Михайло Назаренко — Легенди про Шевченка ХІХ — початку ХХ століття

Народні легенди та перекази про життя Т. Г. Шевченка більш ніж півтора століття привертають увагу фольклористів. Ще у 1859 році М.Максимович писав до свого друга: «А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен» [Листи до Шевченка 1993: 137]. На жаль, мешканець Михайлової Гори не повідомив, які саме «баснословия» ходили на той час у народі, тож ми позбавлені можливості простежити зародок «міфаго» Кобзаря (якщо скористатися термінологією Р.Холдстока: «міфаго» = «імаго міфу», сталий міфологічний образ, який існує у колективній пам’яті народу [Holdstock 1984]).

Перші відомі нам записи легенд про Шевченка були зроблені у 1861 р. Г.Честахівським. Півтора десятиліття по тому було констатовано, що «в Южной Руси существует о Шевченке много рассказов и анекдотов» [Ганненко 1875: 193], і наприкінці 1910-х років їх було записано вже чимало. У післяреволюційні часи вони практично ігнорувались, натомість підсумки праці радянських фольклористів було підбито у відомих збірниках «Шевченко в народній творчості» (упор. Д.Кушнаренко, П.Попов, Ю.Соколов, 1940) та «Народ і Шевченко» (упор. П.Гонтаренко, Д.Кухаренко, М.Родіна, 1963).

Предметом висвітлення в нашій праці є перший етап формування фольклорного образу Шевченка — етап, котрий закінчився ще до того, як фольклористи почали професійно і планомірно збирати відповідні перекази. Саме через це дореволюційний період побутування легенд освітлений в опублікованих джерелах дуже фрагментарно, але з цієї ж причини записані тексти практично позбавлені ідеологічних нашарувань, властивих пізнішим зібранням. На жаль, досі вийшли друком лише незначні фрагменти зібрання фольклорних матеріалів С. С. Нехорошева [Вильчинский 1961; Береза 1964; Нехорошев 1967] — причому, зі зрозумілих причин, переважно уривки, що мають виразне соціально-критичне спрямування. (Цінність статті З.Берези полягає не лише в публікації унікального матеріалу, але й у його систематизації.)

Не претендуючи на повноту огляду, ми хотіли б визначити основні напрямки, за якими розвивалася «шевченкова легенда» у перші сімдесят років свого існування, і перспективи її подальшого вивчення.

1. «Баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен», якщо повторити формулювання Максимовича.

Тільки у радянські часи були записані легенди, в яких Пугачов перед стратою каже Шевченкові: «Заповідаю тобі продовжувати нашу справу!» [Сукачов 1936: 81], або ті, де Шевченко зустрічається з Кармалюком [Матеріали студентських наукових експедицій 1964: 106–107]. Але не можна сумніватися в тому, що виникли вони значно раніше: вже у 1882 р. зустрічаємо згадку про те, що «народ представляет его [Шевченка] и изображает в своих легендарных рассказах героем, равным другим любимым историческим лицам, каковы Морозенко, Нечай, Палий и друг. […] Несмотря на то, что Шевченко был еще не так давно, существование его относится народом к давнему времени. О нем говорят так же, как и о Кармелюке, существование которого относится к гораздо раньшему периоду, и рассказы о нем ходят, как предания» [Смоктий 1882: 371–372]. У 1892 р. записано, що Шевченко був «роду Кармелюцького» [Степовик 1892: 92].

Легенди про народних героїв на кшталт Кармалюка і легенди про Шевченка не лише типологічно подібні, але й безпосередньо пов’язані, що було відмічено вже першими збирачами: «Обыкновенно малорусский народ всем своим любимым героям придавал чародейский образ, необыкновенную силу и другие качества, которые определяют „характерника“. Таким „характерником“ в глазах народа является и Шевченко» [Смоктий 1882: 372].

