав. Та дізнався пан Попел, а був він, треба вам знати, дуже клятий пан. Вирядив Попел на садибу своїх посіпак, вони й загорнули канави. Но тут почули про це діло селяни й збунтувалися.

Потягли їх у суд. А суддею, треба вам знать, був той же самий пан Попел.

— Ага, так ви бунтувати, — закричав пан, — це ви наслухалися того тюрмака Тараса! — Це так пан про Тараса казав, бо той по тюрмах сидів за правду.

А селяни й отвічають: — Як ми можемо слухати того Тараса, коли він помер уже.

А пан і говорить: — Де ж він помер, коли у мене він, сукин син, на квартирі був.

І розказує пан, як було діло. Приїздить, немов би, до нього купець торгувати пшеницю. Розговорились, а купець і питає:

— Чи не доводилося, мовляв, панові, бачити на власні очі Тараса.

А пан і каже:

— Ну, коли б я його побачив! Живцем від мене вія уже б не вийшов. Я б його, — нахваляється пан, — заклепав у смоляну бочку та й запалив би. 

Ще там про щось гомоніли, тільки залишився купець ночувати у пана. Виїхав з економії удосвіта. А ранком підходить пан Попел до столу, бачить на столі записка, а на записці написано:

«Ночував у тебе той самий Тарас».

Три станції гнався пан Попел за Тарасом, не одного коня загнав, проте Тараса не здогнав.

Від І. І. Маломужа, 98 років, с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл. (грудень 1938 р.).

Український фольклор. — С. 44–45.

Влітку 1890 року мені частенько траплялося читати простим, неписьменним міщанам городка Звиногородки на Київщині Шевченкові поеми: «Катерина», «Наймичка» і ін., або й його лірику. Запевне, всі не могли наслухатися досхочу; а вже що до жіноцтва, то жінки раз-у-раз аж плакали, слухаючи приміром «Наймичку», і радніші були, щоб і по скількісь разів я читав їм те саме. Здебільшого бувало так, що слухачі мої допіру од мене знайомилися з Шевченком. Та часом, правда, доводилося мені чути й таке: «Це — Шевченкове? О, я вже знаю дещо з цього. Який він був гум!17 Як він прикладно все нам витолкував!» Але за особу великого Кобзаря, що народивсь не де, як на тій самій Звиногородщині, я й од таких не міг був нічого довідатися, опроче, що він тепер повинен бути в Петербурзі, — живий, очевидячки. Та одного разу каже мені старий Андрій Поштар18: «Я його знаю, — деньгай був такий!» На Шевченка-деньгая (=багатиря) я й уваги був не звернув. А ще зминуло скількись днів — син Андрія Поштаря, парубок Яків, розказав мені таке:

«Шевченко усе ходив із Кулішем: вони разом товариствували; тільки ж Куліш не був такий хвабрий та хитрий, як Шевченко. А Шевченко був багатир страшенний; куди він ступне, за їм гроші річкою течуть, і бідняків-голодранців збиралася коло його сила: всі доставали грошей повні пригорщі. От його дуже не любила поліція та десятники, бо такий багатир. Щоб загарбати його гроші, вони навели на його силний сон, поклали у гріб та й поховали. Але Шевченко був великий знахур, та не собакуватий; три дні він був у землі, а там — ожив, і живе, мабуть, і досі».

Мій оповідач, Яков Поштар, народивсь бл. 1870 р. Легенду він чув навіть не од батька, а од письменного хлопчика, на прозвання Нетеличка, а Нетеличка ніби це вичитав звідкілясь.19

Аг. Кримський.

Народні легенди про Шевченка — і пісня про «Шевченка»

// Акад. Аг. Кримський. Розвідки, статті та замітки. І-XXVІІ.

— К.: З друкарні УАН, 1928. — С. 19.

[…] дорогою се було, на пароході. Їхалося літньою порою Дніпром, поуз Каніва. Ось здалека видно вже могилу Шевченка, себто хрест той високий… Вже так, що на хорошому місці поховано Тараса! кожне їде, бачить, — подумає щось…

На «чердаку», чи на тому помості горішньому, стояли юрбою люде, дивилися, — і прості люде й пани, всякі.

Все ближче, та ближче під’їжджаємо. Коло мене стояли якісь дядьки, — либонь прочане з Києва. Не втерпіла я та й кажу до їх: — От і Шевченкова могила!… на гарному місці похований він!…

— Похований, та не зовсім, — одказав мені один дядько.

— Як, кажу, не зовсім? Коли вже похований то похований. Адже ж то все звісно — і коли Шевченка ховали, і як…

— Та що з того! — править своє дядько, — а Шевченка там нема. Не став він там лежать!…

— Як? а де ж він? -

— Де?… По світу ходить і пісні складає; тілько не об’являється, а він є!…

— Чом же він не об’являється? -

— Еге — «чом!» Дурний би він був! щоб зараз арештували?

Усміхнулась я, та вже й умовкла.

Давненько й ся розмова була, а знов пригадалась мені…

Олена Пчілка.

Перекази про Шевченка. ІІ

// Шершень. — 1906. — № 9. — С. 3.

[…] к могиле Шевченка, подле Канева, подходит неизвестный человек и спрашивает сторожа: «що ти тут стережеш?» — «Та тут Тарас захований»; на это неизвестный заметил: «Він (Шевченко) був дуже хитрий чоловік, він давно уже дірочкою з могили виліз».

М. Васильев.

Т. Шевченко в легенде

// Киевская старина. — 1900. — Июнь. — С. 142.

У нас, в Каневі і навколишніх селах, відомий такий звичай: коли збиралися люди гуляти, то завжди ставили одну лишню чарку з горілкою. Це була чарка Тараса.

Від В. Я. Кривіцької, працівниці музею, 26 років, м. Канів (березень 1960 р.).

Вінок Кобзареві. — С. 97.

Беседуя [в Елисаветграде] с одним лицом, соприкасающимся с народом и «опростившимся», я был удивлен взглядом на смерть Шевченка, усвоенным моим собеседником; меня изумило то обстоятельство, что собеседник уверенно заявил, что поэт умер только в прошлом [1899-м] году, в июне месяце, что все время, от момента его мнимой смерти в 61-м году и до последнего времени, он жил в Англии, куда выехал после освобождения крестьян, «щоб ґвалту не було», «щоб люде не шуміли». Он не находит здесь ничего невероятного, так как Шевченку в таком случае было бы около 80-ти лет. Уверенность в справедливости єтих сведений мой собеседник почерпнул из данных, сообщенных ему земляками Тараса Шевченка, Кирилловскими крестьянами, приезжающими в Елисаветград в ярмарочное время для продажи груш и яблок.

М. Васильев.

Т. Шевченко в легенде. — С. 141–142.

Нещодавно [1909 р.] довелося мені їхати машиною20 з Ковеля до Бердичева. Як завсігди буває — в вагонах третього класу народу було повним-повнісінько. […]

Нумер «Ради» трапився якраз з закликом «Жертвуйте на пам’ятник Шевченка!»

[…] Коли наразі чую з верхньої полиці чийсь сердитий голос:

«І чорт його батька зна, за що то живому чоловікові отой пам’ятник здався»…

Усі разом зі мною підвели очі на полицю, де лежала якась вже се дуже собі молода пані. Бо хоча вона була одягнута бідненько, а вже ж по-панському…

Гадаючи, що вона може не дочула, я їй ввічливо почав толкувати, що Шевченко вже не живий, що його поховали.

— Та знаю, знаю, — перехопила мене пані, — поховали в 1861 році, на горі біля Каніва… Кажіть комусь іншому, не мені. То тоді поховали порожню домовину, а Шевченко тоді переховувався у їдного прихильного до нього пана, а потім утік в Австрію, бо його знову хотіли посадовити у тюрму, але боячись, щоб його не віддали до Росії, якщо довідаються, що він там пише, то він вже під своїм іменням не пише, а друкує там під чужим іменням і живий отак і досі, хоч старий він вже, дуже старий…

Звичайно — я не міг здержатись, щоб не висловити їй свого здивування, звідки у неї такі відомости.

Пані аж розсердилася.

— Отакої. Та я ж сама родом з Кириловки. Це ж батьківщина Шевченка, а один з моїх дядьків то навіть був трохи Шевченкові свояком через його сестру Ярину. І мені навіть чудно, що ви того всього про Шевченка не знаєте, що збираєте йому на пам’ятник гроші, коли він ще живий. Там в наших сторонах усі знають, що Шевченко живий та тільки не хоче обізватися. Але він таки колись обізветься до нас, не дурно про нього й пісеньку зложили:

Тарас, батько наш,

Умер на час,

А тепер воскрес……

Цю пісеньку у нас навіть і малі діти знають, не те що, а тут на, дивись, — вчені люди і живому чоловікові збираються ставити пам’ятника…

Антін Лютницький.

Тарас Шевченко в народних переказах

// Рада (К.). — 3.06. (16.06.) 1909.

Три девушки-сиротки, закончив читать «Кобзарь», вытерли белыми косынками слезы и задумались.

Старшая девушка-сиротка сказала:

— Если б я была богатой, я выткала бы из чистого золота и серебра большой ковер и накрыла б им могилу Тараса Григорьевича Шевченко.

— А если бы я была богатой, — говорит средняя девушка-сирота, — я бы всю Чернечью гору, где могила Шевченко, тополями и калиной красной засадила, прекрасными цветами усеяла.

Третья же, самая молодая девушка-сиротка сказала:

— Если б я была богатой, я купила бы целый миллион «Кобзарей» и в каждую бедную хату дала бы эту чудесную книжку.

От В. Ф. Бубликовской, г. Черкассы (1907 г.).

В. Вильчинский.

Народные легенды о Великом Кобзаре.

К 100-летию со дня смерти Т. Г. Шевченко.

[Из собрания С. С. Нехорошева.]21

// Звезда. — 1961. — № 3. — С. 206.

Только вымолвить успела,

Дверь тихонько заскрыпела…

Александр Пушкин.

Сказка о царе Салтане.

Як була я дівчиною, то була дружкою на весіллі у своєї подруги. Гуляємо ми, але бачу — заходить якийсь пан. А молода до нього та хотіла руку поцілувати, а він розсміявся і каже:

— Не цілуй, голубко, в руку, а в губи.

То вона його і поцілувала. А я як придивлюсь до того пана, бачу — викапаний Шевченко, як оце на патреті, ну точнісінько він, Тарас. Прийшла я додому і кажу батькові:

— Тату, тату, той чоловік, що був на весіллі, сміється точно так, як Шевченко.

А тато і каже:

— Глупа ти, дочко. То ж Шевченко і є. Бо йду я раз та кажу братові Тараса — Микиті:

— Ви брата заховали, хоч би поминки справили.

А він сміється:

— Та то, старий, ружжа та шаблі поховали, а мій брат живий, і оце ж, каже, він і приїжджав.

Так що то Шевченко і був. А що він, як пан, ходив, то це для того, щоб його багачі не пізнали. Бо ганили вони його, рідного, жить йому не давали, а він же все тільки про селян і думав.

Від А. П. Сокирко, 71 року, с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл. (грудень 1938 р.).

Збірник-1963. — С. 140.

[…] я приїхав на літо до своєї Звиногородки (1895), — і якось серед розмови зі своєю сестрою Ганною Кримською випадково довідався, що в Звиногородці і серед простих людей і серед інтелігенції зачала циркулювати літ тому вже двоє-троє (тобто рр. 1892–1893) чутка про те, начебто Шевченко приїздив був недавнечко на свою батьківщину. Бо тут не тільки в народі, ба й серед тутешньої урядовницької інтелігенції, панує думка, що Шевченко має бути ще живий. Кажуть, що в 1860 рр. привезено з-за кордону й поховано [очевидячки, над Дніпром — А. К.] лиш закриту мідяну труну: сказали всім, начебто в ній лежить тіло поетове, а направду ж його там не було. Труна — кажуть — була порожня, а Шевченко зостався живий: він поїхав на Полтавщину й оселивсь там, маючи пашпорта й папери свого приятеля Кричмана. І от, чотири тому роки (так переказувала 1895 р. поголоску моя сестра), цей «Кричман» одвідав Керилівку, Тарасівку та м. Звиногородку. Він усе дуже уважно оглядав: живовидячки пригадував собі свою батьківщину, що на ній давненько не бував. У Звиногородці бувши, він скількись разів заходив за ділом до слідчого Клебанівського; тепер [тобто 1895 р. — А. К.] його вже тут немає. Клебанівський — кажуть — упізнав, що той «Кричман» — то Шевченко, й тоді ж таки, ніби, так і казав не раз своїм знайомим звиногородцям, що це зовсім не Кричман. Одвідав Шевченко й свою сестру в Керилівці; сестра — кажуть — «получає пенсію» од цариці. Старі селяни упізнавали приїжджого й гукали до нього: «Тарасе!». То Тарас обертавсь і обережненько подавав знак: «Цитьте! Мовчіть!». Між іншим він казав людям, що, коли він помре, то після нього знайдеться чимало нових його писаннів, ще не друкованих ніде. […] 22

Аг. Кримський.

