Роже КАЮА. Людина та сакральне. - К.: Ваклер. — 256 с. (о)

Не знаю, що саме мав на увазі Борхес, але якось він сказав, що його, можливо, вигадав Роже Каюа, якого, в свою чергу вигадав Бог. Слова ці загадкові: хтозна, чому творець «Вавилонської бібліотеки» обрав саме цього французького письменника, чия книжка «Людина та сакральне» цього року видана українською.

Мені, як й іншим критикам, перш за все впадає в око якість українського видання: не так поліграфія (обкладинка замість якісної палітурки!), як переклад нормальною українською мовою, наявність передмови, біобібліографії та ілюстрацій. Не вистачає лише наукового коментарю, необхідність якого очевидна (все ж монографія вперше з’явилася ще 1939-го року). Але про це далі.

Описувати історію означає вибудовувати її навколо певного сюжету; описувати міф означає моделювати власний. Каюа не створив настільки масштабного мономіфу, як, скажімо, Джозеф Кемпбелл, та він і не мав це на меті; проте сам об’єкт дослідження, не кажучи вже про типово французьке велемовство, штовхали вченого у цілком певний бік. Як він зізнався у передмові, «нарис було написано під впливом майже виняткового занепокоєння щодо місця темних і владних емоцій, які приголомшують, зачаровують, або, інколи, поневолюють людське серце». Інакше кажучи, нарис цей — раціоналізація однієї зі стрижневих тем європейської культури останніх століть, пошук архетипу цієї теми, її генези, її природи.

«Людина та сакральне» — надто великий обшир. Конкретизуємо: Каюа розглядає «двозначність сакрального». Звучить дещо на маніхейський штиб, та до цього і хилиться. Точніше кажучи, маніхейство лише унаочнило цей загальний принцип. Сакральне — те, чого не можна торкатись. В багатьох мовах антоніми на позначення чистого і нечистого колись були одним словом; тому чисте і нечисте оборотні. Водночас: «Якості речей заразні… Це стосується і світового ладу… Потрібно, щоб його зберегти, запобігати будь-якому змішуванню». Цар, як нагадав ще Фрезер, — джерело процвітання своєї країни, але «якщо Мікадо поводить очима з певною наполегливістю в конкретному напрямі, він ризикує наслати найгірші нещастя на [ці] місцевості». І для того, аби зібрати розщеплений світ воєдино, встановити непорушні закони, слід зректися табу на час свята… Поєднання протилежностей. Інь і Ян, не перестає повторювати Каюа. Сакральне і профанне.

Важливо, що всі ці факти і спостереження не існують самі по собі, а утворюють струнку і логічну систему. Але водночас, як я вже казав, неминуче утворюють міф, так би мовити, другого ступеня. Міф нібито науковий — і небезпечний.

«Пакт із пеклом є не меншим посвяченням, ніж божественна милість. Той, хто його підписав, той, кого вона сповнила, однаково назавжди розлучені з пересічною долею, а престижем своєї участі вони бентежать мрії людей боязких і пересічених, яких не спокусить жодна безодня».

Романтичне люциферіанство, пройшовши «достоєвський» етап («тварь я дрожащая или право имею?»), досягло двадцятого сторіччя. Нагадаю, що Каюа видав свою книжку в 1939 році. У тридцять дев’ятому. Тепер — після війни, після «Доктора Фаустуса», де найвищого рівня досягло осмислення сутності фаустівського договору, що його підписала Німеччина… врешті, після всіх тоталітарних та елітарних теорій століття — ці рядки Каюа виглядають зловісним свідченням того, як Zeitgeist розбещує інтелектуалів.

В цьому сенсі, як і в багатьох інших, «Людина та сакральне» — то книга свого часу.

Хто оцінить її в наших історичних умовах?

Навряд чи «широкий загал» цікавиться проблемами сакрального, а шукачі окультного знання цю книжку продивляться і закриють. Тож прочитають Каюа дві категорії людей: зацікавлені любителі, котрі в тему досі не заглиблювалися, та спеціалісти — культурологи, антропологи, філологи.

Для перших книжка Каюа постане свого роду «науковою фентезі», з якої можна видобути чимало ідей та натхнення для власної творчості. Другі ж пригадають, що на працю французького вченого важко віднайти посилання в науковій літературі, вітчизняній та зарубіжній, від Клода Леві-Стросса до Володимира Топорова (виключенням, кажуть, — я не знайшов підтверджень — є Еліаде).

Тому докладній передмові С.Удовика бракує одного: визначення місця праці «Людина і сакральне» в науковому процесі. Каюа, Бахтін, той-таки Леві-Стросс і той-таки Еліаде були, звісно, сучасниками, — але хто з них глибше пірнув у темряву позачасового досвіду людства? Коментарів, повторюю, бракує.

Каюа докладно викладає (переказує) відомості про розподіл первісних племен на дві фратрії, що доповнюють одна одну — але після статті Леві-Стросса (вже вкотре згаданого тут!) «Чи існують дуальні організації?» ця теза потребує принаймні уточнень. Каюа аналізує значення свята для первісних та сучасних культур — свята як часу, коли зникають табу і світ, приречений на руйнування, відновлюється. Як тут не згадати класичні праці Бахтіна («Франсуа Рабле») та Топорова («Про ритуал»), не кажучи вже про постбахтінські теорії карнавалу… Навіть найбільш шокуюча ідея автора — про війну як сучасний субститут свята — справляє менше враження, ніж культурологічний аналіз Голокосту, що його провів Станіслав Лем («Провокація»).

Звісно, згадані праці з’явилися після книжки Роже Каюа, цінність якої зараз видається радше історичною, ніж інтелектуально-провокуючою. Найбільш цікаві та суттєві її сторінки — полеміка з Гейзінгою, який не спромігся до кінця осягнути зв’язок і контраст гри та сакрального. Саме тут чи не вперше чутно виразний голос автора: Каюа вже не повторює те, що казали раніше Дюркгайм, Дюмезіль чи Мосс, а висловлюється сам.

І все ж — в головному ця книжка своєї мети досягає: створює у читача відчуття дотичності до чогось справжнього, прадавнього і небезпечного. Втім, до чого множити синоніми? Каюа назвав це одним словом: сакральне.