«Великий воїн» [Смоктий 1883: 320], «лицар дуже великий», «великий мудрицей» і навіть «великий начальник» [Беляшевский 1894: 175] діє в цих легендах переважно не як народний месник (що можна пояснити цензурними обставинами), а як:

— віщун: «Він був, коли хочете, такий чоловік, що все знав. Носив він з собою чорні книги і по них усе вгадував, що робиться, й доказував, де і які „клади“ (скарби) лежать» [Степовик 1892: 92], «Шевченко розказував, що далі буде на світі» [Дорошкевич 1929: 114]. Серед інших передбачень Шевченка кілька разів фігурує віщування ним місця власного похорону [Степовик 1892: 92]. Особливого забарвлення набула ця тема в єврейському фольклорі: Шевченко звелів поховати себе саме на Чернечій горі, бо передбачав появу пароплавів і, відповідно, мальовниче видовище, яке становитиме його могила з палуби [Уманець 1892]. В радянські часи спостерігаємо трансформацію цього мотиву: Шевченко передрікає перемогу революції, появу нової техніки, освоєння цілини тощо;

— чародій, який довільно змінює своє обличчя: «оце він такий буде лицем, зараз […] він і перемінився» [Беляшевский 1894: 175]; маскується під начальство або приховує свій високий чин [там само: 176], а, розкривши його, «в Каневі, в казначействі, брав грошей скільки хтів» [там само: 175]; незвичайним чином звільняє із в’язниці себе і товаришів: «Він (Шевченко) було як намалює щось там на стіні — то сяде та й полетить» [Яковлева 1911: 288]¹;

— чудотворець-"характерник", який закономірно протиставляється християнським святим: «Не знаю, чи ваш Пантелеймон буде чудотворити, чи ні, а мій Тарас уже так чудотворить, що вся губернія знає» [Нехорошев 1967: 60]. Характеристики Шевченка як пророка (не в фігуральному, а в прямому сенсі: «Він був пророк… тобто його післано від Бога») і — в тому ж контексті — як українського аналога Мартина Задеки [Степовик 1892: 92] парадоксальним чином стають рівноправними. Інший варіант «адаптації» образу Шевченка спостерігаємо в оповіді містечкового єврея, де Шевченко набуває рис вчителя-мудреця: «А говорив він хоч і просто, завжди по-мужичому, але дуже розумно, а часто було говорив якимись притчами, що треба було довго думати, щоб дізнатися, до чого воно сказано» [Уманець 1892: 90].

До більшості з цих оповідей можна підібрати паралелі з легенд про Кармалюка, Довбуша, Разіна тощо; їм хіба що не притаманна така концентрація мотивів навколо однієї постаті. В переважній більшості оповідей Шевченко не фігурує як поет: виключенням є згадка про «Кобзар» як «автобіографію» Тараса [Береза 1964: 11]. Натомість Шевченко як маляр, наділений незвичайними здібностями, фігурує в записаних текстах принаймні з середини 1900х рр. [Нехорошев 1967: 61–62]; з роками ця тенденція лише посилюється (пор. [Народ і Шевченко 1963: 28–29]). В одному з переказів, поряд з традиційним «се той, що нам волю обіцював», знаходимо й унікальну характеристику: «Се той пан, що богов малює» [Київські перекупки 1882: 355].

В радянських виданнях відсоток фантастичних переказів, як і слід було чекати, різко скорочується.

2. Соціальна активність легендарного Шевченка помітно збільшується у радянському фольклорі («Пізніше чують люди, що тих панів бито. Кріпаки здогадуються, що то, мабуть, Тарасова робота» [Народ і Шевченко 1963: 72]). У дореволюційних легендах — лише із зібрання С.Нехорошева — Шевченко-борець виявляється переважно у слові, хоча й слові гостро-агітаційному. Є, звісно, і виключення: оповідь про те, як Шевченко зібрав своїх друзів-кріпаків, кожен приніс по наперстку землі — і засипали пана з головою [Вильчинский 1961: 207; Береза 1964: 15]. Але зазвичай перемога Шевченка — це перемога передовсім словесна, дотепна витівка, проти якої нічого не можна вдіяти. Вже у 1892 р. були надруковані записи найбільш розповсюджених легенд цієї групи — про те, як Шевченко перетворив портрет «ґінорала» на зображення віслюка (що, врешті, стало першим кроком до визволення з кріпацтва), і про дотепну відповідь на глузливе питання, «чи дорого у вас, у хахлов, свині продаються?» [Школиченко 1892: 95–97].

