Михаил Назаренко — Легенди про Шевченка у новітніх записах

Стаття, запропонована увазі читача, продовжує нашу роботу, присвячену легендам про Тараса Шевченка, записаним з 1859 року до часів революції [Назаренко 2005].

Що таке «міф Шевченка про Україну», ми, здається, починаємо розуміти, незважаючи на ідеологічну інерцію та численні надінтерпретації. Але таким само цікавим є й «міф України про Шевченка»: не те, що Кобзар зробив із Батьківщиною, а що Батьківщина зробила з ним; не те, що він писав про народ, а те, що розповідають про нього в народі, включно з різноманітними легендами, складеними серед різних соціальних груп, від революціонерів до жандармів, від селян до «офіційних» народних співців. Як зауважив Г.Грабович, «автор не просто відтворює міфологічну будову, а стає її учасником». Тож «Шевченко став не лише творцем, але й продуктом свого міфу» [Грабович 1998: 170, 184].

Шевченків міф утворюють перекази, які нерідко суперечать реальній біографії поета, спогади старожитців, фантастичні оповіді (зокрема ті, що зображують посмертне життя безсмертного Кобзаря), ідеологічно вивірений фольклор радянських часів і «псевдошевченкіана», тобто тексти, які до поета жодного стосунку не мають, але приєднані до «базового міфу». До останньої категорії належить, наприклад, пісня про те, як Шевченка віддали у солдати. Вона кружляла на межі ХІХ-ХХ століть українськими часописами, обростала подробицями «з народних вуст», її — не з першої спроби — поховав Агатангел Кримський [1928: 21–24], і, нарешті, вона воскресла в радянських виданнях [Народ і Шевченко 1963: 241–242]. Все це утворює єдиний текст, що оперує тими ж елементами, образами і мотивами, з яких складено поезію Шевченка. В цьому сенсі перекази про поета не лише являють собою його паралельну біографію, але, до певної міри, й паралельний «Кобзар».

Нагадаємо вислів В.Вересаєва: «Адже жива людина характерна не лише справжніми подіями свого життя, — вона не менш характерна і тими легендами, що довкола неї створюються, тими чутками і плітками, яким вона дає привід. Немає диму без вогню, і в кожного вогню буває свій дим. Про Діккенса розповідатимуть не те, що про Бодлера, і пушкінська легенда буде значно відрізнятися від толстовської» [Вересаев 1990: 9]. Це спостереження видається тим більш слушним, що ми маємо змогу порівняти оповіді про невмирущого Шевченка [Назаренко 2005: 152–154] з аналогічними оповідками про Льва Толстого [Жислина 1978: 232–233] і зробити висновки.

Ми не ототожнюємо «міф про Шевченка» з ширшим явищем — загальною рецепцією його життя і творчості. Не будемо забувати, що міф цей творили переважно ті, хто ніколи в житті не читав «Кобзаря». Що ж до радянських фальсифікатів, то вони, хоч які незугарні, все ж не в змозі сфальсифікувати саму структуру міфу. Нагадаємо, що для структурної антропології трагедія Софокла і вчення Фройда є однаково достовірними джерелами дослідження міфу про Едіпа [Леві-Строс 1997: 207].

Легенди про Шевченка вперше згадувалися ще 1859 р. [Листи до Шевченка 1993: 137], а перші записи були зроблені одразу після смерті поета [Честаховский 1898]. Наприкінці 1910-х років їх було відомо вже чимало, і досі не всі вони видруковані. Зокрема, лише після революції і лише невеликими фрагментами вийшли у світ записи із зібрання С.Нехорошева, які вирізняються значно яскравішим соціальним спрямуванням, ніж більшість текстів, надрукованих на межі ХІХ-ХХ століть [Вильчинский 1961; Береза 1964; Нехорошев 1967]. За поодинокими виключеннями, дореволюційні тексти не передруковувалися в радянські часи, натомість праці радянських фольклористів утворили кілька збірників. Найґрунтовнішими з них є:

— перша книга альманаху «Український фольклор» (К.: Мистецтво, 1939),

— книга «Шевченко в народній творчості» (упор. Д.Кушнаренко, П.Попов, Ю.Соколов. — К.: Вид. АН УРСР, 1940),

— її перевидання зі змінами, доповненнями і скороченнями «Народ і Шевченко. Легенди, перекази, пісні та інші твори про великого Кобзаря» (упор. П.Гонтаренко, Д.Кухаренко, М.Родіна. — К.: Вид. АН УРСР, 1963).

