Михайло Назаренко — Мовчанка фiлологiї
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Мовчанка фiлологiї

Книжник-review. — 2003. — № 14. — C. 6–7.


Григорій Грабович. До історії української літератури. - К.: Критика. — 632 с. (п)

Друге видання наукової праці — водночас визнання і перевірка того, яку потребу відчувають в ній фахівці. Актуальність цієї книжки є незаперечною, хоча деякі статті, уміщені в ній, написано 20–25 років тому. Що це говорить про стан вітчизняного літературознавства? І як воно відповість на цей виклик?

Вагома — в усіх сенсах — збірка Григорія Грабовича «До історії української літератури» побачила світло п’ять років тому у видавництві «Основи»; теперішня, «Критична», версія книжки містить три нові статті — втім, вже відомі тим, хто цікавиться станом справ в українській філології. Аргументацію, зазначає автор, доповнено, але радикальних змін у викладі думок та висновках немає — як, зрештою, нема їх і в галузі, де Грабович посідає провідне місце.

Паралельні титули дивляться один на одного: назва книжки в перекладі набуває нових відтінків. «Toward a History of Ukrainian Literature» — «До історії…» Автор і читач рухаються у напрямку до розуміння процесів, що сформували історію нашої літератури; до неіснуючої досі нової наукової історії цієї літератури; і тому все, про що йтиметься, матиме характер попередніх висновків. «До» означає «до питання про…» «До історії» — тобто «перед (ще не написаною) історією української літератури». «Деякі теоретичні проблеми», «питання (про)», «постанова проблеми», «prolegomena» — це не лише назви/підзаголовки, це, власне, визначення тієї жанрової форми, в якій працює Грабович.

Науковий стиль філолога — результат протистояння і поєднання двох струменів: принципової відмови від остаточних, раз і назавжди стверджених висновків, «іманентної проблемності» — й залізної переконаності в головних постулатах дослідження. Коротко кажучи, це високопрофесійна провокація. Спонукання до полеміки, якої, здається, досі не було: в передмові автор зауважує, що перше видання книжки спричинило появу лише п’яти рецензій за п’ять років (і лише дві — з українських теренів). Шкода; бо збірка Грабовича — це навіть не стільки підбиття підсумків, скільки йоржиста вимога «лупати сю скалу». В цьому її сила — і водночас слабкість.

Значення «До історії…» для вітчизняної філології незаперечне. Перш за все — як взірця позитивного літературознавства, в якому будь-які висновки базуються на фактах, що утворюють систему. Можна не погоджуватися з першими (коли Грабович проголошує підробкою «Слово о полку Ігореві») або з другою (критика Грабовичем концепції Чижевського), але й оминути їх неможливо. На «ідеологічний», «патріотичний», «національний» чи будь-який інший нефілологічний рівень полеміку вивести не вдасться — надто помітною буде її неадекватність вихідному тексту.

Факти уможливлюють системний розгляд «силових точок» літератури з урахуванням усіх «паралельних рядів», в термінології Тинянова, тобто позалітературних чинників культури. Мабуть, саме так рухається думка дослідника, але композиція книжки побудована зворотнім чином:

— від «теоретичного риштовання», де методологічні питання (поняття «кризи й перелому», «горизонту сподівань» тощо) розглядаються в контексті історії української літератури — чи навпаки, історія вимальовується в світлі цих проблем?..

— повз розгляд взаємодії української, російської та польської літератур й обопільної рецепції національних культур;

— до влучних і глибоких нарисів, присвячених окремим постатям, від Вишенського до Тичини;

— і нарешті, завершуючи коло, — знов до методології, до проблеми, що дала заголовок книзі: як побудувати сучасну історію української літератури?

Фрагментарність книги — запорука її ґрунтовності: ніде Грабович не полишає емпірику. І водночас мозаїчність побудови — перешкода тій системності, яка становить ознаку авторського метода. Те, задля чого книжка впорядкована і видана, слід відшукувати в різнорідних і різночасових текстах. З цієї ж причини прийменник «До» на титульному аркуші справді є необхідним: Грабович досі не написав історії нашої літератури — і в останньому розділі книги пояснює, чому відмовився від такої пропозиції. Потрібна зміна парадигми, порушення уявлень про історію літератури як «есенційно-авторитетний, квазі-сакральний текст». Потрібна з’ява авторських «Історій». Актуальних «Історій». Потрібен — додам від себе — не так новий канон, як новий синтез. Праця Грабовича — як чи не всі кращі праці нашої філології останнього часу — є зразковим аналізом предмету. Принципово новий синтез залишається якщо й не сумнівним, то проблематичним. «Іманентно проблематичним», якщо повторити слова Грабовича.

То коли ж?.. І хто?..

Історія української літератури є перманентною кризою; історія українського літературознавства також. Зараз наша філологія до певної міри повторює досвід раннього вітчизняного модернізму з його настановою на мовчання. Тож недаремно збірка Грабовича закінчується пропозицією — наскільки серйозною? — вилучити укр. літ. зі шкільного курсу.

«Про те, про що не можна сказати, треба мовчати».