Істотної еволюції подібних переказів у пізніший час не помічено: Шевченко і в радянському фольклорі продовжує глузувати з панів та попів, але конкретні дії відбуваються або поза його участю [Народ і Шевченко 1963: 70], або лише за його спонукання [Сукачов 1936: 75–76].

Фактично, єдиний подвиг Шевченка, який визнається усіма оповідачами, — це звільнення селян у 1861 році: "Шевченко щільно ув’язується з волею, що ніби він її для них здобував. Кріпаки більше знають про Шевченка через цю саму «волю» [Дорошкевич 1929: 112]; Шевченко "складав пісні про волю, або, як у нас мужики кажуть, «писав волю» [Уманець 1892: 89]; «Шевченко цей дуже клопотався за людей, що робили у панів панщину і дуже просив за них царя, щоб той дав їм волю» [Смоктий 1882: 373]; «Шевченко крестян витребував. […] От так-то і народ одпустили, волю дали…» [Огієнко 2003: 395]. Вже у липні 1861 р. подейкували, «что крестьяне вышли из крепостной зависимости по старанию Шевченко; что государь император, не соглашавшийся на это, заключил было Шевченко в тюрьму, но твердая воля Шевченко заставила государя уступить ему» [Смерть и похороны Т. Г. Шевченко 1961: 111].

В більшості випадків Шевченко здобуває волю хитрістю, обдурюючи царя чи «Сенот»; показово, що в одному з пізніших переказів поштовхом для звільнення селян стає шевченкова картина [Шевченко в народній творчості 1940: 12–14], тобто знову Шевченко виступає передовсім як маляр.

3. Шевченко як «заклята», «зачарована» особа.

Дуже бідно представлений в друкованих джерелах, але, як можна гадати, колись вельми потужний шар шевченківської легенди.

Два тексти з колекції Нехорошева: «Дуже-дуже давно старі люди говорили, тоді пропаде проклята панщина, коли народиться людина, яка не пожаліє віддати своєї крові стільки капель, скільки на небі зірок» [Береза 1964: 26]. "[…] доля Тараса була визначена ще в дитинстві. Рідна мати пожертвувала свою дитину ради щастя кріпаків: «Важко матері про смерть своєї дитини говорити, але коли смерть мого сина дасть волю кріпакам, а їх як зірок на небі, нехай буде так…» [там само: 9]. Виконання Шевченком своєї місії залишається поза увагою оповідачів — за винятком вищезгаданої реформи 1861 року. Дуже красномовне виключення — розповідь П.Маркобруна про те, що єдиний спосіб звільнитися від «мани», яка «водить» підпасків, це — «стараться до Тарасової гори звернути, то „її“ як корова язиком злиже. І почав я пригадувати, в який бік саме гора буде. А воно мені ще гірше плутає. […] Коли це зразу — стоп машина! Наче полуда з очей спала і розвиднілося мені зразу. Дивлюсь — аж я на Грушках, якраз проти могили. От виводило! А над хрестом якийсь такий туман білий і чорний, та все крутиться, крутиться, а далі дивлюсь — щез чорний туман, а самий білий остався і хрест вияснився… Таке-то, братці. Чи воно, може, що хрест близько, то помогло мені, чи хто його зна…

— Чудак-чоловік! А на шиї в тебе хіба не було хреста? Хрестом, бра, „її“ не злякаєш. То мені дід, бувало, розказує, що сама гора так зачарована, що й нечиста не підступить до неї.

— І не гора, а сам Тарас зачарований, — озветься хтось.