Додатковий маловідомий матеріал містять також кілька книжок обласних видавництв, зокрема «Вінок Кобзареві» (Черкаси, 1961) та ін. Книжка В.Лисенка «Легенди про Тараса» (К.: Дитвидав, 1963) непридатна для наукової праці: матеріал, який вона містить, настільки спотворений обробкою, що використовувати його як скільки-небудь автентичне джерело немає можливості.

У попередній статті ми показали, що дореволюційні перекази про Шевченка можна майже без виключень поділити на чотири тематичні групи:

1. «Баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен» (формулювання М.Максимовича, 1859) [Листи до Шевченка 1993: 137].

2. Боротьба з панами, яка виявляється переважно у гострому агітаційному слові.

3. Шевченко як «заклята», «зачарована» особа.

4. Оповіді, присвячені могилі Шевченка й посмертній долі Тараса (найбільша за обсягом група текстів).

В радянські часи загальна структура «міфу про Шевченка» збереглась, але відбулося перегрупування його елементів. Зрозуміло, що акцентуються передовсім соціальні мотиви, але в цій галузі фальсифікатів порівняно мало: більшість віднайдених мотивів зустрічається у зібранні С.Нехорошева. Лише повна публікація архіву цього фольклориста (на жаль, досі не здійснена) змогла б дати відповідь на питання про справжнє співвідношення «фантастичних» і «революційних» легенд про Шевченка у фольклорі межі століть.

У 1929 р. О.Дорошкевич відзначив основні риси оповідей про Шевченка, які побутували в той час. Найголовнішим, на його думку, є те, що спогади про поета. перейшовши до наступного покоління — тобто до людей, які ніколи Шевченка не бачили, — втратили «всяку реальність фарб і другорядних епізодів». Серед міщанства вони цілковито зникли, а серед селян позбулися «рис суворої фактичності епізодів» і «швидше наближаються до усної легенди з сильним соціяльним зафарбленням у тематиці». Традиція передається лише «вертикально», в межах населеного пункту чи навіть родини, але дослідник передбачав, що набудуть поширення «дійсні факти з Шевченкового життя — через школу, газету, щорічні святкування, приглушивши непевний усний варіянт, в основі якого міг лежати й дійсний факт» [Дорошкевич 1929: 112–113]. Саме так і сталося.

В 1920–30-ті рр. відбувається переосмислення фактів шевченкового життя і пов’язаних з ним обставин — у відповідності до нових умов. Наведемо найхарактерніший приклад.

Д.Кушнаренко, коментуючи переказ, записаний у 1939 р. від мешканця с. Качанівка, нагадав, що старий дуб, під яким любив сидіти Шевченко, «шанувальник таланту поета В. В. Тарновський скував ланцюгами, щоб не розчахнувся, і в знак шани повісив на ньому бронзове погруддя поета» [Народна творчість про Т. Г. Шевченка 1961: 102]. А от власне переказ:

«Дуб цей дуже давній. Йому більше двох сот років. Скільки ми його не знаєм, то все він одинаковий. Тільки до революції на ньому висіла чугунна голова на цепах, схожа на Шевченка.

Чого вона тут висіла, питаєте? Того, що пани були на нього недовольні. Він же їх лаяв на чім світ стоїть. От вони, щоб помститися за це Шевченкові, після смерті його зробили чугунну голову, похожу на нього, і повісили на цепах на дубові, щоб всі бачили і страшилися, не виступали проти панів» [там само: 101–102].

«Правда, вона висіла тільки до Жовтневої революції, а тоді її зняли» [Народ і Шевченко 1963: 38].