Народні легенди про Шевченка -

і пісня про «Шевченка». — С. 20.

Стали люди говорить, що Тарас помер. А він насправді ніколи не вмирав, а ходив по людях. Ото приїхав він у Кирилівку до своєї племінниці Ярини та й каже:

— Позви мені людей, нехай вони мене посіщають, бо я хочу з ними поговорити.

А Шевченко вже старий-старий, білий, як молоко. Ото покликав він мого діда:

Привітались гарно. А Шевченко сидить кінець столу та й каже:

— Афанасій Хомич, сідайте!

І запам’ятав же ім’я, налив по чарці, випили. А мій дід сидить та тільки дивиться на Тараса. А Шевченко до нього:

— А ви пам’ятаєте, як ви тішили Тараса Григоровича, коли ми пасли ягнята?23

А мій дід аж оторопів та й каже:

— Дозвольте мені на вас ближче подивиться!

— Пожалуста, — каже, а сам тільки посміхається. Узяв бороду, одгорнув Тарасові, та найшов усі бородавочки, які в Шевченка.

— То ви ж Тарас! — каже.

А він засміявся та до нього:

— Мовчати треба, — і показує на язик, щоб мовчав, мовляв.

Отак він від панів ховався, а людям правду говорив.

Від С. І. Пестерюка, 53 років, колгоспного сторожа колгоспу «Червоний партизан», с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл. (грудень 1938 р.).

Український фольклор. — С. 68–69.

Я тільки точно не скажу, чи в 90-му чи в 91-му році я бачив Тараса Шевченка. Да! Да! Приїхав у село Кирилівку якийсь Кречман, так він себе називав, зібрав Шевченків і зробив великий бал. Приїхав він спочатку до Петра Шевченка, племінника Тараса, а потім став розпитувати про всіх.

— Де ж, — питає, — Ярина?

Йому сказали, що Ярина вийшла заміж за Ковтуна і живе бідно, що вона вдова і в неї багацько дітей…

— А Тарас її любив дуже, — каже. — Я хочу її побачити.

Як пішов до неї, то там і остався жить…

А тоді якось питає Микиту, старшого сина Ярини:

— Чи є у вас хороші сапожники?

— Єсть, — каже, — в нас тут один добрий сапожник…

— Ну, — каже, — поклич його, нехай він мені чоботи пошиє!

Прийшов сапожник, зняв мірку і зговорився пошити чоботи за 8 карбованців. А як приніс готові чоботи, то він не захотів їх одівати, а сказав: — Ану, Микито, одінь ти, попробуй, які вони будуть!

То він надів і каже, що добрі чоботи.

— Ну, — каже, — і носи їх. А тепер, — каже, — найди сапожника такого, щоб мені зумів пошить.

— Єсть тут у нас сапожник Струль, — каже йому Микита, — гарно шиє чоботи, він панам шиє.

— Тоді, — каже, — позви його.

Позвали його, зняв він мірку і договорився теж пошити за 8 карбованців.

А в цього Струля я учився шити чоботи. Зробили ми йому чоботи підбрючніі, двухшвові. Закончили їх у п’ятницю вечором. Струль сам їх не міг нести, бо уже зайшов шабаш, то він узяв з собою мене, щоб я ніс. Принесли, поміряв, понаравились йому чоботи. Він заплатив 8 карбованців, а потім відкриває стіл, виймає півфунта табаку, коробку таку дерев’яну, і дає майстру:

— Це, — каже, — тобі гостинця за те, що ти гарно чоботи пошив. А тобі, — каже, — малий… за те, що ти ніс, 50 копійок на чай.

В Ярини жив довго — місяців два чи три, дуже допоміг їй і всім родичам.

А то якось зібрав родичів на тому місці, де жив колись малим Тарас, і каже:

— Ану, покажіть мені ту калину, де Тарас Григорович учився… Він, — каже, — був мій задушевний товариш…

А школи були тоді тяжкі, училися в дяка, а дяк був п’яниця і дуже бив дітей, то Тарас ішов у калину і сам там учився…

То родичі вийшли з хати і пішли до тієї калини, але стежка була вузька, і його пустили вперед. Він ішов сам до калини, а всі за ним ідуть і кажуть:

— Хіба ж це Кречман, це той же самий Тарас.

А він був точно Тарас — і вуса такі ж, і бородавка була така ж… Подивились калину, він і каже:

— Якби я був трохи молодший, то я пожив би ще в селі, і Кирилівка б зацвіла.

А потім зібрався і поїхав невідомо куди, а всі говорили, що то був сам Тарас… Тоді не можна було голосно говорити про це, бо його б забрали, і всі говорили пошепки.

А що ховали Шевченка у Каневі — так хіба для похорону не могли замаскирувати і положить кого другого, щоб пани думали, що він помер, а він живий був.

А Шевченки були кріпкі. Трохим прожив 105 год, другі теж до ста жили. Іван у Одесі по 25 пудів носив на четвертий етаж, ще й чоловік сидів на тюку. Я його добре знаю. У Андрія був син Льонька — революціонер, йому десь на заводі одрізало руку. Ходив він у кавказькій бурці. А в 1918 році його забрали німці і невідомо де діли.

Тарас Шевченко був середнього росту, лисий, сивий і уси такі точно, як на патреті. А який же приятний був, ну як душа. А коли вже він умер, то так ніхто і не знає точно, може десь у 1905 году…

Від З. І. Стоноженка, 63 років, м. Київ (родом з с. Пединівки, що межує з с. Кирилівкою) (1938 р.).

Збірник-1963. — С. 140–142.

В термическом цехе волгоградского завода бурового оборудования «Баррикады» работает сменным мастером Борис Харитонович Шевченко. В его квартире на улице Маршала Еременко богатейшая библиотека. Среди книг — и произведения Тараса Григорьевича Шевченко. И это совсем не случайно. Борис Шевченко — правнучатый племянник великого Кобзаря. […]

И вот что я услышал от Бориса Шевченко.

В 1887 году в селе Кирилловке жила племянница великого поэта Ирина Никитична Шевченко-Ковтунова. У нее было одиннадцать детей, из которых двое — Дорош и Лука — были близоруки, а четверо — Пелагея, Прасковья, Матрена и Степан — слепые. Ирина Никитична повезла их лечить в Киев. Но каково же было ее горе, когда она узнала, что дети никогда не увидят белого света.

Возвратившись в свою комнату в Михайловских номерах Киева, она безутешно заплакала. Неожиданно дверь распахнулась, и на пороге возник… Тарас Григорьевич, родной дядя Ирины. Расспросам не было конца.

А на следующий день в местной печати появилось объявление о сборе пожертвований детям.

В. Целиковский.

В каком году умер Тарас Шевченко?

// Волга. — 1989. — № 9. — С. 190–191.

В с. Кириловке, Звенигородского уезда, Тарасовской волости, Киевской губернии, проживает родная племянница поэта Т. Г. Шевченко Ирина Никитишна Ковтунова в самом ужасном положении, какое только можно вообразить: семья, состоящая из 11-ти детей, из которых восемь слепых, терпят нужду и лишения всякого рода, не желая нищенствовать и протягивать руку за милостыней, из благородных побуждений существует24 на свои убогие средства. Но при двух десятинах надела и при восьми членах семьи, неспособных к труду, по слепоте, лишенных возможности даже лечиться, — существовать она не может. Обращаю внимание на бедственное положение этой семьи, так как имел случай убедиться в нем лично, находясь в Киеве, в глазолечебном отделении клиники, где находились двое из детей этой семьи, вынужденных прекратить лечение по недостаточности средств.

Новое время (СПб.). — 22.06. (4.07.) 1889.

Собрав таким образом приличную сумму денег, Тарас Григорьевич отвез Ирину Никитичну вместе с детьми к профессору Пиршману, который вылечил двух детей — Матрену и Степана.

После новоявленный Тарас Григорьевич приехал в Кирилловку и всем, чем мог, помогал Ирине, которая была ему бесконечно благодарна.

Кто же скрывался под внешностью Тараса Григорьевича, ведь он, как известно, умер в 1861 году?

Этим человеком оказался Михаил Адамович Кретчман. Он был поразительно похож на Тараса Григорьевича: с такими же запорожскими усами, небольшого роста, коренастый, широкоплечий. Даже родинка на щеке Михаила Адамовича была точь-в-точь, как у Кобзаря.

Кретчман, в прошлом журналист, помог племяннице своего покойного друга, случайно узнав в тех же Михайловских номерах о беде Ирины Никитичны.25

[…] и по сей день на родине Кобзаря можно услышать, что Тарас Григорьевич умер только в 1900 году.

Вот какую историю пришлось услышать от правнучатого племянника великого поэта Тараса Шевченко — волгоградского рабочего Бориса Харитоновича Шевченко.

В. Целиковский.

В каком году умер Тарас Шевченко? — С. 191.

Крестьяне сообщили, что поэт, вернувшись из Англии, принял фамилию Михаила Адамовича Кречмера и под таким именем явился в Кирилловку. Старики, видевшие когда-то Шевченка, «признавали» в Кречмере покойного поэта; «одягався він і по-панськи і по-малоросійськи»; многим помогал; из Киева и Харькова к нему часто приезжали паны.

Неоднократно старики, помнившие Шевченка, напрямик обращались к Кречмеру: «та це Ви Тарасе Григор’євичу, признавайтесь!» — Что вы? — изумленно отвечал Кречмер.26

Помимо сходства, которое находили старики между Шевченком и Кречмером, на мысль о полном тождестве этих двух лиц наводили крестьян те замечания, которые выражал Кречмер и которые запечатлевались в подозрительных головах.

Кречмеру приписывают следующую подозрительную для крестьян просьбу: «як умру я, так насипте мені в Кириловці таку могилу, як насипали моєму товаришеві у Каневі». (Кречмер был уроженец Кириловки). Шевченку, т. е. Кречмеру, приписывают и следующую пророческую фразу:

«Як не буде у Дніпрі мишей, раків,

Тоді не буде у нас ні жидів, ні поляків».

Мой собеседник так комментировал это двустишие: «як раки заведеш, та вже ніколи вони не виведуться, так і на Вас повік будуть їздить жиди і поляки — бо ви дурні».

М. Васильев.

Т. Шевченко в легенде. — С. 141–142.

[Кречмер,] може, й справді приїздив-таки до Звиногородки і міг бувати у слідчого Клебанівського […]. А от, чотири тому роки, хто одвідав Керилівку й Моринці (та не Звиногородку), дак це О. Я. Кониський.

Аг. Кримський.

Народні легенди про Шевченка -

і пісня про «Шевченка». — С. 20.

Викриття Олександра Кониського мешканцем села Моринці.

На дні яру у сливняку зустріли ми старого діда, з виду йому літ під 70 (Севастян Паламаренко, як потім я довідався), але ще який кремезний, бадьорий і знати що чистюк; бо хоч був будень, а сорочка на йому — наче сніг біла. Привіталися; я й став розпитувати, чи запевне Дяченкова хата була колись Шевченковою?

— Сам я не зазнаю, — відповів дід; — але від Гончаренка чув, що так воно… Та нащо се вам? — питає дід і пильно-препильно придивляється до мене.

— Так, кажу, цікаво.

— А вже ж хоч на кого27 так цікаво подивитися на ту хату, де родився… і на мене, і на вас так… чом не любо на старості літах подивитися на ту хату, де ви родилися…

Щось чудне здалося мені і в словах, і в погляді діда; я спитався:

— До чого се ви, діду, річ ведете?

— Та ви ж самі і будете Шевченко?

От на се вже я зроду-віку не сподівався! Ніколи мені й на думку не приходило, що я чим-небудь скидаюся на Тараса Григоровича!