— А може, й Тарас, бог його зна, — позіхне другий. — Бо він таки недаром, кажуть, і за життя з „ними“ накладав…» [Маркобрун 1919: 13]. Це єдине свідчення такого роду, яке збереглося, але оскільки про «зачарованого Тараса» йдеться як про щось загальновідоме, можна припустити, що подібні легенди певний час існували навколо Канева.

4. Найбільшу за обсягом групу текстів, опублікованих до революції, складають оповіді, присвячені могилі Шевченка і посмертній долі Тараса (див. компіляцію: [Хоменко 1928]). Відома «тривога» над могилою Шевченка у липні 1861 р. була спричинена переказами про те, що «Тарас Шевченко не умер, но живет и, проникнутый мыслью малороссийской пропаганды, не перестает думать о дорогой ему Малороссии и со временем даст знак к действиям, что в так называемой могиле Шевченко находятся ножи» [Смерть и похороны Т. Г. Шевченко 1961: 100].

Фрагменти оповідей, значна частина яких збереглася у поліційних документах, свідчать про наявність досить розгалуженої мережі народних версій Тарасової долі: «Тарас три рази умирав і не вмер» [Смерть и похороны Т. Г. Шевченко 1961: 146]; «он сам, как „характерник“, помощью своей чародейской силы встал невидимо из гроба» [Смоктий 1882: 373]; «Він (Шевченко) був дуже хитрий чоловік, він давно уже дірочкою з могили виліз» [Васильев 1900: 142]; «Тарас, батько наш, / Умер на час, / А тепер воскрес» [Лютницький 1909]; «а ні, там його не було, він і досі живий десь ходить» [Беляшевский 1894: 179]. Дещо осторонь стоїть інформація про те, що «Шевченко хотел отомстить за угнетение народа, но, будучи призван к богу, где находится с телом и душою, оставил это дело на него, Честаховского» [Смерть и похороны Т. Г. Шевченко 1961: 111]: найближчим аналогом, мабуть, є вознесіння пророка Ілії та місія його учня Єлисея. Порожнеча у могилі може пояснюватись тим, що це Шевченко обдурив панів (більшість оповідей) або тим, що це пани хочуть переконати народ у смерті Шевченка [Маркобрун 1919].

Домінують, однак, мотиви воскресіння і перетворення Шевченка («тепер уже пуста домовина, а він у печерах у Києві перевернувся в мощі» [Честаховский 1898: 184]); те, що Тарас опинився живим у домовині, іноді приписують ворожим діям панів [Кримський 1928: 19]. «Заклятий» мученик неявно, але впевнено стає богоподібним («верование в силу, славу и святость Шевченко до того стало фанатическим, что народ рассказывает уже о сбывшихся будто бы чудесах» [Смерть и похороны Т. Г. Шевченко 1961: 111] — молитовна формула «сила і слава» дуже промовиста).

Відповідно до вихідних засад оповіді поділяються на:

4.1. Легенди, що зосереджуються на вмісті порожньої могили («як після розкрили її, то вона була тільки повна разних списів — бумаг, а його самого не було; та так її з тими бумагами і закопали. Кажуть, що після хтось-то хотів ту могилу розкопати та забрать списи (бо з ними можна було б одібрать назад у людей ту землю, що у панів забрали після панщини), та у того чоловіка одібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати» [Смоктий 1882: 373]; «клятьба», яку Тарас «поклав на панів» [Смоктий 1883: 322]; чи то священні ножі, чи то дивний (чарівний?) меч, змочений кров’ю забитого батька, чи то дивна книга, в якій пояснюється, як бідним людям стати вільними [Береза 1964: 24]; «дорогі скарби», які в революцію шукали бандити [Шевченко в народній творчості 1940: 103–104]).

4.2. Легенди, в яких йдеться про повернення Шевченка:

4.2.1. Перебування Тараса серед народу («він сам ходе живісінький поміж народом, кажуть, його бачили, що прийшов до корчми, купив горілки, сам випив дві чарки та ще почастував жінку і чоловіка і проч.» [Честаховский 1898: 184]; «Він не вмер! Він десь блукає, нашу правду добуває…» [Чаговец 1914]). Цей підтип був дуже розповсюдженим в радянські часи.