Водночас помітно намагання першого покоління радянських шевченкознавців прив’язати записані перекази до фактів поетової біографії. Навівши оповідь про те, як Шевченко на засланні намовив солдатів вбити жорстокого командира, Л.Сукачов коментує її так:

"[…] є підстави гадати, що вбивство начальника-ката не просто плід народної фантазії. […] Є ще один поважний аргумент, який потверджує думку про історичну певність фактів, змальованих у легенді. Цей аргумент — виключна по силі майстерності картина Шевченка: «Кара шпіцрутенами». На першому плані картини — роздягнений до пояса засуджений. За ним, гублячись в далині, стоять двома шеренгами солдати. Художник відобразив момент перед початком кари.

Як пригадують читачі, в легенді змальовано теж момент перед карою. Сама кара не відбулась, бо солдати, навчені Шевченком, відмовились бити свого товариша. […] Все вищесказане дозволяє з певними застереженнями припускати, що легенда про заколот серед солдатів Орської фортеці містить в собі конкретні історичні факти" [Сукачов 1936: 77–79].

Настільки наївну аргументацію пізніше (тобто з кінця 1930-х рр.) ми вже не зустрінемо, але наполягання на абсолютній достовірності опублікованих переказів залишається.

Водночас відбувається певна уніфікація текстів. Цьому могли сприяти два чинники. Деякі тексти, як і зазначав Дорошкевич, поширювалися офіційно, — а з іншого боку, відносне збільшення соціальної мобільності селян створювало «горизонтальне» поширення оповідей, на противагу «вертикальному», прив’язаному до однієї місцевості.

В тому, що обидва чинники поєднувались, переконує надзвичайна розповсюдженість саме тих легенд про Шевченка, які виникли ще за поетового життя [Костомаров 1876: VII], були надруковані одними з перших [Школиченко 1892] і мають виразне фольклорне забарвлення: зокрема, про те, як Шевченко переробив портрет генерала на зображення віслюка. Другий «рекордсмен» — історія про те, як Шевченко провадив агітацію за допомогою кукіля і пшениці. Свого часу вона навіть викликала дискусію стосовно автентичності [Щурат 1914; Франко 1981; Филипович 2002]. Зараз можна вважати доведеним, що Шевченко справді використовував народну притчу у спілкуванні з селянами [Жур 1970: 157], але це аж ніяк не виключає можливості її незалежного перенесення на образ Кобзаря. В тому ж, що це перенесення було закріплене пропагандою, немає сумнівів.

Подібні випадки порівняно банальні. Значно цікавішими видаються ті перекази, що виникли до революції та продовжували побутувати після неї, але докорінно змінившись.

Як ми зазначили вище, найпоширенішими наприкінці XIX століття були фантастичні оповіді та легенди про могилу Шевченка. Частина з них увійшла й до радянських видань (і навіть друкувалася окремою збіркою [Хоменко 1930]), проте очевидним було бажання упорядників витіснити їх переказами зовсім іншого ґатунку. Показово, що спроби позбавити цю частину «шевченкового міфу» фантастичних рис успіху на мали. «Правдиве оповідання робітника про могилу та її революційне значення» — про мітинги 1906 року — зафіксовано лише в одному виданні [Пушкін, Шевченко, Горький 1937: 27]. Натомість перекази, що трансформували вихідну сюжетну схему, поширилися.

Нагадаємо, що з могилою Шевченка пов’язано два типи переказів: про подальше життя Кобзаря, який нібито не помер 1861 року, і про неупокоєний дух Тараса, що виходить з могили.

У дореволюційних переказах Шевченко — у повній відповідності до класичного міфу про померлого/воскреслого бога і про «Короля минулого і прийдешнього» (Артур, Барбаросса та ін.) — майже не проявляє себе після «смерті»: всі знають, що він живий і переховується в Австрії чи Англії, але нічого конкретного не робить. Дата справжньої смерті Шевченка з часом переноситься все далі: 1899 рік [Васильев 1900: 141–142], 1905 рік [Народ і Шевченко 1963: 142], а може, він ще «бився з буржуями у революцію 1905 року і в Жовтні завойовував права робітників і селян» [там само: 140] — останнє твердження, певна річ, зафіксовано вже у 1938 р. (аналогічний переказ — 1961 р. [Матеріали студентських наукових експедицій 1964: 101]).