— Ні, діду, я не Шевченко; я з Києва…

— Говоріть таки! наче я не бачив вас тоді, як ви перед волею приїздили сюди до нашого села… і в церкву заходили і обдивлялися. Правда, тоді ви не були таким сивим… але ж скільки вже того часу минуло! От вже після волі тридцять літ! І я тоді не таким був, чорнявим був, а тепер попеластий… Хіба не пора?

— Вклепалися ви, діду! — кажу я, сідаючи на траві під сливою: — я не Шевченко; Шевченко тоді саме вмер, як воля людям вийшла.

Дід слухає; під сивим вусом мигає у його легенька усмішка, а з очей знати, що він не йме мені віри.

— Ну, та скількись! Нехай!… — каже дід. — Посидьте, а я нарву вам сливок.

Сидимо, їмо сливи; трохи вони ще зеленець; не доспіли, дід і каже:

— Я був, як і оті похорони справляли у Каневі.

Але дід не каже: чиї похорони.

— Шевченкові похорони? — питаю я. 

— Та говорено ж, що його… — відповів дід і знов під вусами у його пробігла хитро усмішка.

— Я, бачте, у бору тоді сидів, — мовив говіркий дід: — […] так ото і як похорон той справляли, люди всяково гомоніли…

Знов дід пронизав мене поглядом, знов куточок його рота усміхнувся: — А начальство зовсім не няло віри, що в труні тіло. Набігла була поліція на могилу; хотіли розкопувати… а могилу тоді саме одмуровали… Начальство хотіло труну вийняти та подивитися, що там є. Гм!… ну… люди про се як дочулися і собі на могилу. «Не дамо!» кажуть. Сила людей зібралася і чоловіка півтораста було: усі в один голос: «Не дамо!»… і не дали.

Подорож в рідні села Шевченка.

(О. Я. Кониського.)

// Зоря. — 1893. — Ч. 5. — С. 93–94.

* * *

Tarasіe, znalazłeś bodaj spokόj

Po znojach і bojach na Sybіrze, -

Ku bracіź z mogіły dzіś prorokuj

O wіecznym z Lachamі odtąd mіrze.

Nіe będzіe bo cіszy twemu snowі,

Nі dobra і szczęścіa naszej zіemі,

Aź znów sіę Polanіe tam dnіeprowі

Zbratają z Polany wіślanemі.28

Броніслав Залеський.

Цит за: Іван Франко. Шевченко — ляхам.

Промова на вечорницях у 43 роковини смерті Шевченка

у Львові д[ня] 15 марта 1904

// Зібрання творів. — Т. 35.

— К.: Наукова думка, 1982. — С. 182.

Голос Шевченка із Сибіру

до Братів своїх Українців Волиняків і Подолян29

Брати мої! не всі Ви знаєте, хто був Шевченко, окрім рідної моєї України, де мене добре знають. Я уродився підданим, як Ви, зносив нужди, недолі, як Ви. Пан мій, москаль, віддав мене на науку до самої столиці Петерьбурга, де живе царь; надивився я там на всю ледач, котора, як тьма голодних собак окружає царя і разом з царом ссе кров нашу. Вернувшись я на Україну і побачивши братів моїх, Вас в тяжкій неволі, зачав про се писати й говорити, щоб братіям моїм одкрить очі на їх недолю й научити, як скинути те ярмо неволі, — але поліційскіє чиновники, як гончі собаки, розіслані царом по миру, пронюхали й донесли царові. Схватили мене й держали в крепості в Кийові, а після зробили салдатом, завдали на Кавказ битися з Черкесами, гірка там була моя доля, але я й там не забув за Вас, брати мої, і як мог, то писав до Вас і про Вас. По смерті царя Миколая теперішній цар Александер позволив мені вернуться на родину, думав, що я старий і змучений неволею забув про нашу давну Свободу. Але я знов зачав промовлять до народу, знов донесли об мені справники з приставами, схватили мене й завезли в столицу до царя, которому я говорив правду. Поміркувавши цар, що як я поживу меж миром і розкажу йому правду, то годі йому панувати, бо громада великий чоловік (коли знає, що робить). То вислали мене на Сибір, а так пустили вістку, що я умер і прислали з чиновником дубовину запечатовану і з піском, і з великою парадою поховали ніби мене коло Каньова. І народ, которий знав мене, або чув об мені, ходить на мою могилу молитися й плакати, бо знає, що я за нього страдав, а не знає того, що я й тепер при старости тяжку терпаю муку й гіркими сльозами заливаюсь, коли згадаю о моїй родині, о моїх братах в нещастії і неволі, которії не мають нікого, хто би їх научив, що мають робити. Удалося мені через кілька ночів доставши бумаги й чернила, написати до вас сеє письмо. Прочитайте нишком і розсудіте. Се письмо посилаю через салдата біглого, которий утікав з Сибіру на Україну і поручив віддати другові моєму Йосипу Осиці, которий Вас любить так, як я. Він Вам разними дорогами розошле моє письмо і научить Вас, що маєте робити, слухайте його, коли хочете вирватися з неволі, бо як прийде час, то стане межи Вами і поведе, куди треба. Не рвітесь наперед поки від нього не одберете вістки. Ніхто із Вас не знає Йосипа Осики, а він не раз єсть межи Вами, і розвідує, як Ви думаєте і чи вже пора до діла. Писав він о всім до мене на Сибір, і говорить, що Ви ще нічого не понімаєте, писав за Вашу нужду, як Вас катовали москалі, що на смерть убивали, не уміли собі дати ради, для того я пишу до Вас тепер, щоби научити, хто Ви, що Ви і на що Ви, а як Ви се прочитаєте, а Осика побачить, що Ви розтолкували й пойняли в чом діло, то тоді збере Вас і стане поміж Вами. Тепер він ще не може показаться бо і межи Вами єсть всякі люде, могли б його передати перед часом в руки поліції і загубить чоловіка, которий за Вас готов головою покласти, не вірте нікому, найбільше попам і чиновникам, бо вас будуть дурити і на зле намовляти. Й мене попи запродали в неволю, за те од царя получили хрести й гроші; бувайте здорові, держітесь купи, не сварітесь межи собою, слухайте Осики, а він Вас визволить з неволі, а письма мої научать Вас, що маєте робити, щоб вільность приспішити. — 1862-го года, дня 20-го юля, Нерчинськ.

Читайте-же далі.30

І. Хто ви?

(Були вільним словянським народом).

Предки ваші родовії Словяни, Русини, которі разом з Ляхами і Чехами з далекої сторони прийшли з своїми дружинами і засіли в пустій землі […]; всі ті народи три — єсть один народ. Начальники їх були три рідні брати; старший звався Лях — то народ, що осів в Польщі, од нього назвались Ляхами, середній назвався Чех, то народ, що осів в Німеччині, називається Чехами, а третій брат називався Русь, то народ, що осів на Україні, називався Русинами, а ті були вашими предками. […] Москалі — чужі люде, осіли перше од ріки Волги і зайняли Московщину […].

Наперед напали [Татари] на Ляхів і Русинів, але ті, живши дружно, не подались і прогнали їх з своєї землі. […]

[…] може думаєте, що Ляхи завоювали Русинів так, як Москалі Польщу, і заневолили силою? Борони Боже! […]

[…] козакам наділили ляцькі пани землі і не требовали од них ніякої оплати: вони жили, як пани. […] До сей пори були-би Москалі під Татаром, як би не Ляхи, та не козаки, що все Татаров били. […] Багацько козаків із панами вписало(ся) до Унії, щоб не мучитися з Москалями; […] Унія то слово латинське, по нашому значить все єдно, і все єдно було — чи Лях, чи Козак, а Москалі брехали перед народом, що Ляхи хотять навернути Українців на свою ляцьку віру, і з того настала незгода. — Бідна Польща, бившися то з Турками, то з Татарами, то з Москалями, мусила битися і з своїми Козаками, которих Москалі бунтовали. Настали в Польщі ледачі королі, которі разом з Москалями понюхались, і хотіли і собі завести таку неволю над народом як Московщина, бо для королів і царів лучше, як народ в неволі, бо мусить те робити, що они схотять. […] Цариця Катерина […] всім попам руським на Україні розіслала багато грошей, щоб намовляти українців на Коліщину і вирізать Ляхів, которі не допускали продать Польщу, і прислала на ватажку Желізняка, козака із Запорожа, которий запродався цариці і подмовила Уманського козака Гонту, і зробили, що хотіли. — Діди Ваші памятають, як в цілій Україні невинна кров проливалась, але Ляхи оглянулись, поспішили з військом ляцьким і козаками і зачали гайдамаків ловить і розганять, а на царицю занесли жалобу до всіх королів. Тоді она поміркувалась, що ще Ляхи дадуть собі раду і прислала своє військо з генералом московським Кречетниковим і помагали Ляхам ловить гайдамаків, піймали Гонту і Залізняка і тяжко їх замучили, а решту гайдамаків одсилали до містечка Кодні і там їх мучили і убивали. Так скінчилася Коліщина, погибло багато Ляхів, але ще більше Українців, бо винних і невинних убивали. Цариця одним і другим помагала, щоб ослабивали оба народи і засіявши між ними ненависть і вражду, до себе загорнути, і допяла свого, бо після Коліщини не було вже згоди і дружби між Ляхом і Козаком. Тоді Катерина, зібравши московське військо, забрала Польщу, Козаччину, — і Бог допустив кару на народ за кров невинно пролиту, і Ляхів з Козаками оддав в московську неволю, а як она гірка, то добре знаєте. […]

Горе тобі, Україно, щось Ти в руках цара,

Бо на тобі, Україно, тяжка Божа кара.

Колись була під Ляхами, тось жила щаслива,

Просвітала Козаками славна Божа нива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

ІІ. Що ви?

(Царські неволники).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

ІІІ. На що ви?

(Щоб був вольним народом).

[…] Толковав я Вам на початку, що Ви — Русини, а Москалі зовсім чужі для Вас. Москаль то Кацап, придивіться до нього, чим він до Вас похожий […] Тепер для Вас пора наступила; коли хочете вольности, то пристаньте до Ляхів, і одним голосом обізвітесь, що не хочете царської неволі; співайте мої пісні, що Вам посилаю, по улицях, корчмах. Як Ляхи побачать, що Ви за єдно з ними, то пригорнуть Вас до себе, а як разом злучитеся, то Москалі нічого Вам не зроблять, бо мають багацько роботи в Московщині і Польщі; тоді пани дарують Вам землю і за братів приймуть, будете мати Волю. […] — А як Осика стане уже межи Вами, то дасть всякому раду. — Але поти не побачите Осику, поки всі одним словом не будете кричать: проч Москалі!!! і не повісите хоч по десять справників і приставів. — […]

«Хто не з нами, на гиляку,

»Хто не державсь нас,

«Повішимо, як собаку,

»Коли прийде час!" -

В. Міяковський.

Революційні відозви до українського народу

1850–1870 р.р. (З матеріалів «Нашого минулого»).

— К.: Держ. видавництво, 1920. — С. 42–52, 58, 60–62, 65.

Недавно один галичанин, посетивший киевскую губернию, сообщил, что там существует легенда о бессмертии Тараса Шевченка, что будто он находится в Сибири, прикованный к столбу, что столб этот уже подгнил, а когда сгниет совсем, то Шевченко воротится к своим.

П. Кузмичевский [Михаил Драгоманов].

Шолудивый Буняка в украинских народных сказаниях

// Киевская старина. — 1887. — Август. — С. 711.

Вернется и принесет с собой те «списи-листи», которые он поотнимал от панов, за что и сослан был в Сибирь; но тогда уже этих «листів» никто не отнимет.

Что же в этих листах?

— Правда и воля народная.

А до него никто не властен прикоснуться к могиле, без того, чтобы его не постигла страшная кара.

Всеволод Чаговец.

По мемуарам и запискам современников

// Киевская мысль. — 25.02.1914.

Народне прислів’я:

Шевченко для людей — це безсмертний Прометей.

Народ про Шевченка.

/ Упорядник Федір Лавров.

— К.: Вид. АН УРСР, 1961. — С. 84.

— А знаєте, братці, — зо мною була штука, — так штука! Чи випасав хто з вас коло Тарасової гори, на Грушках?

Ніхто, бо чого нас туди понесе, — од домівок далеко.