4.2.2. Повернення замаскованого Шевченка — під ім’ям М.Кречмера чи О.Кониського. Не зупиняємося на цих оповідях, бо вони були розглянуті ще Аг.Кримським [1928: 19–21].

4.2.3. Майбутнє повернення Кобзаря. «[…] говорили, что он заперся в пещерах, как некогда славный богатырь Илья Муромец, и что долго будет сидеть в затворничестве, пока не вылетит на золотой метле (комета) и скажет свою правду» [Чаговец 1914]. М.Драгоманов посилається на легенду Київської губернії, згідно з якою Шевченко «находится в Сибири, прикованный к столбу, что столб этот уже подгнил, а когда сгниет совсем, то Шевченко воротится к своим» [Драгоманов 1887: 711]; дослідник увів цю оповідь в широкий контекст переказів, героями яких є Боняк, Стєнька Разін та інші напівміфічні персонажі. Можна припустити, що ця легенда або походить від польської відозви 1863 р. (в якій Шевченко, засланий до Сибіру, закликає земляків брататися з ляхами проти москалів [Міяковський 1920: 42–65]), або, що більш імовірно, цілком незалежно спирається на ті самі фольклорні образи. Згідно принаймні з двома переказами Шевченко живе в країні, яка зовсім протилежна Сибіру, — в Англії [Васильев 1900: 141–142; Маркобрун 1919: 12–13].

4.3. Чи не найбільший інтерес становлять легенди, в яких йдеться не про повернення і не про блукання Шевченка Україною, а про його вічне в ній існування. Образ Шевченка, який виходить з могили подивитись на свою країну, зустрічається і в «інтелігентських» дореволюційних текстах (див., напр.: [Вінок Т.Шевченкові 1912: 125–127, 155, 261], але особливої ваги набуває в переказах, які почали формуватися не пізніше 1890-х рр. і відображають абсолютну впевненість оповідачів у нерозривному зв’язку долі Шевченка з долею України (і навпаки)

Есхатологічний характер частини дореволюційних легенд пов’язаний не так із перспективою повернення Шевченка, як із завершенням його місії: заповіт Шевченка «написаний на пергаменті, своєю він написав кров’ю. Той заповіт не боїться тління, і рано-пізно люди побачать цей заповіт, виконають останню волю Шевченка, всі бідні люди заживуть багато, щасливо, і не буде тоді нищих, і не буде тоді кривди між людьми» [Береза 1964: 25]. «И придет час — могила раскроется, упадет вся тяжесть в Днепр, — и восторжествует освобожденная правда» — але тут-таки важливе уточнення: «А до тех пор — надо [Шевченко] ходить по свету, носить на плечах (или на груди) тяжелый крест — вот такой же, как на кургане — и страдать и терпеть за весь народ крестьянский» [Чаговец 1914].

Символом вічного перебування Шевченка в українській «метаісторії» і наскрізним образом легенд стає постать на білому коні. Найперша відома нам фіксація мотиву: "Киево-подольские базарные торговки, «сидухи», на рынке около Братства, хорошо помнившие Шевченка с 1840-х годов, рассказывали, что люди видели Шевченка, после его погребения, ездившего по Подолу «на білім коні» [Белозерский 1882: 76–77]. З різним ідеологічним навантаженням (або без нього) апокаліптичний «білий кінь» раз у раз з’являється в переказах 1930–60-х рр. [Народ і Шевченко 1963: 100, 139, 145].

Це підводить нас до важливого і досі не вирішеного питання: якою мірою легенди про Шевченка формуються під впливом зовнішніх стосовно фольклору джерел, зокрема, творів самого Шевченка (можна не сумніватись, що значна частина переказів про могилу інспірована «Заповітом»), спогадів про нього тощо? (В радянські часи до цього додається ідеологічний тиск: тексти радше дописуються, ніж викреслюються.)