Хронологічно останньою спробою реанімувати цей сюжет є відвертий фальсифікат, нібито записаний 1962 року: Шевченко особисто викриває націоналістичні махінації Михайла Грушевського, причому «націоналізм» академіка полягає в тому, що він не визнає існування ані «Кобзаря», ані самого Шевченка [Народна творчість трудящих Дніпропетровщини 1963: 98–99].

Ми бачимо, що в радянський час Шевченко стає значно активнішим, і немає ніякої різниці між його «прижиттєвою» і «посмертною» боротьбою з панами. До революції Шевченко просто ходив і «добував правду» [Чаговец 1914]; після революції виявляється, що з 1861 р. «Тарас ходить поміж людьми, бунтує та все про волю розказує» [Вінок Кобзареві 1961: 76]. Попри різне забарвлення перед нами, як бачимо, одна і та сама міфологема.

Перекази про шевченкову могилу межі ХІХ-ХХ ст. мають неприховано есхатологічне забарвлення. Апокаліптичний «білий кінь», на якому виїздить Шевченко, з’являється вже на початку 1880-х рр. [Белозерский 1882: 76–77] і неодноразово зустрічається в переказах 1930–60-х рр.:

«Покійний [чоловік] отаку пісню співав про Шевченка:

Над вільним Дніпром єсть могила,
Висока, сумна.
Під нею лежить хто — не знаю;
Насипана людьми вона.
Опівночі хтось із могили
Поважно і тихо встає,
На взгір’я конем повертає,
На кручі конем виграє» [Народ і Шевченко 1963: 100].

«Розказують старі люди, які ще зазнали кріпацтва, що Тарас Шевченко і після похоронів їздив на білому коні понад Дніпром у місячні ночі. Виїде, бувало, як воїн, стане на Чернечій горі і говорить народу:

— Вставайте, брати мої, рвіте кайдани! Годі мучитись!

Або пісню як заспіва, то всі люди збігаються. А співав він красиво і голосно» [Народна творчість про Т. Г. Шевченка 1961: 105].

«Тепер теж, кажуть, він їздить на світло-білому коні понад Дніпром, засвічує вогні з трударями та любується своєю вільною Радянською Україною, яка розквітла, мов квітка, в сім’ї братніх народів» [Народ і Шевченко 1963: 140].

Кількість прикладів можна легко примножити.

В дореволюційних переказах Шевченко чекав остаточного визволення селян і/або України, як підсумував Вс.Чаговець у 1914 р.:

«И придет час — могила раскроется, упадет вся тяжесть в Днепр, — и восторжествует освобожденная правда.

А до тех пор — надо [Шевченко] ходить по свету, носить на плечах (или на груди) тяжелый крест — вот такой же, как на кургане — и страдать и терпеть за весь народ крестьянский».

В пізніший час кінець (старого) світу переміщується в минуле, і цілком природно, що апокаліптична образність набуває нового, прямо протилежного значення. Шевченків кінь стає звичайним конем червоного командира: «Він приїжджав до нас в революцію, на воронім коні, з вусами, шаблюкою козацькою. Збирав він хлопців, щоб панів бити, щоб волю і землю дати» [Матеріали студентських наукових експедицій 1964: 101]. Ще цікавіші передбачення і пророцтва Шевченка, які збулися в Радянському Союзі:

«[…] Шевченко все знав, що і світ зоснується дротами, тут ударить по дроту, а воно там десь говорить. Кода то було, діти, тепер все змінилось. Е-е, аби Шевченко тепер побачив, що ото літає у воздусі, а на йому сидять люди, і землю машини тракторять!» [Український фольклор 1939: 53]. «От тепер хай би воскрес Тарасок, ми б його на залізних крилах по світу носили» [Пушкін, Шевченко, Горький 1937: 35]. Тут дуже точно відтворені традиційні прикмети кінця світу, що наближається. Пор.: «Весь свет заснуется павутиной. Птицы будут железные лэтать и людей клевать» (записано на Чернігівщині в 1980 р.) ["Народная Библия" 2004: 393].

