Михаил Назаренко — Сила i слава слова
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михаил Назаренко — Сила i слава слова

Книжник-review. — 2003. — № 7. — C. 28–29.


Павло Загребельний. Євпраксія; Диво; Первоміст; Роксолана; Я, Богдан. - Х.: Фоліо, 2002. — (п).

Англійською це зветься «box set», а питомо українського терміну не пригадаю. Здається, просто «книжки у футлярі». Важливо інше: видавництво «Фоліо» пропонує класику в блискучому оформленні: п’ять історичних романів Павла Загребельного (за таємничої відсутності «Смерті у Києві») — «Євпраксія», «Диво», «Первоміст», «Роксолана», «Я, Богдан».

А оформлення, сказати б, класичне: ошатні зелені палітурки, золото назв і червоне тло на корінці, заставки й форзаци — оригінальні для кожного тому — та ілюстрації, щодо якості котрих можна посперечатись.

Це якраз той випадок, коли стиль видання ідеально збігається з самою фактурою тексту. Чиї романи, як не Загребельного, друкувати таким чином — з поєднанням модерної техніки та автентичних елементів минувшини? з майстерністю, котру завжди приписують міфічним «старим часам» і якій дивуються, коли зустрічають сьогодні?.. Таким чином видають класику.

Михайло Слабошпицький, автор передмови до цього п’ятитомника, зараховує себе до числа тих, хто вже сорок років читає все, що пише Загребельний. Тих, для кого поява «Дива» стала вибухом. «Мій» Загребельний почався, коли письменник став уже кимось більшим за класика, став каноном — тобто на початку 1990-х, коли те ж таки «Диво» (а) було неможливо дістати в бібліотеках, бо воно увійшло до програми 11-го класу, і (б) ніхто зі школярів його не читав, бо надто велике.

Різниця у сприйнятті різних поколінь при цьому неминуча. Історична проза Загребельного вже не є чинником живого життя літератури (хоча її присутність залишається вагомою) — вона стала надбанням, завершеним у своїй цілісності та зв’язку із часом. Загребельного чекає найкраща і найжахливіша доля письменника — уривки з його творів уже використовують як диктанти. Це почесно: кількість орфограм та пунктограм завжди свідчить на користь автора. І це — небезпечно, бо означає, що мовні засоби, стиль в широкому сенсі слова починають існувати самі по собі, поза цілим, поза надзавданням, втіленим у тексті.

Існує усталене, хибне і дуже шкідливе уявлення, ніби художня цінність твору дорівнює його стилістичній вартості. Хибне — бо йому не відповідає більша частина світової літератури. Але є й такі твори, яких воно стосується безпосередньо. Серед них, здається, й романи Загребельного.

«Ця земля не знала жодного мосту з каменю. Тут не вірили в камінь, ставилися до нього з засторогою, лякалися його холоднечі й замкненості, не вірили, що може він захистити людину в стужу, в лютий мороз, в осінню хвищу, в усьому надавано перевагу дереву, приступному, узвичаєному» («Первоміст»).

«Несподівано відкрився їй жах коліс. Невпинне, безжальне вперте обертання. Мовчазна безнадійність руху» («Євпраксія»).

Переді мною лежать переклади цитованих романів російською (авторизовані!) — все втрачено, лишився сам-таки зміст, а в ньому, відірваному від мови, Загребельний програє. Нескінченні періоди у Манна і Фолкнера, безсумнівних вчителів Загребельного, прорубують цямрину в якісь позаісторичні виміри (згадайте початок «Йосипа та його братів» чи фінал «Маєтку») — у Загребельного ж міцніше прив’язують тканину тексту до реальності. Саме тому його — а не їхні — романи є історичними в повному сенсі слова. І, незважаючи на це, незважаючи навіть на суб’єктивне бажання Загребельного (дивись передмови та післямови, де автор роз’яснює основні теми своїх творів), ці книжки легко відділяються від історичної, соціальної, філософської матерії, з якої вони зроблені. Вони абстрагуються від «навантаження» — і нав’язаного добою, і власне авторського. Вони просто — існують. Марко Павлишин в рецензії 1985 року визнавав майстерність побудови роману «Я, Богдан», засуджував його message і цікавився, як на цей твір «реагує читач в Україні». Реагував, як і слід — лишав патетику щодо «великої Переяславської угоди» осторонь тексту. У старих виданнях «Первоміст» відкривався епіграфом з Леніна («Землевладельцы кабалили смердов еще во времена „Русской Правды“»), тепер його немає — а в тексті цей цензурний додаток та його усунення не змінюють нічого.

Бо текст промовляє за себе. Оце і є головне досягнення Загребельного; ось чому його романи існують - тепер ще й в такому нарядному обладунку.