Микола ТКАЧ. Володимирові боги. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. — 192 с. (о)

Давно я не читав настільки суперечливої книжки.

Не про те йдеться, що її можна оцінювати по-різному — гадаю, в оцінці розбіжностей не буде. Справа в іншому. Книжки про духовне життя України-Руси бувають двох видів: поважні дослідження й фантастичні трактати. Два полюси — умовно кажучи, «Яковенко» і «Канигін».

Проте не часто зустрічаєш працю, що розпочинається як ґрунтовна розвідка, а далі перетворюється… на те, на що перетворюється. А саме такою є книжка Миколи Ткача «Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу». Перелік літератури на 225 позицій говорить сам за себе. І в тексті усе, як годиться: основні джерела, з яких ми маємо відомості про язичницький пантеон (літописні, фольклорні, етнографічні), суперечки між істориками (скільки ж було богів у Володимировому пантеоні, врешті-решт — п’ять, шість чи сім? «Велес» і «Волос» — два бога чи один?).

Наочно, приступно для початківців і — поки що — коректно. Часто останніми роками ви зустрічали популярні праці про язичництво, автор яких відмовлявся б посилатись на «Велесову книгу» з тієї лише причини, що її автентичність викликає суперечки?

Але невдовзі спотикаєшся. Виявляється, що опорні приголосні в словах «ВоЛоС» і «СЛоВо» не випадково симетричні! «Звільнене слово — основа взаємозвязку (обміну) між людьми. Цим якраз і пояснюється двоєдина сутність Волоса…» За півсторінки виклад доходить вже до Апіса, котрий стає «Волоським бугаєм» (зв’язок, як годиться, через санскрит).

Гаразд, етимологія — наука темна, і я охоче припущу, що єгипетський бик — рідний брат української чаплі, відомої також як бугай. Але пошук Втрачених Змістів на цьому не припиняється, і в результаті спостерігаємо, затамувавши подих, за карколомним кульбітом думки на сторінці 106-й. Ім’я богині Мокоші, або Макоші, за Б.Рибаковим, розкладається на «ма» і «кош» (В.Іванов та В.Топоров це заперечують, проте дарма). «Къш» — це «доля», тож, "якщо ми в імені Макоша замість «кош» поставимо «доля», матимемо «мадоль», що можна прочитувати як «мати доль». «Мадоль» — це ж те саме, що й «модуль», від якого походять «модель» і «макет», а «макет» звучить подібно до Макоші. «Звідси постає, що Макоша уособлює в собі численну множину зразків (макетів) образного втілення живої душі». Тож вона насправді не «Мокош», а «Тьма кош», себто «Тисяча доль». Dixi.

Довести, що Ельдорадо і Атлантида — одна і та ж сама країна, дуже просто. "Якщо замінити "Е" на "А", "д" на "т", "а" на "н", "р на "н", два "о" на два "а", "л" і "т" поміняти місцями, то з «Ельдорадо» вийде «Атлантида», а "т", якого не вистачає, легко вставити" (Борис Штерн).

Етимологічними сюрпризами, хай якими цікавими, дослідник не обмежився. Вже «модель доль» показує, що автор хоче відшукати онтологічні підвалини поганського пантеону. І, як не дивно, знаходить їх. «Квант світла (фотон), що його уособлює міфічний Дажбог»… «Як енергетичне явище Симаргл уособлює залишковий сукупний потенціал силового поля…» Десь посередині книжки вже перестаєш сахатися таких заяв. Миколі Ткачу відомо незгірш за вас, що про фотони віщий Боян нічого не чув. Але йдеться не про уявлення русичів, а про сутність речей. Тож фотон-Дажбог, «потрапляючи в незаймане первісне середовище природи (міфічне володіння Змія-Волоса)… спричинює явище електронної емісії». Качка, схована у зайці, уособлює «потенційну передумову, що спричинює реактивну дію». Перун виявляє себе в «ядерних та термоядерних реакціях». Як саме «дифракція та інтерференція світла» пов’язані з Волосом — пояснювати надто довго.

Тож маємо книжку, сповнену цікавих фактів (кажу без іронії), але непридатну для вжитку, бо надто вже складно буде перевірити усі відомості за тими двомастами джерелами. А прийняти їх на віру — хай дарує автор дослідження — так само важко, як і повірити в Перуна, володаря водневих бомб.