В деяких випадках зв’язок між писемними і усними джерелами наочний. Так, свідчення А.Козачковського, спростовані ще О.Кониським [1893: 95], стали джерелом народної оповіді про переховування малого Тараса у печері [Народ і Шевченко 1963: 84–85]. Лист Куліша зафіксував стару (запорозьку) легенду про ложки з довгими держаками [Листи до Шевченка 1993: 20], яку потім перенесли на Шевченка [Народ і Шевченко 1963: 76]. Подібних прикладів можна навести багато. Невипадково, що дуже поширену оповідь про портрет пана-віслюка, згадану нами раніше, намагався спростувати ще сам Шевченко («старый, избитый анекдот, давно уже ходивший в публике» [Костомаров 1876: VII]). Але так само не випадково, що дослідники, від І.Франка до П.Жура, дотримувалися протилежних думок стосовно того, чи відповідають дійсності розповіді про те, як Шевченко провадив агітацію за допомогою кукіля і пшениці.

Нарешті, необхідно визначити обсяг і походження численої псевдошевченкіяни. У зібранні творів поряд із розділом «Картини, приписувані Шевченку», має з’явитися ще один: вірші, які народ приписує Шевченку. Йдеться, звісно, не про їхню художню якість, але про їхній специфічний «біографізм»: усі подібні тексти, записані до революції, є квазіавтобіографічними. Відома пісня «Уродився та й шевченко», що насправді мовить про сина шевця [Кримський 1928: 21–24], не лише була опублікована під назвою «Народная песня о Шевченке» [Васильев 1885; пор.: Народ і Шевченко 1963: 241–242], але й набула розповсюдження як пісня, начебто написана самим Шевченком по дорозі на заслання [Народная песня о Шевченке 1901]. Цікаво, що майже всі віршовані тексти, на відміну від прозаїчних, позбавлені фантастичних елементів, але досить вільно обходяться з фактами поетового життя: так, в одній з пісень початку ХХ ст. «говориться, що Шевченко з турком бився. Пісня ця є варіант відомої — „Ой у полі жито копитами збито“.

— Не знаю, чи бився Шевченко з турками, чи ні, — казав нам селянин-співець. — Мабуть, бився, коли пісню співають…» [Огієнко 2003: 396].

Виходячи з усієї наявної інформації, можна намітити такі подальші напрямки дослідження фольклорних текстів, присвячених Шевченку:

1. Публікація усього наявного корпусу фольклорних матеріалів як гіпертексту із перехресними посиланнями: за хронологією поетового життя, за хронологією записування, за тематикою.

2. Вивчення трансформації основних тем та сюжетів, наявних у «шевченковій легенді», протягом ХІХ-ХХІ ст. (Зауважимо, що це завдання перед наукою поставив ще у 1894 р. М.Бєляшівський [Беляшевский 1894: 165–166].)

3. Висвітлення генези конкретних мотивів і сюжетів — фольклорних, літературних, ідеологічних (спрощено кажучи, визначення елементів, які прийшли «знизу», із глибини народної традиції, і тих, що прийшли «згори», від інтелігенції чи влади).

4. Визначення основних структурних рис «шевченкової легенди» і встановлення сюжету «шевченкового міфу», тобто інваріантного тексту, варіантами і фрагментами якого є емпірично дані перекази.

Така послідовність досліджень, на нашу думку, сприятиме глибшому усвідомленню проблеми «народ і Шевченко», покладе край спекулятивним і необґрунтованим висновкам, розповсюдженим у шевченкіані та «парашевченкіані» — отже, сприятиме дійсно науковому і всебічному розумінню того, яким постає Шевченко у колективній свідомості (чи навіть у колективному несвідомому) українського народу.

² Те, що йдеться саме про стіну в’язниці, засвідчує переказ, записаний значно пізніше [Матеріали студентських наукових експедицій 1964: 116].

ЛІТЕРАТУРА

Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко, по воспоминаниям разных лиц. // Киевская старина. — 1882. — Октябрь.