— Так ото знаєте, братці, мені якось довелось. Служив я в Пекарській якономії та й погнав на ніч коней у ліс. І почала ото мене мана водити…

Насторбучаться всі. Хтось позіхне байдуженько, хтось перехреститься крадькома, хтось до гурту ближче присунеться.

— І водить вона мене й водить, — ну, просто от-от упадеш, — сили вже немає — утомився — піт з мене так і ллє, а холодно, аж поза шкурою тремтить. І світа божого не бачу.

Та й згадав я, як батько розказували, що треба все стараться до Тарасової гори звернути, то «її» як корова язиком злиже. І почав я пригадувати, в який бік саме гора буде. А воно мені ще гірше плутає. Чую вже, що далі не видержу. Б’юся поміж кущами, в провалля якісь падаю, гльод мене всього подряпав… Коли це зразу — стоп машина! Наче полуда з очей спала і розвиднілося мені зразу. Дивлюсь — аж я на Грушках, якраз проти могили. От виводило! А над хрестом якийсь такий туман білий і чорний, та все крутиться, крутиться, а далі дивлюсь — щез чорний туман, а самий білий остався і хрест вияснився… Таке-то, братці. Чи воно, може, що хрест близько, то помогло мені, чи хто його зна…

Чудак-чоловік! А на шиї в тебе хіба не було хреста? Хрестом, бра, «її» не злякаєш. То мені дід, бувало, розказує, що сама гора так зачарована, що й нечиста не підступить до неї.

— І не гора, а сам Тарас зачарований, — озветься хтось.

— А може, й Тарас, бог його зна, — позіхне другий. Бо він таки недаром, кажуть, і за життя з «ними» накладав…

Прокіп Маркобрун.

Навколо Тарасової гори. — С. 13.

Я видел сон: на берегу высоком

В вечерний час я над Днепром сидел…

Вдали, внизу извилистым потоком

Старинный Днепр синел…

Высокий крест, как хмурый страж могилы,

Был в думу весь как будто погружен, -

И плыл, дрожа, надорванно-унылый

Бандуры тихий звон…

В вечерней мгле к кресту сходились тени,

И струн звенел чуть слышный перелив…

И плакал хор печальных песнопений

Под сенью скорбных ив…

Казалось мне, что под бугром могильным

Томится он, — певец родных скорбей, -

Что он встает… и падает бессильным

Под звон своих цепей…

Хор тихо пел… Душа сжималась болью

В ответ словам, исполненным тоски,

И гасла песнь про счастье и про волю

Над тихим сном реки…

Михаил Гальперин.

Памяти Т. Г. Шевченко (1911 г.)

// Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких,

російських, білоруських і польських поетів.

— Одеса, 1912. — С. 261.

Молва народная гласит:

Когда Украина вся спит,

Когда на небе голубом

Зажгутся звездочки огнем

И месяц ясный, серебристый

Обронит луч на луг душистый, -

Певец Украины встает

Из темной пропасти могильной

И песни скорбные поет,

И слезы льет рекой обильной.

Тарас поет, и Днепр широкий

Тем песням внемлет в тишине,

И звуки скорби той глубокой

Хоронит он в себе, на дне…

Ольга Л-ье.

Тарасова гора (1896 г.)

// Там само. — С. 155.

Не раз бачив рибалочка,

Ідучи до дому,

У півночі й дивувався

Кобзарю старому,

Що і досі старий Кобзарь

Ще не вгомонився,

Не раз Тарас на пригірку

Стояв та молився.

В чорній рясі, мов в киреї,

Над Дніпром гуляє,

Та із Дніпра Україні

Долю викликає.

А іноді соловейки

Обсядуть могилу

Та з Тарасом і співають

Про Вкраїну милу.

П. Сич.

На спомин Т. Шевченка (1893 р.)

// Там само. — С. 125–126.

Над могилою співає щороку 47 соловейків. Кожен соловейко виспівує один рік життя Шевченка.

Від діда з с. Пекарі, на могилі Т. Г. Шевченка (1927 р.).

З. Береза.

Образ Т. Г. Шевченка

в українській народній творчості. — С. 24.

І Дніпро їм помагає,

Реве, завиває;

Вітер гуде і гай шумить,

Аж луна лягає.

Дуже, дуже хорошії

Там пісні співають.

Ціле літо оці пісні

Над Дніпром лунають.

От так бува, де спочива

Тарас, на могилі,

Він і тепер співа, плаче

По милій руїні.

Там співають про те лихо,

Що давно минуло,

І про нове просять Бога,

Щоб швидше заснуло.

Кличуть долю, закликають

В милу Україну,

Щоб хоч тепер привітала,

Як мати дитину.

Не затихне старий Кобзарь,

А буде співати,

Поки доля Україну

Привіта, як мати.

П. Сич.

На спомин Т. Шевченка. — С. 126–127.

Ой як багато вже я жила, синку. Давно і в далеку дорогу зібралась, тільки не спішать кликати мене. І чого я тільки не бачила і не пережила на цьому світі. І про Шевченка чула, а як же. І не тільки чула, сама навіть бачила. Він приїжджав до нас в революцію, на воронім коні, з вусами, шаблюкою козацькою. Збирав він хлопців, щоб панів бити, щоб волю і землю дати.

— То ж хіба то був Шевченко?

— А хто ж? Ти молодий і не знаєш, що то за Шевченко був. Дуже добра людина. Спати ніколи не спав, все думав, чим би людям допомогти. Сам по Вкраїні літав, від панів народ визволяв.

— То ж Тарас Шевченко вмер ще в 1861 році, сто років тому.

— Хіба такі люди вмирають, синку!? Коли б вони вмирали, давно б кончина світу була. Страшний суд настане, коли такі люди підуть від нас. Запам’ятай, сину!

Від О. І. Гнань, 74 років, м. Корець, Тернопільської обл. (1961 р.).

Матеріали студентських наукових експедицій… — С. 101.

Шевченко, розказують, бився з буржуями у революцію 1905 року і в Жовтні завойовував права робітників і селян.

Від учителя-пенсіонера Т. І. Осадчого, 72 років, с. Шевченкове, Конотопського р-ну, Сумської обл. (1938 р.).

Збірник-1963. — С. 140.

В революцію […] заїхали до нас, на могилу Шевченка, бандити і привезли з собою два трупи. Говорять до діда [Івана Ядловського, сторожа могили]:

— Ми будемо хоронити своїх товаришів рядом з Шевченком. Щоб ви їх теж охороняли.

Дід каже:

— Я забороняю вам тут копати яму. Хороніть їх в іншому місці.

Начинають копать, дід не дає. Тоді вони діда поставили біля груші. Берись, кажуть, руками за гілки і дивись на Дніпро. Не повертайся і не ворушися, бо буде смерть. Так стояв дід довго. Одного вони успіли заховать, а тут червоні наскочили, прогнали. То дід, як вони поїхали, незакопаного зразу спустив у провалля, а другого відкопав і теж спустив головою вниз.

Від М. О. Демченко, 26 років, внучки Івана Ядловського, м. Канів, Київської обл. (серпень 1938 р.).

Збірник-1940. — С. 103–104.

Раз хотіли [бандити] одкопать могилу Тараса Григоровича Шевченка. Все допитувалися діда, де те місце, що росло деревце, — там вони думали копать під тим деревцем, що ніби воно якраз було посажене на могилі, хоч горб могили насипаний був далі. Як вони не допитувалися, а дід не признався.

Другий раз допитували діда, де той льох, що йде до труни Шевченка, що ніби там лежать дорогі скарби. Дід не сказав.

Да льоху там того не було й нема. Бандити ударили по вікну, вікно розбили, а брат мій вискочив у друге вікно та сказав людям, то люди прогнали бандитів, так вони й не відкрили могили.

Там само.

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

«Розрита могила» (1843)

[Заповіт Шевченка] написаний на пергаменті, своєю він написав кров’ю. Той заповіт не боїться тління, і рано-пізно люди побачать цей заповіт, виконають останню волю Шевченка, всі бідні люди заживуть багато, щасливо, і не буде тоді нищих, і не буде тоді кривди між людьми.

Від М. Савича, м. Черкаси (1913 р.).

З. Береза.

Образ Т. Г. Шевченка

в українській народній творчості. — С. 25.

И придет час — могила раскроется, упадет вся тяжесть в Днепр, — и восторжествует освобожденная правда.

А до тех пор — надо [Шевченко] ходить по свету, носить на плечах (или на груди) тяжелый крест — вот такой же, как на кургане — и страдать и терпеть за весь народ крестьянский.

Всеволод Чаговец.

По мемуарам и запискам современников

// Киевская мысль. — 25.02.1914.

* * *

З «Енциклопедії фентезі»:

Той, що спить під горою. В європейських легендах і фольклорі поширений образ старого героя або короля минулих часів, який не помер, а лише спить у залі під горою чи пагорбом, і коли настане час скрути його народу, повернеться, аби врятувати свою землю. Кельтські й британські міфи розповідають це про Брана Благословенного, Артура (котрий, втім, перебуває на Авалоні, а не під горою) та Мерліна (якого, згідно з однією легендою, спіймано у печері). Героями міфу стали також Карл Великий (742–814), Фрідріх Барбаросса (1123–1190), його онук Фрідріх ІІ (1194–1250) та Ож’є Данський. Хоча може здатися, ніби цей міф коріниться у християнській вірі у воскресіння, походження його давніше: в більшості поганських вірувань існували вірування про перехід душ з потойбічного існування до нового народження. У «Мабіногіоні» йдеться про чарівний казан, який повертає солдат до життя. Цей варіант, у свою чергу, пов’язаний з легендою про Святий Грааль і пошук вічного життя.

[…] Мотив ТЩСПГ зазвичай має сильні релігійні конотації і може бути пов’язаний з легендою про Сімох Сплячих Отроків Ефеських. В ній мовиться про юнаків-християн, що втекли від переслідування імператора Деція у 249–251 рр. і сховались у печері, вхід до якої був [за імператорським наказом] закиданий камінням. Вони знов з’явились майже за двісті років, під час царювання Феодосія ІІ. Мотив ТЩСПГ має також алхімічні конотації, оскільки його прикладали до Християна Розенкрейца. У найзагальнішому вигляді він стосується захисника (champion), який повернеться, аби з певної причини взяти участь у боротьбі. Мотив цей слід відрізняти від іншого — «пробудження сплячого», як у «Ріп Ван Вінклі» (1819) Вашингтона Ірвінга та багатьох науково-фантастичних оповіданнях, де цей сюжетний хід використовується, аби перенести дію в майбутнє. Не слід його плутати також з мотивом «зловісного духу, що спить» (див.), який зазвичай є антитезою до ТЩСПГ.

Зловісний дух, що спить. Цей образ найчастіше можна зустріти у творах жанру «хорор», які наслідують Г. Ф. Лавкрафта, але нерідко він присутній і у фентезійних текстах. До сил Зла часто належать хтонічні істоти, котрих можна випадково пробудити […].

Ті надприродні сили, з якими борються окультні детективи […], часто сплять аж доти, доки їх не пробудять ті, хто любить пхати свого носа у Речі, Про Які Людству Краще Не Знати.У Лавкрафта те, що пробуджується, зазвичай має якийсь стосунок до Старих богів з пантеону Ктулху чи до загублених народів, що обожнювали їх чи з ними воювали; тож пробудження несе подвійну загрозу, оскільки Той, Хто Спав, має власне уявлення про місце людства у Всесвіті, а це може призвести до божевілля. […]

Mike Ashley. Sleeper under the Hill.

Roz Kaveney. Malign Sleeper

// The Encyclopedia of Fantasy.

Ed. by John Clute and John Grant.

— N.Y.: St.Martin’s Griffin, 1999.

— P. 873, 621.

[…] размышление над некоторыми имеющимися в нашем распоряжении данными заставляет высказать предположение, что из общего числа ["заложных"] покойников31 деятельную роль играют и место в народной мифологии получили лишь те, кои умерли неудовлетворенными, тоскующими. По-видимому, предполагается, что их тоска и неудовлетворенность продолжается и за гробом, не дает им покоя и побуждает так или иначе проявлять свою деятельность.

Д. К. Зеленин.

Избранные труды. Очерки русской мифологии:

Умершие неестественной смертью и русалки.

— М.: Индрик, 1995. — С. 295.

