Михайло Назаренко — Керiвнi настанови для поезiї та релiгiї
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Керiвнi настанови для поезiї та релiгiї

Книжник-review. — 2003. — № 16. — C. 10–11.


Джордж Сантаяна. Витлумачення поезії та релігії. - Л.: Ініціатива. — 288 с. (п)

В наш час, коли багато серйозних видавців оприлюднюють класичні філософські чи наукові праці без жодного сліду супровідних матеріалів, праця Джорджа Сантаяни «Витлумачення поезії та релігії» здається приємним винятком. Окрім доброго перекладу — ще й передмова, скромно названа «замітками на полях», примітки (в яких, зокрема, наводяться оригінальні тексти віршів, цитованих Сантаяною), бібліографія та біографічна довідка! Не вистачає лише покажчиків, та вони й не потрібні. Майже зразкове видання класичного тексту, докторської дисертації філософа, якій щойно виповнилося 103 роки.

«…Самобутній і загадковий мислитель, один із найвидатніших філософів ХХ століття… — пише у вступі С.Плотніков. — Його твори стали передвістям важливих інтелектуальних зрушень по обидва боки Атлантики». «На сторінках цієї книжки йтиметься про моральне призначення уяви і поетичну природу релігійної форми» — ці слова Сантаяни винесені на останню сторінку; цікавий кут розгляду і серйозний підхід до проблеми, але…

Але ж чому Вільям Джеймс, теж не з останніх мислителів межі століть, назвав «Витлумачення» «верхом моральної зіпсованості», хоча й «найбільшою за останній час подією в [своєму] житті»?

С.Лем у «Голосі Неба» проголосив філософію як таку безвідповідальною, бо філософ в усі умовиводи підставляє свою особу як загальнолюдську норму; з тієї миті, коли читач наштовхується на речі, очевидні для автора, але не для нього, філософська праця перетворюється на беззмістовний монолог. Сантаяна чудово це розумів — звідси його бажання зробити філософію літературою, звідси його квітчаста пишномовність («[Поет] бачить спорідненість речей, закарбовану в пристрасті» — ну і що це означає?), звідси, врешті, парування поезії з релігією.

І все ж таки Сантаяна потрапив у пастку, що чекає на філософів, котрі бажають обґрунтувати свої висновки: коли мислителі наводять конкретні факти, їх дуже легко спіймати за руку, бо жоден не втримається, аби їх не підтасувати, привести у відповідність до системи. Усі — від Бахтіна до Фуко, від Шпенглера до Гумільова, не кажучи вже про Гегеля.

Мене як філолога філософія Сантаяни — або будь-яка інша — не обходить, але поезія — то інша справа. А в галузі поетики (або філософії поетики) Сантаяна виявляється трохи не соцреалістом, хоча й з іншими ідеологічними настановами. Якщо дещо спростити основну тезу книжки, Сантаяна шукає в поезії релігійності в найширшому сенсі слова: прагнення до Ідеалу, широкої картини, яка б спонукала людство… тощо. У Шекспіра він цього не знаходить. Певна річ, визнає Сантаяна, автор «Гамлета» не міг не цікавитися метафізикою, але де в нього «чіткі уявлення про якісь сили, природні або моральні, котрі б володарювали над нами і перевершували наші смертні можливості?» Нема такого у Шекспіра. Звісно, він не вірив у християнські догми, а інших під рукою не було, тому його світ і залишився пласкою «землею доколумбових часів». Але для нас — тих, кого задовольняє лише навколосвітня мандрівка, — шекспірова картина світу видається неповною, позбавленою «драматичної єдності».

Зі хмарочосу цього «МИ» (ми — філософи, люди вчені, які знаються на ідеалах і духовно переросли Шекспіра) Сантаяна і розглядає світову поезію, котра ніяк не може його задовольнити. Гомер, Данте — більш-менш підходящі, але вже Шеллі й Кітс — «ремісники, хоча й геніальні», а Уїтмен і Браунінг — то «поезія варварства», не позбавлена певних чеснот, але де в ній «прояснення ідей і виявлення цілісності»?! (Більш за все це нагадує мені відгук одного міністра на творчість Пушкіна: «Писать стишки еще не значит свершать великое поприще».)

Поезія тут ні до чого. Релігія, втім, теж, бо те, що «релігією» називає Сантаяна не має жодного стосунку до релігії як такої (але наявний прямий зв’язок з естетством «fin de siecle»). Це така собі рожева водиця — прагнення до непевного ідеалу, не обмеженого жодною догмою. Скільки разів Сантаяна повторює, що релігійний ідеал не треба плутати із «реальністю»! Інакше кажучи, релігія має бути красивим малюнком, в кращому разі притчею — але не фактом. Християнська догма поетична, красива, витончена, але, панове, ми (філософи) — освічені люди, ми ж не вважаємо, що так воно і є насправді!..

Ідея незгірш за інші — тільки нащо це називати релігією?

Варто знов згадати Рассела, котрий дав коротке і влучне резюме «Витлумачення…»: Сантаяна «любив релігію естетично й історично, а не як допомогу в моральному житті… Інтелектуально він не міг прийняти жодну з християнських догм, але погоджувався із тим, що інші повинні в них вірити… Джеймс таке ставлення міг вважати лише аморальним… він не міг визнати того, що для філософів існує одна істина, а для простаків — інша». Аби переконатись, що Рассел не викривляє думку Сантаяни, зазирніть на стор. 255, другий уступ знизу.

Перетворення поезії на ідеологію — байдуже, яку; потрактування релігії в дусі «якби Бога не було, його варто було б вигадати»; підміна розмірковування риторикою — можливо, це і є філософія. Але вже напевне — не «любов до мудрості».