В подібних текстах яскраво проявилася хіліастична природа комуністичної ідеї — осмислення нового історичного періоду як нової, постапокаліптичної ери. Не дивно, що в дореволюційних переказах майже відсутні свідчення про те, що Шевченкові передбачення збулися — за винятком тих, що стосуються поетової смерті [Степовик 1892: 92]. Натомість в радянських публікаціях переважають вказівки на пророцтва, що виповнилися. Наведемо лише один показовий приклад:

«Пізніше ми самі убідилися — Шевченко говорив правду. Після революції зацвів квітник, тільки вже не панський, а радянський. Панський маєток перетворився на курорт для трудящих нашої країни. Тепер, як подумаєш, як все змінилось і який Шевченко був геній, що на яких 60–100 год знав, що буде, і все точно предугадував. Через те його народ не забуває і чествує його пам’ять» [Шевченко в народній творчості 1940: 84–86].

Не власна смерть, а революція (тобто смерть старого світу) стає головною темою пророцтв Шевченка.

Не дивно, що в 1930–60-ті рр. створюється чимала кількість віршів і пісень, в яких шевченкові твори перенесено, так би мовити, в минулий час:

«Серед степу широкого, / Де Дніпро ревучий, / Поховали тебе, батьку, / На Чернечій кручі. // І барвінком уквітчали / Ми твою могилу. / Видно тобі степ широкий / І любу країну. // Тобі видно, тобі чути, / Як реве ревучий, / Несе води Дніпро любий / Поміж степ і кручі. // Поховали і повстали, / Кайдани розбили / І вражою злою кров’ю / Волю окропили. // І тепер, поете любий, / В сім’ї вольній, новій / Тебе згадуєм з любов’ю / Теплим, щирим словом» (від колгоспниці К.І.Феськової, 36 років, 1938 р.) [Народ і Шевченко 1963: 225].

Доля ж шевченкових героїв переноситься у майбутнє, чи то пак сьогодення: «Колись бідна, Катерина / Хліба вже не просить, / А за працю у колгоспі / Два ордени носить. // Раніш вона з своїм сином / Лиш шляхи топтала, / Зараз у Верховній Раді / Депутатом стала. // І її синок Івасик / Льотчиком літає, / Його кожен за відвагу / У нас поважає» [там само: 226] (пор. в іншому тексті: «Не покине Катерина / На розпутті сина, / Буде тепер доглянута / Радянська дитина» [там само: 212]). Якщо на сюжетному рівні перед нами інверсія «Катерини», то на ідейно-тематичному — послання «І мертвим, і живим…»

Закономірне завершення цієї тенденції — перетворення похоронного плачу за Шевченком у прославлення Радянської влади взагалі і Кобзаря зокрема. Порівняймо: «Ой устань та подивись, брате Тарасе, устань подивись. Ох! Устань та подивись!» (Тужіння Якилини Кравцової, 1861 р.) [Тарахан-Береза 1998: 81]; «Встань, поете, із могили, / Кругом подивися, / Твої думи, твої мрії / Вже давно збулися» [Народ і Шевченко 1963: 225–226].

Власне фантастичні оповіді про Шевченка в радянський час зберігаються переважно у віршованих творах офіційних «народних співців» (Марфи Крюкової, Івана Іванченка та ін.), які, однак, вже не є фольклором. Основні віхи чудесної біографії, втім, залишаються тими ж (чудесне народження, заклята доля тощо). Характерно, що «матеріальним носієм» поетового безсмертя стає вже не сама могила, а пам’ятник, читай — радянська держава.

