Михайло Назаренко — Ера постґеніяльности
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Ера постґеніяльности

Книжник-review. — 2005. — № 1. — С. 18–19.


Л.ШЕПАРД. Валентинка. - СПб..: Азбука-классика. — 208 с. (п); Д.УОЛЛЕС. Крупная рыба. - СПб..: Азбука-классика. — 192 с. (п); Г.ДЖОЙС. Курение мака. — СПб..: Азбука-классика. — 416 с. (п).

Нові російські серії розумної (але не високочолої), цікавої (але не спрощеної) перекладної прози змушують тих, хто виріс із журналом «Всесвіт» у руці, невтішно поглядати на вітчизняні видання. І одразу відводити очі…

«Мастера», «Бестселлер», «Альтернатива» («АСТ»), «Игра в классику» («Эксмо») — найпомітніші й найбагатші, неоднорідні й нерівні за якістю, але живі. Що ж до комерційного боку справи, зазначу, що російські видавництва перейняли західну практику: читачеві пропонується вибір з кількох варіантів оформлення ідентичного тексту — і подарунковий, і стандартний, і дешевий. (Інша річ, що насправді вибирати нема з чого: «розкішне» видання з голограмою на палітурці привабить хіба що снобів, а дешеве розпадеться в руках. Але — тенденція!..)

Видавництво «Азбука-классика», відоме своїм проектом «Bibliotheca stylorum», який познайомив нас з А.Пересом-Ріверте, І.Бенксом, Р.Девісом, — вирішило захопити новий сегмент книжкового ринку. А саме — сегмент книжок у м’якій обкладинці. Нагадаю, що нинішній російський «покетбуковий бум» почався саме з «Азбуки», яка, взявши за приклад «Penguin Books» та «Wordsworth Classics», ще наприкінці 90-х, почала друкувати порівняно дешеві видання класики з оригінальними (для нашого читача) обкладинками — репродукціями відомих картин, котрі якимось чином асоціюються зі змістом тексту. На відміну від багатьох інших книжкових серій того часу, «Азбука-класика» продовжує крокувати, розширивши діапазон авторів та жанрів. Зоряний склад серії та дуже вдале оформлення переважили в очах читачів та видавців навіть надзвичайно низьку якість клею. Проблема наче суто виробнича, але істотна.

На пейпербеки поглядають скоса не тому, що наш читач, мовляв, звик до шанування Книги як об’єкту сакрального. Наш читач просто не хоче викидати а вітер. Книжки Донцової & Co — товар за визначенням одноразовий, а нормальне чтиво на кшталт Гессе чи Толкіна не повинно розвалюватись у руках. Банальне питання: чому американський клей тримає краще за (пост)радянський? Чому «Лоліта» 1959 року видання досі виглядає краще, ніж новенький Перес-Ріверте? Технологи «Азбуки», мабуть, вчаться на помилках: перші книжки серії «New Azbooka», до розгляду якої я звернуся, витримали вже три прочитання — і не розпалися. Початок цивілізованої доби?

Тож що таке «New Azbooka» і в чому її специфіка порівняно з іншими серіями?

Перш за все, вона видається одразу в «пейпербековому» варіанті (тобто м’яка обкладинка є рідною, а не ознакою другого, здешевленого видання). В Україні подібний стан справ є нормою, а не виключенням, — проте цих авторів (і таких авторів) у нас майже не знають. Російський читач (і видавець!) призвичаївся реагувати на незнайомі імена, навіть не підтримані рекламною розкруткою; український, здається, надає перевагу добре витриманим текстам. (Друге видання «Маятника Фуко» — це файно, але якщо врахувати, що в Росії перекладають вже п’ятий роман Еко…)

А твори, презентовані «Новою Азбукою», справді заслуговують на увагу. Їхні автори — Люціус Шепард, Деніел Уоллес, Грем Джойс — гідні представники сучасної літературної доби, яку я ризикну назвати «ерою постгеніяльності». Книжки талановиті, навіть блискучі — здається, ще трохи, ще невеличке зусилля з боку авторів, і вони перетворяться на шедеври. Та цього зусилля сучасні письменники зробити не в змозі. Принаймні, більшість з них. Втім, «новоазбучні» письменники ставляться до своєї справи значно серйозніше та проникливіше, ніж багато хто з більш відомих прозаїків. Через це їх варто читати. А декого — навіть перечитувати.

Валентинка американського фантаста і «просто письменника» Люціуса ШЕПАРДА - твір не для пуристів. Власне, навіть у читача з досить ліберальними поглядами може виникнути бажання закрити цю книжку і обурено промовити: «Порнографія!». Що ж… так, порнографія, якщо під цим словом розуміти відвертий опис фізичних стосунків. Проте письменник, мабуть, добре пам’ятає набоковську максиму: «Фізичне кохання є лише одним зі способів висловити те ж саме, а не якась особлива сексофонна нота, котра відлунює усіма кутками душі». Повість «Валентинка» — не безсоромна; вона відверта і чуттєва, а це зовсім інша річ.

