Михайло Назаренко — Барок, Сковорода i слон
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Барок, Сковорода i слон

Книжник-review. — 2003. — № 24. — C. 6–7


Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ. Український літературний барок. - Х.: Акта. — 460 с. (п); Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ. Філософія Г. С. Сковороди. - Х.: Акта. — 432 с. (п)

Кажуть. що ледь не кожна філологічна праця вмирає років за тридцять по своєму творцю. Дмитро Чижевський залишив цей світ чверть століття тому, але й досі лишається однією з найактуальніших постатей вітчизняної науки. І якщо другим виданням виходить монографія Г.Грабовича, присвячена полеміці з його теоріями — це означає, що Чижевський, окрім усього, ще й один з найбільш живих наших літературознавців.

Перш ніж книжку відкривають, її беруть у руки. Харківське видавництво «Акта» вкотре довело, що вміє робити ошатні й витончені книжки. Може, витончені — не зовсім вірне слово, коли йдеться про «цеглинки» кишенькового формату — «Український літературний барок» і «Філософія Г. С. Сковороди». Проте варто побачити мереживо листя, що переходить з обкладинок на титульні листи, придивитись до шрифтів, не кажучи вже про барокові емблеми, — і ми з повагою знімемо капелюха.

Але не можу утриматись від «але».

Перевидання обох книжок супроводжують докладні передмови, написані професіоналами — Олексою Мишаничем і Леонідом Ушкаловим. Це добре (і дуже добре), та недостатньо. Сам Чижевський у вступі до «Історії української літератури» Грушевського говорив про неминуче старіння наукових праць — з чого, власне, я і почав цю рецензію. Якщо книжка написана більш ніж два-три десятиліття тому (а в даному випадку з часу перших видань минуло 60–70 років), вона потребує наукового коментаря. Завдяки анотаціям навіть читач, який ніколи не займався бароком професійно, усвідомить, що монографія Чижевського «давно вже стала класикою історико-філософської сковородіяни», а його барокова студія «й досі залишається єдиною ґрунтовною структуралістською працею» на заявлену тему. Хіба сучасній науці нема чого до них додати або заперечити? Чижевський зізнавався, що був би радий, якби всі його висновки спростували: це означало б зростання кількості і якості досліджень українського барока. Чи сталося так? Чи не сталося? З харківських перевидань отримати відповідні відомості неможливо. Шкода; бо Чижевський, приклад нам усім, ставив планку значно вище, ніж більшість його сучасників — і долав її.

Власне, тому він і був Чижевським.

Говорити про зміст його праць — важко, а почасти це заняття навіть позбавлено сенсу. Чижевський зробив настільки багато, що його спіткала найкраща з можливих доль вченого: його висновки здаються тепер очевидними — і водночас продовжують рухати науку.

З урахуванням того, що донедавна з ними мало хто міг ознайомитись.

Чижевський як літературознавець стоїть осторонь об’єкту своїх досліджень; як людина, зачудована бароком, навіть власні тексти до певної міри вибудовує під впливом тодішньої літератури. Добірка цитат і фактів у розвідці, що безпосередньо присвячена бароку, нагадує чи то куншткамеру, чи то прикрашений безліччю завитків альбом — перед нами, врешті-решт, саме нариси, а не послідовний опис барокової поетики (який ми знайдемо в «Історії…» Чижевського). Це радше набір барокових загадок, до яких вчений підбирає відповіді; низка емблем, підписи до яких стерлися бозна-коли. «Бездушный образ … образ человека смертнаго прыветствует всходящое солнце». Яке слово не збереглося у тексті так званого «Ростовського дійства»? Раніше вважали, що мається на увазі статуя Мемнона, «яка ніби при восході сонця давала гармонійний тон». Та Чижевський довів, що насправді йдеться про… Дозволю собі відтягнути відповідь.

За цим пишним хаосом стоїть чітка думка, точніше, чітко визначений кут розгляду. Для Чижевського, одного зі структуралістів «першого призову», важливо побачити річ як таку, її внутрішні властивості. Звідси — розгляд барокових творів як естетичних явищ, а не лише історичних фактів (перше при цьому зовсім не заперечує другого). Цікаво, що для сучасних дослідників — для Грабовича, аби назвати одне лиш ім’я, — аналіз Чижевського є вже недостатньо іманентним. Не погоджуюсь із критиками, але то інша тема.

«Філософія Сковороди» виграє конструктивно: порівняно з «Бароком» ця монографія надзвичайно чітко вибудована. «Вступ — Підстави — Метафізика — Антропологія — Етика — Містика — До джерел Сковороди». Власне, це підручник — проблемний, новаторський, яким, власне, і має бути підручник. Чижевський визначає роль Сковороди у вітчизняній культурі («Сковорода стоїть у центрі української духовної історії») і його місце в традиції європейської думки («близькі відносини Сковороди до цих трьох філософічних та релігійних традицій [платонізм, отці Церкви, німецька містика] не є в обставинах тодішньої України ніяке диво»). А поряд з цим — задоволена констатація суто української іронії в писаннях філософа. З цитатами, звісно. «Адаме! Адаме! — гукає Бог. — где еси? куда тебе черт занес?..» (це, між іншим, з розділу «Сковорода — містичний поет»!)

Розум без зарозумілості; новаторство без екстреми; енциклопедичність без накопичення другорядних фактів. Навіть якщо усі висновки Чижевського були б спростовані (як він хотів; як він побоювався; і чого не сталося), цих рис наукового почерку вистачило б, аби його праці варто було перевидавати і перечитувати.

Так, а слово. яке не збереглося, — це «слон». Саме ця симпатична тварина, за середньовічними переказами, вітає сонце, піднімаючи хобота. Дрібниця, а дізнатись цікаво.