Во славном городе во Киеве
На прекрасном на самом чудном местечке,
Во зеленом садочке стоит приметочка,
Приметочка стоит, стоит памятник.
Далеко же он очень видится,
Этот памятник из чудна камня браманту.
От него идет светлость очень ясная,
На том памятнике сам Тарас стоит,
Тарас Григорьевич на всех глядит,
На всех глядит, все проглядывает,
Как идет же жизнь да вся народная,
Все народная жизнь да ведь новая.
Он хочет речь сказать да слово вымолвить:
— Великое благодареньице Ленину да славна Сталину
За их дивные совершеньица, за премудрые исполненьица!
Много ходит-то народу к его памятнику,
Все со старого ходят и до малого,
Придут — с ним поздороваются,
Пойдут от него — с ним прощаются,
Будто не помирал Тарас, во живых живет…
[Шевченко в народній творчості 1940: 137].

Заслуговують на увагу включення в легенди про Шевченка чергових правителів СРСР. Ленін майже не згадується (виключення: [там само: 116]), хіба що в контексті, подібному до наведеного вище. «Апостолом правди і науки» виявляється «найправдивіший чоловік у світі товариш Сталін» [там само: 117] (подібне ж перенесення спостерігаємо в агітаційних віршах значно раніше, напр., у І.Франка: «Апостол правди і науки, / Котрого ждав ти день по дню, / Прийшов, простяг потужні руки, — / І легіон ім’я йому» [Франко 1976: 298]). «Більшовик знатний», який відкрив київський пам’ятник Шевченкові, у 1940 році залишається анонімним (по імені згадується лише «Сонце — Сталін наш, всіх народів син» [Слава Кобзареві 1940: 80]. Але у 1960 р. в тексті на ту ж тему вже зустрічаємо: «Велике спасибі Хрущову, що не забув Тараса Шевченка» [Вінок Кобзареві 1961: 107]. В публікаціях початку 1960-х рр. з’являються і «казахські перекази», з яких можна дізнатись, зокрема, що Шевченко передбачив освоєння цілини [Кишинський 1963]. Це — трансформація відомої (і достовірної) історії про посаджене Шевченком дерево. (Численні національні легенди — казахські й бурятські — залишаються за межами нашого дослідження: вони вимагають вивчення саме національних контекстів.)

Цікавий матеріал для спостережень над політичною кон’юнктурою дають зміни текстів у виданнях різних років.

У збірнику 1940 р. окремий розділ присвячений боротьбі Шевченка з «ляхами» — польськими панами; у виданні 1963 р. всі «ляхи» перетворилися на простих «панів».

Відповідно до вимог часу змінювалася і «політика», яка не мала безпосереднього стосунку до Шевченка, але входила у міф як частина побудованої за «Заповітом» утопії:

«Нехай там собі казяться япошки та гітлери!

Не вдасться їм бачити нашу землю, як свого ока. От япошки нарвались, то наші сини й дали їм такого прочухана, що будуть пам’ятать до нових віників» (1938 р.) [Український фольклор 1939: 55].

У збірнику 1940 р. читаємо: «япошки та інші вороги» [Шевченко в народній творчості 1940: 87] (пакт Молотова-Ріббентропа вже підписано); після Другої світової війни ці речення не наводились взагалі.

У виданнях 1939, 1940 і 1963 років записи редагуються не лише ідеологічно, але й стилістично, з очевидною метою — позбавити їх рис живого мовлення. Це відповідає спрямованості на офіційну уніфікацію шевченкового міфу, про яку ми говорили раніше.

Останній сплеск записів та публікацій легенд про Шевченка, припадає, природно, на початок 1960-х рр., тобто на сторіччя від дня смерті поета. Більшість текстів, записаних в цей час має літературне, книжне, а не усне походження (виключення становлять оповіді дуже старих людей — останніх представників другого покоління традиції). Можна твердити, що на цьому уривається живе побутування легенд про Кобзаря.

Ми побачили, що міф про Шевченка, репрезентований радянським фольклором (байдуже, автентичним чи фальшованим), зберігає в своїй основі ті ж теми, навколо яких він вибудовувався у другій половині ХІХ ст. Заміна поганих царів на добрих більшовиків, апокаліптичних видінь — на реалізовану утопію, редукція фантастичних елементів і гіпертрофія соціальних моментів — все це свідчить про культурно-соціальні умови існування міфу. Проте базові його структури лишаються незмінними.