Фабула проста: головний герой пише «валентинку», що має нагадати коханій про минулорічну зустріч на флоридському курорті. Увесь твір — звертання на «ти», і читач з певною ніяковістю відчуває себе свідком украй інтимної розмови, в якій немає місця третьому (але третій таки є: чоловік героїні, якого вона не може покинути, попри його постійні маніпуляції та знущання). Зустріч, розмови, секс, прощання, обіцянка розлучитися з чоловіком, обіцянка подзвонити, чекання. Банальна історія курортного роману на наших очах стає оповіддю про єдину любов усього життя, а численні сексуальні описи — метафорою єднання, котре ніколи не стане повним і остаточним. Рівний, як дихання, ритм оповіді: важкуваті описи — амальгама Дж.Конрада і Д. Г. Лоуренса — чергуються із саркастичними замальовками побуту американських міщан-туристів. Перекладачці вдалося майже неможливе: переказати те, «про що не говорять», чіткою, не манірною і не вульгарною російською мовою; цікаво було б прочитати український варіянт.

Про Велику рибину Деніела УОЛЛЕСА важко говорити, не згадавши знятий за нею фільм Тіма Бертона. Але, на жаль, фільм я не дивився, тож можу лише покладатись на кінокритиків, які твердять, що Бертон відчутно зсунув «роман міфічних пропорцій» (підзаголовок Уоллеса) у бік карнавалу а-ля Фелліні. Але сам роман витриманий в іншому жанрі: це зібрання типових американських «побрехеньок» — невід’ємної частини національного фольклору. Комівояжер і (начебто) надзвичайно успішний бізнесмен Едвард Блум доживає останні дні, і його син, чекаючи на неминуче, намагається зрозуміти, ким же був батько. Героєм? Шукачем пригод? Людиною? Історії, які ми чуємо в синовому переказі, повсякчас балансують на межі неймовірного, а інколи навіть її переступають. Місто, з якого не можна піти (бо з’їсть місцевий собака), стара чаклунка зі скляним оком, русалка, велетень… До останніх сторінок мені не вірилося, що Уоллесу вдасться перетворити побрехеньки на міф: надто вже вони є умовними. Міф, за визначенням, реальніший, ніж звичайне життя; у «Великий рибині» ж намагання юнака прорватися за блазенську маску батька значно переконливіші за чудесні пригоди Едварда Блума. Але після кількох репетицій смерті (розділи «Смерть мого батька, Дубль 1», «Дубль 2» тощо) Блум-старший, як і обіцяно в пролозі, стає міфом — за допомогою сина. Ця мить єднання і вічного прощання варта усіх попередніх сторінок.

Доля третьої книжки серії — Куріння маку англійця Грема ДЖОЙСА - свідчить про сучасні російські звичаї: юристу видавництва довелося писати роз’яснення до Держнаркоконтролю і переконувати, що роман не пропагує вживання опіуму. Справді, не пропагує. Можна навіть сказати, що відвертає (так само, як «Кримінальне чтиво»).

Але насправді книжка зовсім не про те. 

Подібно до «Великої рибини», «Куріння маку» — оповідь про батьків і дітей, але написана з іншого боку барикади. Батько, звичайний англійський електрик; його донька Чарлі, котра після навчання в Оксфорді вирішила, що нема сенсу далі спілкуватися з такою обмеженою людиною і вже кілька років не дає про себе знати; його син, що приєднався до християн-фундаменталістів. І новина: донька заарештована в Таїланді за контрабанду наркотиків — смертна кара чи довічне ув’язнення.

Насправді все ще гірше: у тайській в’язниці — не Чарлі, а дівчина, яка вкрала її паспорт, і щоб врятувати доньку, електрик має у компанії сина і товариша за грою «Що? Де? Коли?» пройти у справжнє «серце темряви» (Джойс не приховує алюзій на повість Конрада і фільм Копполи).

Письменник досягає цікавого ефекту: прискіпливий реалізм оповіді поєднується з постійним зсувом тієї-таки реальності. Каталогізація шляхів контрабанди маку-сирцю перетинається зі згадкою про чари Духу Опіуму, через які Чарлі не може вийти з хижі. Містика ритуалів завершується майже банальною за місцевими мірками контрабандною операцією. Місцевий наркобарон — чи нелюдь-злочинець, чи благодійник місцевого населення, яке знає лише один спосіб вижити: культивувати мак.

Та Грем Джойс ні на хвилю не дає забути: жахливий антураж є лише антуражем. Справжня тема книги — любов батька до дітей; товариськість, яка перевіряється у біді (банальність? істина). Демони — не в джунглях Індокитаю, а в людській душі, куди треба насмілитись зазирнути.

Маю надію, що серія «New Azbooka» , в якій останнім часом з’явилося ще кілька новинок, не зникне, як це сталося з дуже цікавим «Магічним реалізмом» видавництва «Эксмо» (заплановані твори перекочували до «Гри у класику»).

Маю надію, що не лише Іван Малкович з «Гаррі Поттером», але й інші українські видавці захочуть випередити російських колег.

Надія, як каже прислів’я, — добрий сніданок, але погана вечеря.