Тарас Каляндрук. Таємниці бойових мистецтв України. - Л.: Пірамідаб 2003. — 288 с. (п)

Про недоліки цієї книжки казати не хочеться. По-перше, вони очевидні й, по-друге, про них досить сказав К.Дикань у дев’ятому числі «Книжника». Мені ж книжка сподобалась — і ось чому…

Праця Тараса Каляндрука «Таємниці бойових мистецтв України» потрапила до рук мого приятеля, котрий знається на історії та бойових мистецтвах, і повернулась до мене з короткою рецензією: "Дуже цікаво. Тільки «Таємниці» слід замінити на «байки».

Приймемо від початку засаду: в книжці описаний паралельний світ, де козаки-характерники володіли парапсихологічними здібностями, українці породили аріїв, і князь Олег прийшов не з північного Новгорода, а з південного, тьмутараканського. Зауважимо також, що, на відміну від фантазій Канигіна, текст Каляндрука рясніє посиланнями на джерела (якою б не була тих джерел достовірність).

Так от, зауваживши все це, скажу: книжка дуже красива — в усіх сенсах. Ілюстрації на кожній сторінці — від єгипетських стел до Шевченкових малюнків. Підписи на кшталт «Український вовкулака», «Воїн виконує енергетичні вправи» чи «Сколотський Мамай» надають їм особливого, сновидного шарму. Не можна не замилуватися «малюнком козака Рибки, 1834 р.» під назвою «Характерник, який не боїться куль» (окремо — збільшений фрагмент: «Московські солдати, котрі стріляють в спину характернику». Такі маленькі й потішні).

І текст — красивий, тож, по-своєму, правдивий. Як рівняння Шредінгера, «надто красиве, щоб бути помилковим». Важко з цієї книжки навчитись чомусь конкретному, це правда, — хіба кільком медитаційним вправам. Не вважаю це ґанджем: хто захоче, вивчить прийоми бойового гопака з перших рук (чи то пак — ніг). Самому вдосконалюватись, мабуть, і небезпечно. Проте читач дізнається хоча б про головні іспити характерників: пропливти дніпровськими порогами на човні, обрати єдиний неотруйний келих з багатьох (третя серія «Індіани Джонса»!)… Або — про диверсійну майстерність плазунів, котрі захоплювали «язика» за допомогою своєї гіпнотичної моці. І як запорожці охороняли таїну своєї скарбниці (вбивали кошового, коли той залишав посаду). І як козаки вчилися ухилятись від куль.

Мені байдуже, що з цього відповідає так званій «дійсності».

Який матеріал! Яке багатство! З такими фактами, з такою історією можна зробити що завгодно. Хоч мультсеріал, кращий за «Козаків», хоч телефільм, гірший за «Чорну раду», хоч химерну епопею, сильнішу за «Фауста» Гете. Можна зробити навіть наукове дослідження — певна річ, зовсім відмінне від книжки Тараса Каляндрука.

Ось чому її варто читати.