ЛІТЕРАТУРА

Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко, по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. — 1882. — Октябрь.

Береза З. Образ Т. Г. Шевченка в українській народній творчості (Архів Нехорошева С. С. Ленінград, Пушкінський дім) // Вивчаємо Шевченка. — К., 1964.

Васильев М. Т.Шевченко в легенде // Киевская старина. — 1900. — Июнь.

Вересаев В. Пушкин в жизни // Собр. соч.: В 4-х т. — М., 1990. — Т. 2.

Вильчинский В. Народные легенды о Великом Кобзаре: К 100-летию со дня смерти Т. Г. Шевченко // Звезда. — 1961. — № 3.

Вінок Кобзареві. — Черкаси, 1961.

Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К., 1998.

Дорошкевич О. Шевченко в селянських переказах // Життя і революція. — 1929. — Кн. ІІІ.

Жислина С. Добрый свет издалека: Невымышленные рассказы о Л. Н. Толстом. — М., 1978.

Жур П. Третя зустріч: Хроніка останньої мандрівки Т.Шевченка на Україну. — К., 1970.

Кишинський І. Легенди казахського степу // Вітчизна. — 1963. — № 6.

Костомаров Н. Споминки про Шевченка // Шевченко Т. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Мікешина. — Прага, 1876.

Кримський Аг. Народні легенди про Шевченка — і пісня про «Шевченка» // Кримський Аг. Розвідки, статті та замітки. — К., 1928.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. — К., 1997.

Листи до Шевченка. — К., 1993.

Матеріали студентських наукових експедицій по шевченківських місцях, зібрані в 1960 та 1961 роках // Вивчаємо Шевченка. — К., 1964.

Назаренко М. Легенди про Шевченка ХІХ — початку ХХ століття // Шевченкознавчі студії. Зб. наукових праць. — Вип. 7. — К., 2005.

Народ і Шевченко. Легенди, перекази, пісні та інші твори про великого Кобзаря. — К., 1963.

Народна творчість про Т. Г. Шевченка // Народна творчість та етнографія. — 1961. — Кн. 1.

Народна творчість трудящих Дніпропетровщини про Т. Г. Шевченка // Народна творчість та етнографія. — 1963. — Кн. 3.

«Народная Библия»: Восточнославянские этиологические легенды. / Сост. и коммент. О.Беловой. — М., 2004.

Нехорошев С. З народних уст // Архіви України. — 1967. — № 2.

Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. Записав Дм.Косарик. — Х., 1937.

Слава Кобзареві // Народна творчість. — 1940. — № 3.

Степовик І. У батька Тараса в гостині // Зоря. — 1892. — Ч. 5.

Сукачов Л. Легенда про нездоланого Прометея // Літературна критика. — 1936. — № 3.

Тарахан-Береза З. Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової Гори. — К., 1998.

Український фольклор. — Кн. 1. — К., 1939.

Филипович П. Революційна легенда про Шевченка чи дійсність? // Филипович П. Шевченкознавчі студії. — Черкаси, 2002.

Франко І. Шевченко і поклонники // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 2. — К., 1976.

Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди // Там само. — Т. 29. — К., 1981.

Хоменко Я. Народні перекази та легенди про Шевченкову могилу. — Х., 1930.

Чаговец Вс. По мемуарам и запискам современников // Киевская мысль. — 25.02.1914.

[Честаховский Г.] Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина. — 1898. — Февраль.

Шевченко в народній творчості. — К., 1940.

Школиченко М. Оповідання про Тараса Шевченка (З народних уст) // Зоря. — 1892. — Ч. 5.

Щурат В. З життя і творчості Тараса Шевченка. — Л., 1914.

© Михаил Назаренко, 2006 

Легенди про Шевченка у новітніх записах // Шевченкознавчі студії. Зб. наукових праць. — Вип. 8. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. — С. 84–91.