* * *

…на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

…у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні, я не буду спочивати…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За байраком байрак.

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І земля не приймає…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Став на самій могилі.

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О дайте вздохнуть,

Разбейте мне череп и грудь разорвите, -

Там черви, там змеи, — на волю пустите!

О дайте мне тихо, навеки заснуть!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

* * *

Грустно божий мир вздохнул;

Ветер по земле пахнул;

Робко волны зароптали

И мятежно побежали

Вдоль проснувшейся реки;

Головою покачали

Над рекою тростники.

Глухо, в ярости стеная,

Из-за лесу громовая

Туча тихо поднялась,

И в лучах огня и света

Вышла из Днепра комета

И по небу разлеглась.

Какова их будет встреча?

Будет мир иль будет сеча

В небесах и на земле?

Будет благо или худо?

Но грядущее покуда

Скрыто в безответной мгле!

Евгений Гребенка.

Богдан.

* * *

…А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Заспіваю, — море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, — розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Дивися, дитино, оце козаки

(Ніби мені каже), — на всій Україні

Високі могили, дивися, дитино,

Усі ті могили усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить -

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако на волі жили!

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та Бог його знає,

Коли-то те буде…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній,

Тихо засіяє…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…а люде

Підстережуть вас на тоте ж,32

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Уб’ють

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

[…] вся его страстная и могучая любовь до того была сосредоточена на своей родимой Украине, что, мне кажется, в его горячем сердце и не оставалось более ни к чему любовного запаса, а если и оставалось, то он ревниво сберегал его для своих же украинских богов.

М. Микешин.

Споминки про Шевченка

// Т. Шевченко. Кобзарь з додатком споминок

про Шевченка Костомарова і Мікешина. — С. XІІІ.

Не ходи за іншими богами, богами тих народів, що навколо вас, бо Господь, Бог твій, — Бог заздрісний посеред тебе; щоб не запалився на тебе гнів Господа, Бога твого, і щоб Він не вигубив тебе з поверхні землі. Не спокушайте Господа, Бога вашого, як спокушали ви Його…

Повторення Закону 6:14–16.

Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори -

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися… а до того -

Я не знаю Бога.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Страшна казнь, тобою выдуманная, человече!» сказал Бог. «Пусть будет все так, как ты сказал; но и ты сиди вечно там на коне своем, и не будет тебе царствия небесного, покамест ты будешь сидеть там на коне своем!» И то все так сбылось, как было сказано […].

Николай Гоголь.

Страшная месть, XVІ.

[…] над Дніпром лилося так багато крови, що навіть пам’ять народна прозвала деякі місця кривавими — от хоть би й місто Канев, що на турецькій мові означає «місце крови» — «Кан-еві».

Канев і його коротка історія

// Правда. — 1889. — Вип. V. — С. 353.

Покійний [чоловік] отаку пісню співав про Шевченка:

Над вільним Дніпром єсть могила,

Висока, сумна.

Під нею лежить хто — не знаю;

Насипана людьми вона.

Опівночі хтось із могили

Поважно і тихо встає,

На взгір’я конем повертає,

На кручі конем виграє.

Від працівника ветеринарного пункту М. С. Шило, 58 років, с. Прохорівка, Гельм’язівського району, Полтавської обл.

Збірник-1963. — С. 100.

Як помер Тарас Григорович Шевченко, то поховали його в Каневі на високій Чернечій горі. Не повірили селяни, що помер Шевченко — наш безсмертний співець. Злякались тоді пани, почувши про ножі, які селяни гострили та повстали проти панів. Розказував мені ще батько, що кожної місячної ночі виїжджав на шевченківську могилу воїн. Не важко було впізнати в ньому нашого співця. Воїн був задуманий, грізний. І над Дніпром лунала його заповітна пісня:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте…

Дідусь І. П. Дичавець.

Вічний, як народ (Народна легенда).

(Записав В. Романенко)

// Молодий комунар (Чернігів). — 9.03.1939.

Киево-подольские базарные торговки, «сидухи», на рынке около Братства, хорошо помнившие Шевченка с 1840-х годов, рассказывали, что люди видели Шевченка, после его погребения, ездившего по Подолу «на білім коні».

Н. Белозерский.

Тарас Григорьевич Шевченко,

по воспоминаниям разных лиц. — С. 76–77.

Тепер теж, кажуть, він їздить на світло-білому коні понад Дніпром, засвічує вогні з трударями та любується своєю вільною Радянською Україною, яка розквітла, мов квітка, в сім’ї братніх народів.

Від учителя-пенсіонера Т. І. Осадчого, 72 років, с. Шевченкове, Конотопського р-ну, Сумської обл. (1938 р.).

Збірник-1963. — С. 140.

Так, в Бозе-почивший брате, желание сердца твоего сбылось; ты хотел жить в Каневе; вот и зажил ты здесь до скончания века.

[…] здесь на одной из самых высоких и крутых гор днепровых […], как на горе Голгофе, виденной (всем) Иерусалимом и Иудеею, подобно кресту Господа, водрузится крест его, который будет (виден) издалека! Взирай, Малороссия, на могилу Тараса Шевченка; — взирай, и молись!..

Слово у гроба Академика Тараса Шевченка,

говоренное протоиереем Каневского Собора

Игнатием Мацкевичем.

Цит. за: Зінаїда Тарахан-Береза. Святиня. — С. 80–81.

Народні прислів’я:

Наш безсмертний Тарас переживе простір і час.

«Кобзар» прочитаєш — долю України пізнаєш.

Народ про Леніна і Шевченка

// Запорізька правда. — 9 березня 1964.

Віктор Глущенко.

Великий Кобзар і Миронівщина. — С. 99.

Он бачите, над Києвом

Мітла простяглася,33

І над Дніпром і Тясмином

Земля затряслася.

Чи чуєте? Застогнала

Гора над Чигирином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна!

«Великий льох (Містерія)» (1845)

Нередко бывало по всему миру, что земля тряслась от одного конца до другого: то оттого делается, толкуют грамотные люди, что есть где-то, близ моря, гора, из которой выхватывается пламя и текут горящие реки. Но старики […] лучше знают это и говорят: что то хочет подняться выросший в земле великий, великий мертвец и трясет землю.

Николай Гоголь.

Страшная месть, XV.

Цією черкаською легендою підводиться підсумок народним легендам і переказам про великого поета.

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. — С. 31.

ЕПІЛОГ

…Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона -

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І Славу святую -

Молодую, безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся -

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах -

І веселенько заспіваєм…

«Чи не покинуть нам, небого…» (1861)

ПЕРЕДМОВА

По мові — передмова. Можна б і без неї, так ось бачте що…

«Гайдамаки»

Ми віримо, ніби самі породжуємо символи. Насправді ж вони породжують нас; ми суть їхні створіння, що набули форми під цими гострими, безжальними різцями… Помиляються ті, хто гадають, ніби ми маємо знати про такі речі, аби вони мали на нас вплив; вірити в це — означає вірити в негідну магію, сперту на забобони. Лише чарівник-невдаха покладається на дієвість чистого знання; раціональні люди знають, що речі діють самі по собі або не діють взагалі.

Север’ян Кульгавий.

«Книга Нового Сонця».

На завершення подаю два нариси. У книзі «шевченків міф» представлено як цілісність; його історичному розвитку, змінам, які він зазнав впродовж ХІХ-ХХ століть, присвячено «нарис історичний». Ці сторінки підсумовують те, що читачеві вже відомо. У «нарисі міфологічному» висловлюю своє розуміння міфу Шевченка: то вже не аналіз, а інтерпретація.

І. НАРИС ІСТОРИЧНИЙ 34

Народні легенди та перекази про життя Т. Г. Шевченка більш ніж півтора століття привертають увагу фольклористів. Ще у 1859 році М. Максимович писав до свого товариша: «А на правой стороне Днепра Вы стали лицем мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданьями старых времен» (с. 9).35 На жаль, мешканець Михайлової Гори не повідомив, які саме «баснословия» ходили на той час у народі, тож ми позбавлені можливості простежити зародок «міфаго» Кобзаря (якщо скористатися термінологією Р.Холдстока: «міфаго» = «імаго міфу», сталий міфологічний образ, який існує у колективній пам’яті народу).36

Перший етап формування фольклорного образу Шевченка закінчився ще до того, як фольклористи почали професійно і планомірно збирати перекази. Саме через це дореволюційний період побутування легенд висвітлений в опублікованих джерелах дуже фрагментарно, але з цієї ж причини записані тексти практично позбавлені ідеологічних нашарувань, властивих пізнішим зібранням. На жаль, досі вийшли друком лише незначні фрагменти зібрання фольклорних матеріалів С. Нехорошева — причому, зі зрозумілих причин, переважно уривки, що мають виразне соціально-критичне спрямування. Лише повна публікація архіву фольклориста змогла б дати відповідь на питання про справжнє співвідношення «фантастичних» і «революційних» легенд про Шевченка у фольклорі межі століть.

Оглянемо основні напрямки, за якими розвивалася «шевченкова легенда» у перші сімдесят років свого існування.37

1. «Баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен», якщо повторити формулювання М. Максимовича. Легенди про народних героїв на кшталт Кармалюка і легенди про Шевченка не лише типологічно подібні, але й безпосередньо пов’язані, що було відзначено вже першими збирачами. «Великий воїн», «лицар дуже великий», «великий мудрицей» і навіть «великий начальник» діє в цих легендах переважно не як народний месник (що можна пояснити цензурними обставинами), а як:

— віщун. Серед інших передбачень Шевченка кілька разів фігурує віщування ним місця власного поховання. В радянські часи спостерігаємо трансформацію цього мотиву: Шевченко передрікає перемогу революції, появу нової техніки, освоєння цілини тощо;

— чародій, який довільно змінює своє обличчя, маскується під начальство або приховує свій високий чин;

чудотворець-"характерник", який закономірно протиставляється християнським святим (с. 95).

До більшості з цих оповідей можна підібрати паралелі з легенд про Кармалюка, Довбуша, Разіна тощо; їм хіба що не притаманна така концентрація мотивів навколо однієї постаті. В переважній більшості оповідей Шевченко не фігурує як поет: виключенням є згадка про «Кобзар» як «автобіографію» Тараса (с. 9). Натомість Шевченко як маляр, наділений надзвичайними здібностями, фігурує в записаних текстах принаймні з початку ХХ століття; з роками ця тенденція лише посилюється

В радянських виданнях відсоток фантастичних переказів, як і слід було чекати, різко скорочується.

2. Соціальна активність легендарного Шевченка помітно збільшується у радянському фольклорі. У дореволюційних легендах — лише із зібрання С. Нехорошева — Шевченко-борець виявляється переважно у слові, хоча й слові гостро-агітаційному. Зазвичай перемога Шевченка — це перемога передовсім словесна, дотепна витівка, проти якої нічого не можна вдіяти. Вже у 1892 р. були надруковані записи найбільш розповсюджених легенд цієї групи — про те, як Шевченко перетворив портрет «ґінорала» на зображення віслюка, і про дотепну відповідь на глузливе питання, «чи дорого у вас, у хахлов, свині продаються?» (с. 157).

Істотної еволюції подібних переказів у пізніший час не помічено: Шевченко і в радянському фольклорі продовжує глузувати з панів та попів, але конкретні дії відбуваються або поза його участю, або лише за його спонукання.

Фактично, єдиний подвиг Шевченка, який визнається усіма оповідачами, — це звільнення селян у 1861 році. В більшості випадків Шевченко здобуває волю хитрістю, обдурюючи царя чи «Сенот»; показово, що в одному з пізніших переказів поштовхом для звільнення селян стає шевченкова картина, тобто знову Шевченко виступає передовсім як маляр.

3. Шевченко як «заклята», «зачарована» особа.

Дуже бідно представлений в друкованих джерелах, але, як можна гадати, колись вельми потужний шар шевченківської легенди. «Зачарований Тарас» згадується лише в одному переказі (с. 290), але оскільки про це згадується як про щось загальновідоме, можна припустити, що подібні легенди певний час існували навколо Канева.