Беляшевский Н. Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке. // Киевская старина. — 1894. — Февраль.

Береза З. Образ Т. Г. Шевченка в українській народній творчості (Архів Нехорошева С. С. Ленінград, Пушкінський дім). // Вивчаємо Шевченка. — К., 1964.

Васильев М. Народная песня о Шевченке. // Киевская старина. — 1885. — Сентябрь.

Васильев М. Т.Шевченко в легенде. // Киевская старина. — 1900. — Июнь.

Вінок Т.Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів. — Одеса, 1912.

Вильчинский В. Народные легенды о Великом Кобзаре. К 100-летию со дня смерти Т. Г. Шевченко. // Звезда. — 1961. — № 3.

Ганненко Е. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка. // Древняя и новая Россия. — 1875. — Июнь.

Дорошкевич О. Шевченко в селянських переказах. // Життя і революція. — 1929. — Кн. ІІІ.

[Драгоманов М.] Кузмичевский П. Шолудивый Буняка в украинских народных сказаниях. // Киевская старина. — 1887. — Август.

Київські перекупки і Шевченко. // Зоря. — 1882. — Ч. 22.

Кониський О. Подорож в рідні села Шевченка. // Зоря. — 1893. — Ч. 5.

Костомаров Н. Споминки про Шевченка. // Шевченко Т. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Мікешина. — Прага, 1876.

Кримський А. Народні легенди про Шевченка — і пісня про «Шевченка». // Кримський А. Розвідки, статті та замітки. I-XXVII. — К., 1928.

Листи до Шевченка. — К., 1993.

Лютницький А. Тарас Шевченко в народних переказах. // Рада (К.). — 3.06. (16.06.) 1909.

Маркобрун П. Навколо Тарасової гори. // Громада. — 1919. — № 6–7.

Матеріали студентських наукових експедицій по шевченківських місцях, зібрані в 1960 та 1961 роках. // Вивчаємо Шевченка. — К., 1964.

Міяковський В. Революційні відозви до українського народу 1850–1870 р.р. (З матеріалів «Нашого минулого»). — К., 1920.

Народ і Шевченко. Легенди, перекази, пісні та інші твори про великого Кобзаря. — К., 1963.

Народная песня о Шевченке. // Киевская старина. — 1901. — Май.

Нехорошев С. З народних уст. // Архіви України. — 1967. — № 2.

Огієнко І. (митр. Іларіон). Тарас Шевченко. — К., 2003.

Смерть и похороны Т. Г. Шевченко (Документы и материалы). — К., 1961.

Смоктий А. Взгляд народа на Шевченка. // Киевская старина. — 1882. — Август.

Смоктий А. Воспоминание о Шевченке. // Киевская старина. — 1883. — Сентябрь и октябрь.

Степовик І. У батька Тараса в гостині. // Зоря. — 1892. — Ч. 5.

Сукачов Л. Легенда про нездоланого Прометея. // Літературна критика. — 1936. — № 3.

Уманець М. На Шевченковій могилі. (З подорожі по Україні.) // Зоря. — 1892. — Ч.5.

Хоменко Я. Народні перекази та легенди про Шевченкову могилу. — Х., 1930.

Чаговец Вс. По мемуарам и запискам современников. // Киевская мысль. — 25.02.1914.

[Честаховский Г.] Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка. // Киевская старина. — 1898. — Февраль.

Шевченко в народній творчості. — К., 1940.

Школиченко М. Оповідання про Тараса Шевченка (З народних уст). // Зоря. — 1892. — Ч. 5.

[Яковлева Л.] Споминки про Т.Шевченка п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківни). // Літературно-науковий вісник. — 1911. — Т. LIII.

Holdstock R. Mythago Wood. — Lnd., 1984.

© Михаил Назаренко, 2005 

Легенди про Шевченка ХІХ — початку ХХ століття // Шевченкознавчі студії. Зб. наукових праць. — Вип. 7. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. — С. 149–156.