Михайло Назаренко — Шевченко не писав «Заповiту»
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Шевченко не писав «Заповiту»

Книжник-review. — 2003. — № 11. — C. 12–13.


Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. - К.: Наша культура і наука, 2003. — 440 с. (о)

Справді, не писав. Він створив безіменний вірш, що в першій публікації мав назву «Думка,» а наприкінці 1860-х був перейменований Костомаровим.

Цей порівняно маловідомий факт наводить Іван Огієнко у книзі «Тарас Шевченко». І не тільки його. Виявляється, окрім назви цього вірша, Кобзарю не належить і рядок «Я не знаю Бога». Бо як же така релігійна, така українська людина могла вимовити подібне блюзнірство! Поготів, у лейпцизькому виданні 1859 року (текстологічно жахливому) цього рядка немає. Отже? "Отже, до «Заповіту» хтось вставив атеїстичне «я не знаю Бога», а воно зробило це місце нелогічним. […] А пізніше і сам Шевченко міг прийняти чужу вставку за свою". Розумієте? Не помітив такої дрібнички та й переписав своєю рукою. Честь ідеологічного мундира порятовано.

…Іван Огієнко не встиг скласти книжку «Тарас Шевченко» — її створено тільки зараз, переважно на основі рукописної спадщини вченого. («Тарас Шевченко», — кажуть упорядники, — одна з небагатьох книг, до написання яких автор ставився з особливою відповідальністю". Сумнівний комплімент.)

Відчутно, що перед нами, по суті, чернетки. Ми можемо побачити, що саме вчений хотів зробити, але, як правило, не більше. Розділ «Видання шевченкових творів» мав стати найбільш докладною бібліографією з наявних… але не став, не встиг, ба навіть не міг стати — подібна праця не могла бути створена в діаспорі.

Книжку роблять вартісною не бібілографічні описи, хай які детальні, а окремі спостереження, на жаль, майже не розвинуті. Скажімо, порівняння «Марії» з акафістом Богородиці, котрий поет цитує в епіграфі. Або побіжне зауваження про шевченкове «двоєвір’я, підперте одчаєм, зневірою та безнадійністю». Побіжне, бо суперечить надзавданню автора — ідеологічному, а не науковому.

Огієнко оцінив огляд життя і творчості Шевченка, написаний Л.Білецьким як «повний і продуманий, ідеологічно український». У відшуканні тієї «ідеологічної українскості» Шевченка (купно з православною релігійністю) автор якраз і був зацікавлений. А через це важко визначити, для кого саме призначалися його розробки. Пересічний читач не зацікавиться деталями лейпцизького друку, фахівця дратуватимуть знаки оклику наприкінці чи не кожного речення і вирази на кшталт «огненні слова Кобзаря».

Тональність книжки лише незначною мірою відрізняється від провідного тону совєтського шевченкознавства. Навіть терміни однакові. Шевченко опиняється серед «революційних демократів» на чолі з Бєлінським… «У революційному процесі, який валив самодержавство в Росії, лейпцизький збірник 1859 року мав величезне реальне значення»

Є, звісно, й відмінності. Здається, жоден радянський вчений не розглядав кріпацтво як форму національного поневолення. Огієнко ж — розглядає: «…в Україні Росія тримала [панщину] збройним насиллям у голій повноті найдовше від усіх земель Європи» (невже в Нечорнозем’ї відмінила, а в Україні — тримала?). І «непослідовний» чи навіть «послідовний матеріаліст» Шевченко перетворюється під пером митрополита Іларіона на послідовного… ну, гаразд, не завжди послідовного християнина. Шевченко — дуже релігійний поет, і не лише тому, що часто звертається до Бога… і не лише тому, що «я не знаю Бога» він сказати аж ніяк не міг… але й тому, бач, що його герої хрестяться, ходять до церкви й вінчаються. «…тільки іноді бачимо висліди його морочної безнадії, що каламутила його чисту святу ідеологію». «Але ці напади треба добре розуміти, щоб правильно судити їх, як випадкову ненормальність».

Що й треба було довести: тимчасова ненормальність Шевченка не може спаплюжити його святу/національну/комуністичну ідеологію. (Де ідеологія — там і соціальне завдання: «Марія», як поема, багато недороблена — треба було ще багато попрацювати над змістом її, щоб надати їй величної Святости і повноти… А про Ісуса дано дуже мало, а треба було змалювати ширше його Образ".) Приступи поетових безнадії та розпачу «треба глибоко зрозуміти, сприйняти серцем, — тоді зрозуміємо й нарікання Шевченка на Вседержителя і — простимо йому!..»

Ось воно як. 

Михайло Гаспаров, видатний російський філолог, зауважив: духовний світ Пушкіна для нас настільки ж чужий, як і духовний світ собаки Каштанки.

Те ж саме треба визнати і стосовно Шевченка. Він — це не ми, і в нас немає права пробачати йому, судити його, боготворити, звергати чи клястися ним. «Ми ставимо повсюди Шевченкові пам’ятники, але всього його ще не знаємо і не все зробили, аби пізнати», — казав Огієнко. Свята правда. І тому найцікавіші сторінки його книжки є найбільш похмурими. Програма «Чергові завдання шевченкознавства» досі — через сорок два роки — не виконана. А нарис «Шевченко на селі» зберігає свою вбивчу силу й через дев’яносто чотири роки. «Ні, за Шевченка нічого не чули. Це хто ж такий буде?» «Читав з Шевченка про Наталку, як вона воду носила і з Петром любилася… про кузнеця Вакулу…» «О, Шевченко гарно пісні писав. Як молодим я був, всі ці пісні знав… „Прощайте, ласковії взори“, „Накинув плащ“, „По диким степам Забайкала“…»

Чи знаємо ми про Шевченка набагато більше? Точніше — чи хочемо знати?