4. Найбільшу за обсягом групу текстів, опублікованих до революції, складають оповіді, присвячені могилі Шевченка й посмертній долі Тараса. Відома «тривога» над могилою Шевченка у липні 1861 р. була спричинена переказами про те, що «Тарас Шевченко не умер, но живет». Фрагменти оповідей, значна частина яких збереглася у поліційних документах, свідчать про наявність досить розгалуженої мережі народних версій Тарасової долі. Домінують мотиви воскресіння і перетворення Шевченка; «заклятий» мученик неявно, але впевнено стає богоподібним («верование в силу, славу и святость Шевченко до того стало фанатическим, что народ рассказывает уже о сбывшихся будто бы чудесах» [с. 263] — молитовна формула «сила і слава» дуже промовиста).

Відповідно до вихідних засад оповіді поділяються на:

4.1. Легенди, що зосереджуються на вмісті порожньої могили: «списи — бумаги», «клятьба», яку Тарас «поклав на панів», священні ножі, скарби, дивний (чарівний?) меч, змочений кров’ю забитого батька, дивна книга, в якій пояснюється, як бідним людям стати вільними.

4.2. Легенди, в яких йдеться про повернення Шевченка:

4.2.1. Перебування Тараса серед народу. Цей підтип був дуже розповсюдженим в радянські часи.

4.2.2. Повернення замаскованого Шевченка — під ім’ям М. Кречмера чи О. Кониського.

4.2.3. Майбутнє повернення Кобзаря — із «затворничества», з Сибіру, Австрії чи Англії. Шевченко — у повній відповідності до класичного міфу про померлого/воскреслого бога і про «Короля минулого і прийдешнього» — майже не проявляє себе після «смерті»: всі знають, що він живий і переховується, але нічого конкретного не робить.38

4.3. Чи не найбільший інтерес становлять легенди, в яких йдеться не про повернення і не про блукання Шевченка Україною, а про його вічне в ній існування. Ці перекази почали формуватися не пізніше 1890-х рр. і відображають абсолютну впевненість оповідачів у нерозривному зв’язку долі Шевченка з долею України.

Есхатологічний характер частини дореволюційних легенд пов’язаний не так із перспективою повернення Шевченка, як із завершенням його місії. Символом вічного перебування Шевченка в українській «метаісторії» і наскрізним образом легенд стає постать на білому коні (найперша відома нам фіксація мотиву — 1882 р., запис М. Білозерського [с. 300]).

Це підводить нас до важливого і досі не вирішеного питання: якою мірою легенди про Шевченка формуються під впливом зовнішніх стосовно фольклору джерел, зокрема, творів самого Шевченка (можна не сумніватись, що значна частина переказів про могилу інспірована «Заповітом»), спогадів про нього тощо? (В радянські часи до цього додається ідеологічний тиск: тексти радше дописуються, ніж викреслюються.)

В деяких випадках зв’язок між писемними і усними джерелами наочний. Так, свідчення А. Козачковського, спростовані ще О. Кониським, стали джерелом народної оповіді про переховування малого Тараса у печері (с. 23–25). Лист П. Куліша зафіксував стару легенду про ложки з довгими держаками, яку потім перенесли на Шевченка (с. 73).39 Подібних прикладів можна навести багато. Не випадково, що дуже поширену оповідь про портрет пана-віслюка намагався спростувати ще сам Шевченко. Але так само не випадково, що дослідники, від І. Франка до П. Жура, дотримувалися протилежних думок стосовно того, чи відповідають дійсності розповіді про те, як Шевченко провадив агітацію за допомогою кукіля і пшениці (с. 75–76).

Нарешті, необхідно визначити обсяг і походження численої псевдошевченкіяни. У зібранні творів поряд із розділом «Картини, приписувані Шевченку», має з’явитися ще один: «Вірші, які народ приписує Шевченку». Йдеться, звісно, не про їхню художню якість, але про їхній специфічний «біографізм»: усі подібні тексти, записані до революції, є квазіавтобіографічними. Відома пісня «Уродився та й шевченко», що насправді мовить про сина шевця, не лише була опублікована під назвою «Народная песня о Шевченке», але й набула розповсюдження як пісня, начебто написана самим Шевченком по дорозі на заслання (с. 123–124). Цікаво, що майже всі віршовані тексти, на відміну від прозаїчних, позбавлені фантастичних елементів, але досить вільно обходяться з фактами поетового життя: так, в одній з пісень початку ХХ ст. «говориться, що Шевченко з турком бився» (с. 125).

В радянські часи загальна структура «міфу про Шевченка» збереглась, але відбулося перегрупування його елементів. Зрозуміло, що акцентуються передовсім соціальні мотиви, але в цій галузі фальсифікатів порівняно мало: більшість віднайдених мотивів зустрічається, як я зазначив раніше, у зібранні С. Нехорошева.

У 1929 р. О. Дорошкевич відзначив основні риси оповідей про Шевченка, які побутували в той час. Найголовнішим, на його думку, є те, що спогади про поета, перейшовши до наступного покоління — тобто до людей, які ніколи Шевченка не бачили, — втратили «всяку реальність фарб і другорядних епізодів». Традиція передається лише «вертикально», в межах населеного пункту чи навіть родини, але дослідник передбачав, що набудуть поширення «дійсні факти з Шевченкового життя — через школу, газету, щорічні святкування, приглушивши непевний усний варіянт, в основі якого міг лежати й дійсний факт» (с. 12). Саме так і сталося.

В 1920–30-ті рр. відбувається переосмислення фактів шевченкового життя і пов’язаних з ним обставин — у відповідності до нових умов. Найхарактернішим прикладом є історія качанівського дубу, який був скутий ланцюгами, аби не розвалився, — проте в переказах цими ланцюгами до дерева був прикутий Шевченко (с. 190). Водночас помітно намагання першого покоління радянських шевченкознавців прив’язати записані перекази до фактів поетової біографії. Непохитним є наполягання на абсолютній достовірності опублікованих переказів.

Водночас відбувається певна уніфікація текстів. Цьому могли сприяти два чинники. Деякі тексти, як і зазначав Дорошкевич, поширювалися офіційно, — а з іншого боку, відносне збільшення соціальної мобільності селян створювало «горизонтальне» поширення оповідей, на противагу «вертикальному», прив’язаному до однієї місцевості. В тому, що обидва чинники поєднувались, переконує надзвичайна розповсюдженість саме тих легенд про Шевченка, які виникли ще за поетового життя.

Очевидним є бажання фольклористів витіснити фантастичні оповіді про могилу Шевченка переказами зовсім іншого ґатунку. Показово, що спроби позбавити цю частину «шевченкового міфу» фантастичних рис успіху на мали. «Правдиве оповідання робітника про могилу та її революційне значення» — про мітинги 1906 року — зафіксовано лише в одному виданні (с. 14). Натомість перекази, що трансформували вихідну сюжетну схему, поширилися.

Дата справжньої смерті Шевченка з часом переноситься все далі: 1899 рік (у 1900 р. [с. 280]), 1905 рік (1938 р. [с. 284]), а може, він ще «бився з буржуями у революцію 1905 року і в Жовтні завойовував права робітників і селян» (1938 р., аналогічний переказ — 1961 р. [с. 293, 292]). Хронологічно останньою спробою реанімувати цей сюжет є відвертий фальсифікат, нібито записаний 1962 року: Шевченко особисто викриває націоналістичні махінації Михайла Грушевського (с. 238).

Ми бачимо, що в радянський час Шевченко стає значно активнішим, і немає ніякої різниці між його «прижиттєвою» і «посмертною» боротьбою з панами. До революції Шевченко просто ходив і «правду добував» (с. 277); після революції виявляється, що з 1861 р. «Тарас ходить поміж людьми, бунтує та все про волю розказує» (с. 277). Попри різне забарвлення перед нами, як бачимо, одна і та сама міфологема.

З різним ідеологічним навантаженням (або без нього) в переказах 1930–60-х рр. раз у раз з’являється і апокаліптичний «білий кінь». В дореволюційних переказах Шевченко чекав остаточного визволення селян і/або України. В пізніший час кінець (старого) світу переміщується в минуле, і цілком природно, що апокаліптична образність набуває нового, прямо протилежного значення. Шевченків кінь стає звичайним конем червоного командира (с. 292).

Ще цікавіші записи передбачень і пророцтва Шевченка про майбутнє (радянське) щастя. В подібних текстах яскраво виявилася хіліастична природа комуністичної ідеї — осмислення нового історичного періоду як нової, постапокаліптичної ери. Не дивно, що в дореволюційних переказах майже відсутні свідчення про те, що Шевченкові передбачення збулися — за винятком тих, що стосуються поетової смерті. Натомість в радянських публікаціях переважають вказівки на пророцтва, що виповнилися. Не власна смерть, а революція (тобто смерть старого світу) стає головною темою пророцтв Шевченка.

Не дивно, що в 1930–60-ті рр. створюється чимала кількість віршів і пісень, в яких шевченкові твори перенесено, так би мовити, в минулий час: «Поховали і повстали, / Кайдани розбили / І вражою злою кров’ю / Волю окропили» і т. д. (с. 242). Доля ж шевченкових героїв переноситься у майбутнє, чи то пак сьогодення: «Колись бідна, Катерина / Хліба вже не просить, / А за працю у колгоспі / Два ордени носить. // Раніш вона з своїм сином / Лиш шляхи топтала, / Зараз у Верховній Раді / Депутатом стала» (с. 243–244). Якщо на сюжетному рівні перед нами інверсія «Катерини», то на ідейно-тематичному — послання «І мертвим, і живим…»

Закономірне завершення цієї тенденції — перетворення похоронного плачу за Шевченком у прославлення Радянської влади взагалі і Кобзаря зокрема. Порівняймо: «Ой устань та подивись, брате Тарасе, устань подивись. Ох! Устань та подивись!» (с. 223); «Встань, поете, із могили, / Кругом подивися, / Твої думи, твої мрії / Вже давно збулися» (с. 243).

Власне фантастичні оповіді про Шевченка в радянський час зберігаються переважно у віршованих творах офіційних «народних співців» (Марфи Крюкової, Івана Іванченка та ін.), які, однак, вже не є фольклором. Основні віхи чудесної біографії, втім, залишаються тими ж (чудесне народження, заклята доля тощо). Характерно, що «матеріальним носієм» поетового безсмертя стає вже не сама могила, а пам’ятник, читай — радянська держава.

Заслуговують на увагу включення в легенди про Шевченка чергових правителів СРСР. Ленін майже не згадується. «Апостолом правди і науки» виявляється «найправдивіший чоловік у світі товариш Сталін» (с. 245). «Більшовик знатний», який відкрив київський пам’ятник Шевченкові, у 1940 році залишається анонімним: по імені згадується лише «Сонце — Сталін наш, всіх народів син» (с. 246). Але у 1960 р. в тексті на ту ж тему вже зустрічаємо: «Велике спасибі Хрущову, що не забув Тараса Шевченка» (с. 247). В публікаціях початку 1960-х рр. з’являються і «казахські перекази», з яких можна дізнатись, зокрема, що Шевченко передбачив освоєння цілини (с. 248). Це — трансформація відомої (і достовірної) історії про посаджене Шевченком дерево. (Численні національні легенди — казахські й бурятські — залишаються за межами нашого дослідження: вони вимагають вивчення саме національних контекстів.)

У виданнях 1939, 1940 і 1963 років записи редагуються не лише ідеологічно (див. приклади: с. 176–178, 247), але й стилістично, з очевидною метою — позбавити їх рис живого мовлення. Це відповідає спрямованості на офіційну уніфікацію шевченкового міфу.

Останній сплеск записів та публікацій легенд про Шевченка, припадає, природно, на початок 1960-х рр., тобто на сторіччя від дня смерті поета. Більшість текстів, записаних в цей час, має літературне, книжне, а не усне походження (виключення становлять оповіді дуже старих людей — останніх представників другого покоління традиції). Можна твердити, що на цьому уривається живе побутування легенд про Кобзаря.

Ми побачили, що міф про Шевченка, репрезентований радянським фольклором (байдуже, автентичним чи фальшованим), зберігає в своїй основі ті ж теми, навколо яких він вибудовувався у другій половині ХІХ ст. Заміна поганих царів на добрих більшовиків, апокаліптичних видінь — на реалізовану утопію, редукція фантастичних елементів і гіпертрофія соціальних моментів — все це свідчить про культурно-соціальні умови існування міфу. Проте базові його структури лишаються незмінними.

Можна намітити такі подальші напрямки дослідження фольклорних текстів, присвячених Шевченку:

1. Публікація усього наявного корпусу фольклорних матеріалів як гіпертексту із перехресними посиланнями: за хронологією поетового життя, за хронологією записування, за тематикою.

