Михайло Назаренко — «Останнiй лiтописець»
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — «Останнiй лiтописець»

Книжник-review. — 2003. — № 3. — С. 18–19.


Игумения Серафима. История Киево-Печерской лавры. - Кн. 1. — К.: Мистецтво, 2002. — 432 с. (п).

Ошатний і стильний фоліант. Здається, від часів «Літопису руського» не було в нас настільки ж добре зробленої «києворуської» книжки. Чергуються «пожовклі» та глянцево-білі сторінки — текст і примітки, — начебто листи літопису та сучасні коментарі. Й на кожному листі — лики, споруди, мапи… Шкода, немає покажчика ілюстрації із зазначенням джерел.

Два кольори сторінок виявляються дуже зручною метафорою. «Історія Києво-Печерської лаври», написана ігуменею СЕРАФІМОЮ, - величезна, ґрунтовна праця (зважте й на те, що перед нами лише перший том), — і при тому виразно двоїста. Рецензенти вже відзначали, що натхненно-богословський стиль не зовсім природно поєднується у тексті з науковим. «Промысел Божий предопределил нашей земле огласиться благовестием Евангелия еще в апостольские времена…» — перша сторінка; «Идеологическими носителями этих импульсов были как высшие, иерархические круги Киевской метрополии…» — передостання. Контраст став результатом поєднання, так би мовити, «історії» з «лаврою», дослідження (захованого у примітках та колосальній бібліографії) з проповіддю. Не таке вже незвичайне жанрове поєднання, — проте воно вимагає насамперед суворої стилістичної виваженості. Недивно, що проповідь перемагає; дивніше, що в більшості випадків історичну науку і богослов’я все ж вдалося розділити.

Книгу цю (не «книжку», не монографію — книгу) не зрозуміє той, хто намагатиметься знайти в ній традиційну працю… скажімо, про «духовне життя ХІ-ХІІІ віків». Вісім розділів, що охоплюють створення монастиря, життєписи перших подвижників, культурне надбання перших століть існування лаври, її взаємини з княжою владою, — ці вісім розділів в основі своїй є розширеним і доповненим виданням Києво-Печерського патерику.

Пушкін назвав Карамзіна «останнім літописцем». Якраз таким літописцем чи, радше, «останнім агіографом» (дай Боже, не останнім) є авторка «Історії». «Історію» недаремно доводиться брати в лапки: про історичну критику навіть не йдеться (аргументом проти Д. С. Лихачова на с. 335 слугують цитати з псалмів).

В цьому тексті можливий лише святобливий переказ відомостей, чия достовірність не підлягає сумніву. Розвінчувати подібну позицію начебто неважко, а насправді — язик не повернеться. Саме тому, що перед нами — позиція. Або, точніше, — віра.

Тож поряд із загальновизнаними віхами руської історії такий саме статус реальності мають пророцтво апостола Андрія про заснування Києва, злет у повітря церкви прямо перед здивованими очима крадіїв та чудотворне зцілення за допомогою св. Іллі Муромця, що сталося в 1998 р. Усі інші — власне історичні — відомості лише доповнюють ці факти, допомагають краще зрозуміти обставини часу. Чиста екзегетика. Так написана праця, і так її треба читати…

…проте ігуменя Серафіма — не лише християнка, але й православна («Некогда единая Церковь сохранила истинное православное вероучение лишь в одной — восточной ветви»), і не лише православна, але й належить, як неважко здогадатись, до УПЦ (Московського патріархату). Що в цьому поганого? Нічого. Тільки ось половина розділів книги розпочинається цитатами з митрополита Володимира (не кажучи вже про його передмову та портрети на початку та наприкінці фоліанту). Коли йдеться про внутрішнє управління Церкви, звісно ж, знаходиться позитивний приклад — митрополит Іларіон (авторка навіть не згадує про його хиткий статус та не зовсім приязне, м’яко кажучи, ставлення до Візантії). Знаходяться й приклади негативні: «беспринципный авантюрист» Феодорець та «еще один узурпатор церковной власти — Митяй, архимандрит Коломенский». Про вовка помовка: в наступному абзаці з’являється такий собі «Филарет (Денисенко)», котрий «сейчас, в XXI веке… воплощает в своих действиях» «принципы Феодорца и Митяя». Наступне речення: «Каков же финал авантюриста?». Не одразу зрозумієш, що йдеться про Феодорця, а не про кого іншого… Політика, що поробиш. Сумно.

Не знаю, чи будете ви, шановний читачу, читати «Історію Києво-Печерської лаври», але тримати її в руках — вже задоволення. Та й прочитати — варто. З необхідними застереженнями.