2. Вивчення трансформації основних тем та сюжетів, наявних у «шевченковій легенді», протягом ХІХ-ХХ ст. (це завдання перед наукою поставив ще у 1894 р. М. Бєляшівський [с. 10]).

3. Висвітлення ґенези конкретних мотивів і сюжетів — фольклорних, літературних, ідеологічних (спрощено кажучи, визначення елементів, які прийшли «знизу», із глибини народної традиції, і тих, що прийшли «згори», від інтелігенції чи влади).40

4. Визначення основних структурних рис «шевченкової легенди» і встановлення сюжету «шевченкового міфу», тобто інваріантного тексту, варіантами і фрагментами якого є наявні перекази.

Така послідовність досліджень, на нашу думку, сприятиме глибшому усвідомленню проблеми «народ і Шевченко», покладе край спекулятивним і необґрунтованим висновкам, розповсюдженим у шевченкіані та «парашевченкіані», — отже, сприятиме дійсно науковому і всебічному розумінню того, яким постає Шевченко у колективній свідомості (чи навіть у колективному несвідомому) українського народу.

ІІ. НАРИС МІФОЛОГІЧНИЙ

Про міфопоетику Шевченка, навколо міфопоетики Шевченка та проти міфопоетики Шевченка написано вже стільки, що годі сподіватись на відкриття чогось принципово нового. Проте «міф про Шевченка» ще й досі лишається мало дослідженим, а відтак його не порівнювали з тим міфом, що його витворив сам Шевченко.

Наведу кілька тез Георгія Грабовича та Оксани Забужко, зроблених на підставі аналізу поетової творчості; для мене очевидно, що фольклор їх підтверджує (дарма що теоретичні та естетичні засади дослідників помітно відрізняються).

"Образ козака, що піднімається з могили, в очах Шевченка може містити справді моторошний чи зловісний підтекст. Кінець кінцем, разом з совами, русалками, що ними стали втоплені діти, навіженими жінками («Відьма», «Слепая», «Марина») й перевертнями («Княжна» і «Відьма») він є поріддям ночі. […] образ поета стає очевидною частиною цього «нічного світу». Це — сова, що виє такі слова, які «нормальним» людям «дня» краще не чути41; це — кобзар, який функціонально прирівнюється до вовкулаки, що ночує на могилі («Княжна»). Поет викликає духів мертвих, часто говорить про свій дім і про свою власну душу як про могилу".42

«[…] йдеться не про що інше, як про шаманізм поета-міфотворця».43

І нарешті:

"Шевченко [у «Заповіті»] сам бере на себе зобов’язання стати тим, що в українському фольклорі зветься «заложним мерцем» та розцінюється як найжахливіше лихо, котре тільки може спіткати живу істоту. Таких мерців, що, не знаючи спокою, «ходять» по смерті, прив’язані до місця поховання (либонь, на те й описаного так докладно в першій строфі), на сільських цвинтарях пробивають осиковим кілком […]".44

Фольклор дає підстави зробити наступний логічний крок: Шевченко не лише «взяв на себе зобов’язання», він став заложним мерцем, прив’язаним до місця поховання. Зв’язок Шевченкової долі з долею України — стрижень міфу. Ще до народження поет був заклятий, або, якщо завгодно, принесений в жертву матір’ю (с. 18), — і сам себе «навіки з’єдночив» (с. 216) з батьківщиною.

Тож «міф про Шевченка» неможливо осягнути, не зрозумівши релігійно-міфологічний аспект «Заповіту».

Про цей вірш шевченкознавці вже говорили як про «жертвоприношення, чим скріплюється угода з Богом».45 Проте дослідники не зважають на характер цієї угоди. Рядки «А до того / Я не знаю Бога» так муляють очі православним літературознавцям, що Іван Огієнко (митрополит Іларіон) доклав чимало зусиль, аби довести: Шевченко цього не писав. "[…] до «Заповіту» хтось вставив атеїстичне «я не знаю Бога», а воно зробило це місце нелогічним. […] А пізніше і сам Шевченко міг прийняти чужу вставку за свою".46 І справді — така дрібничка, як її помітити…

Інші шевченкознавці намагалися врятувати світлий образ Кобзаря за допомогою не текстології, а риторики:

«Варто зауважити, що це говорить не атеїст, а побожний православний християнин. Глибина душевних переживань, готовність до самопожертви виводить його поезію на рівень старозаповітного розуміння богоборства не як заперечення Бога, а як форми психологічного життєвого діалогу з Творящим началом, що поряд із молитовним спілкуванням з Ним належав до щоденної практики морального самовдосконалення людини».47

Власне, те ж саме, тільки чіткіше і без зайвого пафосу сказав ще Леонід Плющ:

«Іов належить до ряду тих біблійних персонажів, що можна назвати богоборцями, започаткованих самим Яковом. Саме це яківське-іовське богоборство Шевченка радянські дослідники плутають зі своїм власним, що належить до зовсім іншого ряду богоборства богоборців демонічних, богоборців із заздрости (до них належить Каїн, сам Люципер […])».48

Так чи так, в цих інтерпретаціях Шевченко залишається ортодоксальним християнином або, у секулярному варіанті, гуманістом сучасного зразку.

Однак ані тим, ані іншим Шевченко не був.

«Богоборство» Шевченка існує аж ніяк не в юдео-християнській площині, його корені давніші, а саме — язичницькі.49 Це язичник (а не Іов) проклинає бога, котрий щось не зробив для землі та племені; це язичник висуває йому умови, одразу погоджуючись сплатити належну ціну, хоч яку високу; це язичник створює замовляння, що мають примусити божество виконати людську волю. Тож «Заповіт» — це не угода Ноя чи Авраама. Це магічний текст, який прив’язує Шевченка до могили в обмін на майбутнє визволення України. «Заповіт» Шевченка у самому тексті вірша виразно протиставлений «молитві» (Все покину і полину / До самого Бога / Молитися… а до того…). І не дивно: магізм як світосприйняття несумісний зі словами «Хай буде воля Твоя».

Навіть ті дослідники, які поринули у міфологічний світ Шевченка, намагаються «зняти» цю проблемну ситуацію: "[…] свій власний зарік […] Шевченко навряд чи розцінював як гріх боговідступництва — просто чесно і безоглядно (ось вона, щирість пророка!) ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона — визволиться, «полине до Бога» і його душа".50

Або: "[…] після смерті поета його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною. Слово «не знаю» тоді розуміється у сенсі не пізнаю Бога, але не тому, що поет Його не хоче знати, а тому, що його душа не буде допущена до Божої присутності, бо вона не сповнила свого завдання тут, на землі". Тож слова Шевченка «говорять тільки про стан тимчасового, завішеного в часі, недопущення поетової душі до Бога і тим самим є виявом глибокої релігійності автора».51 І тут-таки автор статті наводить паралель до «Заповіту» — містерію «Великий Льох», в якій три душі не можуть потрапити до раю через свої несвідомі провини. Проте душі можуть бути грішними, а Кобзар — ні.

Найразючіші рядки Шевченка — «Я не знаю Бога» і «…проклену святого Бога» — мають, як зазначали шевченкознавці, яскраві біблійні паралелі, передовсім лист ап. Павла до римлян: «Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (9:3). Проте слід згадати і перший вірш того ж розділу: «Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені сумління через Духа Святого». Не йдеться про те, що апостол «не знає» чи відмовляється від Бога; мовиться про найбільшу пожертву, яка сутнісно протилежна магічній.

Так само і з «вражою кров’ю». Б. Завадка згадує 149 псалом: «Хай хвала Божа буде на устах у них і двосічний меч у руці в них, щоб між народами вчинити відплату, між племенами — покарання; щоб суд написаний над ними учинити» (Шевченко написав переспів цього псалму за шість днів до «Заповіту»).52 Різниця невелика, але ж істотна: у Шевченка кровопролиття стає необхідною умовою «хвали Божої».

Кажу все це не для того, аби затаврувати Кобзаря-язичника. Проте коли вся Україна співає вірш як другий гімн, слід хоча б розуміти, що саме співаємо. І не затулятися красивими, але беззмістовними тирадами на кшталт:

«[…] вража кров» — то не «по-гайдамацьки» пущена в Дніпро кров «ворогів» (казали б уже прямо — «ворогів народу»!), і заклик «окропити» нею волю — не заклик до збройного повстання, так витлумачений «Заповіт» — не більше ніж ментальний палімпсест, де автентичний Шевченків текст загладжено інтелектуальною інерцією тоталітарних дискурсів ХХ століття. У питомо шевченківському лексиконі немає «ворога» класового чи національного […]. «Вража» і «зла» кров […] — це кров недужа, затруєна — кров, ніби зачумлена гріхом, причому це може бути гріх як ділом, так і помислом".53

Або: "Власні переживання і бажання помсти, що нуртувало в душі юнака Шевченка, були такі великі, що коли він «переповідав» розповідь діда й інших свідків гайдамаччини, народні перекази про Коліївщину, то перевтілювався в своїх героїв настільки, що бачив світ їхніми очима — і донині читач звичайно не бачить у його «Гайдамаках» зауваг, християнських застережень, зроблених автором, тверезим Шевченком, Шевченком — реалістом і християнином. І донині ліричні герої Ярема, Гонта й Максим Залізняк закривають авторське "я" настільки, що Шевченко «Гайдамаків» здається співцем різанини". Хоча, звісно, «у нього самого були спалахи месницьких афектів, і, мабуть, не раз».54 «Афектами» можна пояснити що завгодно.

На жаль, має рацію Петро Іванишин, котрий не відрізняється надмірною повагою до абстрактного гуманізму, та й гуманізму взагалі. В той час, коли більшість дослідників цитує миролюбні рядки Шевченка, Іванишин згадує і «Холодний Яр», де дітовбивство Гонти схвалюється без будь-яких застережень; згадує і поезію «Гоголю»:

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже: викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві.

Іванишин коментує: "[…] набагато тяжчим є гріх множення ворогів України (через розплід «байстрюків», «лукавих синів», з яких потім виростуть […] «німії, подлії раби», ті, що будуть «катам помагати» «з матері останню свитину знімати»), ніж дітовбивство — теж гріх, але незрівнянно менший. (Людям, відчуженим від рідної нації, цього, на жаль, пояснити неможливо.)"55 Одного речення достатньо, аби зрозуміти пафос Іванишина і рівень його дослідження, але мова не про те. 

Не можна приховувати антигуманні настрої шевченкової поезії, так само, як не можна забувати і протилежні. Не можна говорити, як Ю. Шерех, про еволюцію світосприйняття Шевченка, поступовий рух поета до християнства, — цю теорію спростовано доказами Г. Грабовича. Але пояснення Грабовича — поєднання протилежностей у міфі — теж здається мені недостатнім. Визнаємо: християнське і антихристиянське (язичницьке, магічне) у Шевченка співіснують, причому переважає друге начало — не так кількісно, як за переконливістю.

Знов-таки надам слово «адвокатам» Шевченка:

«[…] він здійснює те, про що мріяв Томас Манн — освідомлює, опрозорює, очищає Великий Льох, колективну підсвідомість свого народу, праміт та фольклор християнською, апостольськи сприйнятою філософією — християнством».56

"Як і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха й відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко (за його власною оцінкою та за оцінкою поколінь своїх читачів) розкрив таємницю «великого льоху», яким є Україна, особистою недолею спокутував «гріх» чи «прокляття» її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в «золотий вік». І в пророцтві, і в покутті він виконує роль носія міфу".57

Але в тому і полягає найглибинніша трагедія української культури, що Шевченко не очистив Великий Льох міфологічної свідомості. Томас Манн, якого слушно згадує Л. Плющ, вважав найбільшим досягненням тетралогії «Йосип та його брати» «гуманізацію міфу». Проте міф як такий перебуває поза етикою, і гуманізований вже не є міфом.58

У творчості Шевченка «міф» і «етика» — два паралельні струмені, котрі майже ніде не поєднуються і не можуть поєднатись (навіть коли зустрічаємо їх в одному творі, у «Гайдамаках» чи «Варнаку»). Три «Молитви» 1860 р. — найкращий приклад. Перша з них — це прокляття, остання — благословення; проте представлені вони як варіанти, що виключають один одного, і водночас — становлять єдиний текст. Шевченків текст.

Переміг міф, і саме він визначив історію України (або, радше, Україна визначила свою долю тим, що обрала міф). «Кобзар» — жива ілюстрація до тези К.Ґ. Юнга про небезпеку звернення до архетипів без здобуття влади над ними (пор. с. 24).

«[…] сумнівною, навіть потенційно фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників», — пише Г. Грабович.59 "Факт незмінної — «за Шевченком» — міфологічності української національної свідомості" відзначає О. Забужко, і це не комплімент нашій ментальності.60

Який саме аспект шевченкового міфу став визначальним, сказати неважко. Понад сто років тому Леся Українка, характеризуючи духовний клімат України, вимовила жорстоко і безоглядно: «Інфантицид». Дітовбивство.61

В. Звиняцьковський прочитав епізоди «Тараса Бульби» і «Гайдамаків» на тлі біблійної оповіді про Авраамову офіру, що відбувається на національних теренах за відсутності Бога, який зупинив би батьківську руку.62 Тож основним змістом національної історії стало саме «требование непрерывного возобновления жертвования сынами в интересах этноса».63

«Тарас Бульба» не став ані для російської, ані для української культури таким прецедентним текстом, як «Гайдамаки» — для українців. Те, як саме сприймався розділ «Гонта в Умані» селянами кінця ХІХ століття (с. 230–231) і авторами шкільних підручників кінця ХХ, це лише підтверджує.

Міф нерозривно пов’язаний з ритуалом: той підтверджує систему, вибудовану у міфі, закріплює її, стає основою будь-якої діяльності соціуму, і порушення (невиконання) ритуалу може стати космічною катастрофою, руйнуванням світу.

«Кобзар» є міфом України; виконання того, що в нашій культурі заведено вважати його приписами, є українським ритуалом. І хоровий спів «Заповіту» посідає тут не останнє місце. Шевченко зачарував Україну — значною мірою створив її такою, яку ми знаємо і в якій живемо; описав так, що його міф виявився дієвим на протязі всієї української історії, в минулому і майбутньому; і, таким чином, встановив спосіб існування України. "Яким чином «спрацює» його [Шевченкового міфу] «програма» в новому тисячолітті — залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований", — слушно зауважує О. Забужко.64

А усвідомити ми маємо лише одне: Україна або спробує вийти з міфічного кола — або блукатиме ним до скону. І чимдалі наша культура відкладатиме час вибору, там важче його буде зробити.

Мабуть, головне, в чому я переконався під час роботи над цією книжкою: весь корпус творів, знаних під назвою «Кобзар», написав не Шевченко — вони вимовлені через Шевченка. Ким вимовлені? Аби не вживати заяложений термін «колективне несвідоме», повторю слідом за Кулішем: могилами (с. 26, 252). Як саме Шевченко втілив той позаіндивідуальний зміст, — може і має бути предметом досліджень.

Михайло Назаренко.

Київ, серпень 2003 — січень 2006.


1 Г. Грабович. Колажі з Шевченком // Г. Грабович. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). — К.: Критика, 2000. — С. 203.

2 Г. Грабович. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К.: Критика, 1998. — С. 170, 184.

3 К. Леві-Строс. Структурна антропологія. — К.: Основи, 1997. — С. 207.

4 В. Вересаев. Пушкин в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников // В. Вересаев. Собрание сочинений: В 4 т. — М.: Правда, 1990. — Т. 2. — С. 9.

5 Виключення зроблено для книжки В. Лисенка «Легенди про Тараса» (К.: Дитвидав, 1963; Л.: Піраміда, 2004): матеріал, який вона містить, настільки спотворений обробкою, що використовува-ти його як скільки-небудь автентичне (ба навіть скільки-небудь цікаве) джерело немає можливості.

6 Мається на увазі Джеймс Ватт.

7 У 1939 р. ці рядки були викарбувані на першому ярусі сходів до могили Шевченка як своєрід-на епітафія (див.: З. Тарахан-Береза. Святиня. Науково-історичний літопис Тарасової Гори. — К.: Ро-довід, 1998. — С. 420).

8 «Село Будища, недалеко от Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупа-лівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видко, тілько вже розруйновані» (примітка Шевченка до «Гайдамаків»).

9 Див. вірш «Світе ясний! світе тихий!» — акафіст Христу (як це мусили визнати і радянські ше-вченкознавці) й засудження церкви.

10 «Розумний чоловік» — цар Давид: «Се бо, истину возлюбил еси; безвестная и тайная премудрости Твоей явил ми еси» (Пс. 50:8).

11 Сторонувати — стояти на чиємусь боці.

12 У першодруці помилково: «Щепальських».

13 Лес недалеко от села Гусаковой, звенигородского уезда. — А. С.

14 «Нестерчук Мирон. Народився у 1942 р. на Волині. За фахом інженер-меліоратор, за покли-канням поет, перекладач з вірменської, художник» (Посвята. — С. 554).

15 Рядки крапок тут і нижче належать авторові нарису.

16 Звісно, за допомогою алегорії про пшеничні зерна.

17 Тобто «ум», розум. — А. К.

18 Поштарів хата — на краю Звиногородки, коло того шляху, що йде з Звиногородки на Ґудзівку та на Керилівку. — А. К.

19 Про це я послав звістку до львівської «Зорі» 1891, ч.5, ст. 96, під заголовком: «Легенда про Шевченка». — А. К.

20 Потяг.

21 Збірник С. Нехорошева ніколи не друкувався повністю, тож я змушений наводити уривки з нього в російському перекладі.

22 Я про все це негайно подав звістку до «Киевской старины», і вона була надрукована під заго-ловком «Шевченко в народных рассказах» («Киев. Стар.» 1896, февр., отд. ІІ, ст. 51–52), з моїми пояс-неннями, що йдуть далі. — А. К.

23 У Збірнику-1963: «…як ви тіпошили Тараса Григоровича, коли він пас ягнята?!»

24 У першодруці помилково: «существовать».

25 Пор. лист М. Кречмера про ці події: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — С. 114–115.

26 «Щось подібне читаємо ми і в знайденому секретному поліцейському донесенні: „После того приезжал в Звенигородский уезд с. Моренцы Михаил Адамович Кречмер, на которого все указывали как на Шевченко под фамилией Кречмера“» (А. Бондаренко. Шевченко на Черкащині (З архівних ма-теріалів) // Збірник праць ювілейної десятої шевченківської конференції. — К.: Видання АН УРСР, 1962. — С. 281).

27 Мається на увазі «хоч кому».

28 Тарасе, ти знайшов принаймні спокій / Після важких трудів і боротьби в Сибіру, — / Тож до братів з могили сьогодні возвісти / Про вічний з ляхами відтепер мир. / Бо не буде спокою твоєму сну, / Ані добра, ні щастя нашій землі, / Поки знову наддніпрянські поляни / Не збратаються з віслян-ськими полянами.

29 Польська революційна відозва, розповсюджувана у 1863 році.

30 Основний текст відозви подаємо вибірково.

31 Заложные покойники — «люди, умершие прежде срока своей естественной смерти», «нало-жившие на себя руки», «лица, проклятые своими родителями, равно как и пропавшие без вести», «люди, близко знавшиеся с нечистой силой» (Д. Зеленин. Избранные труды. Очерки русской мифоло-гии. — С. 39–40).

32 Зненацька.

33 «Мітла» — див. с. 27.

34 Скорочений варіант двох статей, надрукованих у «Шевченкознавчих студіях», вип. 7 (К.: ВПЦ «Київський університет», 2005) і вип. 8 (у друці).

35 Тут і далі — сторінки основного тексту «Поховання на могилі».

36 R. Holdstock. Mythago Wood. — N.Y.: Arbor House, 1985. — P. 28.

37 Першу і, здається, єдину систематизацію цього матеріалу дала З. Береза (див. її статтю «Образ Т. Г. Шевченка в українській народній творчості», 1964).

38 Цікаво, що аналогічні перекази виникли і щодо Льва Толстого, коли він пішов з Ясної Поляни (див.: С. Жислина. Добрый свет издалека: Невымышленные рассказы о Л. Н. Толстом. — М.: Советский писатель, 1978. — С. 232–233).

39 Про побутування цієї легенди в Україні див.: С. Росовецький. Фольклорно-літературні зв’язки: компаративний аспект. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2001. — С. 108.

40 Аналіз такого елементу шевченкового біографічного міфу, як «легенда про прикликан-ня співця», див.: С. Росовецький. Фольклорно-літературні зв’язки. — С. 75–83. Про методоло-гію аналізу і типологію псевдофольклорних текстів див. працю цього ж дослідника: «Фейк-лор», «фольклоризмус», «фолксінес» та деякі мовні аспекти їх функціонування в Україні // Ак-туальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2002.

41 Див. «Три літа»: «І тепер я розбитеє / Серце ядом гою / І не плачу, й не співаю, / А вию совою». — Г. Г.

42 Г. Грабович. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К.: Критика, 1998. — С. 140–141.

43 О. Забужко. Шевченків міф України. — К.: Факт, 2001. — С. 98.

44 Там само. — С. 132. Проте я не можу погодитись з інтерпретацією гайдамаччини як спроби визволення «заложних мерців», яку дає Забужко (с. 156–157).

45 В. Смілянська. «Як умру, то поховайте…» («Заповіт») // Слово і час. — 1994. — № 3. — С. 18 (із посиланням на М. Павлюка).

46 І. Огієнко (митр. Іларіон). Тарас Шевченко. — К.: Наша культура і наука, 2003. — С. 247.

47 О. Ткачук. Забути Шевченка: демонтаж українського // Дзеркало тижня — 12–25.07.2003.

48 Л. Плющ. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів. — К.: Факт, 2001. — С. 53–54.

49 Тож дарма О. Забужко, згадуючи «ультимативні вимоги» Шевченка до Бога, пише: «[…] ніхто з авторів двох завершальних книг П’ятикнижжя ніколи не сягав такої трансцендентної безстрашности» (Шевченків міф України. — С. 130). І ніхто з монотеїстів не сягав.

50 Там само. — С. 133.

51 Л. Рудницький. «А до того — я не знаю Бога». Ключ до духовного світу поета // Світи Тараса Шевченка: Зб. статей до 175-річчя з дня народження поета. — Нью-Йорк, 1991 (ЗНТШ. Філологічна секція. — Т. 214). — С. 36–37.

52 Б. Завадка. Серце чистеє подай. Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка. — Львів: УПІ ім. Ів. Федорова, Фенікс Лтд., МП «Рас», 1993. — С. 70–71.

53 О. Забужко. Шевченків міф України. — С. 133. Проте ця інтерпретація є релевантною для іншого твору, який аналізує Забужко (с. 134–135) — вірша «Чигирине, Чигирине…» («Може, зійдуть і виростуть / Ножі обоюдні [Пс. 149:6], / Розпанахають погане / Гниле серце, трудне, / І вицідять сукровату, / І наллють живої / Козацької тії крові, / Чистої, святої!!!»).

54 Л. Плющ. Екзод Тараса Шевченка. — С. 174, 242.

55 П. Іванишин. Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка. — Дрогобич: Відродження, 2001. — С. 93.

56 Л. Плющ. Екзод Тараса Шевченка. — С. 202.

57 Г. Грабович. Поет як міфотворець. — С. 182.

58 Наголошую: йдеться саме про архаїчний міф, а не індивідуально-авторський (тобто максимально узагальнену модель художнього світу).

59 Г. Грабович. Поет як міфотворець. — С. 185.

60 О. Забужко. Шевченків міф України. — С. 158.

61 «Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були іnfantіcіdes [діто-вбивці] з легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були ті, коли писатель мусив бути іnfantіcіde» (Леся Українка. Лист до Івана Франка, 13–14 січня 1903 р. // Леся Українка. Зі-брання творів: У 12 т. — Т. 12. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 15–16). «Діти» тут — задуми, котрі ніколи не будуть втілені, бо нікому не потрібні.

62 В. Звиняцковский. Николай Гоголь. Тайны национальной души. — К.: Ликей, 1994. — С. 238–255 (особливо 238–240 і 247–248). На думку дослідника, «Заповіт» — «логический предел национального романтизма, полная антитеза христианству: там — мера познания Бога есть любовь к врагам своим; здесь — ненависть к врагам есть мера отрицания Бога» (с. 243).

63 Там само. — С. 249.

64 О. Забужко. Шевченків міф України. — С. 159.