Україна Incognita. — К.: Факт, 2002. — 400 с. (п).

Що може виправдати історію — таку, як наша? Результати (чим похвалитися не можемо) — або естетика. Врешті-решт — чи цікаво про неї читати. Про українську — цікаво.

Книжка «Україна Incognita», що вийшла за редакцією Лариси Івшиної, містить кількадесят статей, дописів, есеїв з газети «День» за останні п’ять років. Не хочу образити представників газети, які до цієї рубрики не причетні, але нерідко траплялося, що матеріал про невідому історію виявлявся (для мене) найцікавішим у номері.

Мабуть, Україна для так званого Середнього Читача не є зовсім «невідомою землею». Достатньо хоча б відкрити популярний курс, аби дізнатися, скажімо, про Івана Брюховецького та «витоки українського популізму». Інша річ, що той популярний курс ще треба відшукати… і не певен, що там, знайдеться хоч щось про «козаків-кондотьєрів у Чехії та Моравії» — про них бо (за твердженням І.Мельниченка) не писали «ані Д.Бантиш-Каменський, ані М.Грушевський, ані Д.Яворницький». А це і справді «біла пляма» нашої історії. Та чи біла? «Участь козаків у війні на боці католиків, поразка в якій на довгі 300 років позбавила чехів власної державності»…

Втім, не все так сумно, бо в книзі є й оповіді про класичних світочів — від Максимовича з Костомаровим до Тарнавських і «степового Колумба» О.Поля, до А.Кримського і Довженка. Костомарова названо «загадковим» — не так він, мабуть, загадковий, як маловідомий: про його прото-Орвелівську сатиру «Скотской бунт», мабуть, чули, а чи багато хто читав?.. Або згадаємо Пантелеймона Куліша; вперше, зізнаюся, зустрів у рецензованій збірці влучний вислів Франка: «У Куліша друга половина думки б’є першій в пику». Невже не цікавий такий, сказати б, національний реслінг?

Щедрін якось мовив про історію, що в нас вона — зовсім не минуле, а «теперішнє, яке заради почуття делікатності розповідає про себе у минулому часі». Не дивно, що значна кількість статей завершуються сумними чи оптимістичними кивками у напрямку сьогодення. Історія, мовиться у вступі, це «сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків». Незаперечно; але прямі співвіднесення типу «тоді-зараз» інколи надто вже нагадують математичні завдання, одразу після яких іде розв’язання…

Ярослав Осмомисл чи Феофан Прокопович, ба навіть козаки як дніпровські флібустьєри (чи пірати як карибські козаки) — це теми відносно безпечні, бо далекі. Вже з ХІХ століттям виникають проблеми. Шевченка черговий раз визнали ідеальним християнином — дарма; проте Франко виявився «не зовсім соціалістичним соціалістом» і «не зовсім націоналістичним націоналістом», яким, напевне, і був. Класики й корифеї — народ незручний. Тут і монархіст Булгаков (чия українофобія цілком зрозуміла). Й ідеалісти з Центральної Ради («урок, як не треба розбудовувати державу»). І персонально — один з тих ідеалістів, Винниченко (апологетична стаття про якого надає досить об’єктивної інформації, аби скласти уявлення — хоча й неповне — про цю персону). Чим ближче до нашого часу, тим більше речей, з якими не можна погодитись (якщо конкретно — з якими я не можу погодитись): скажімо, оцінка діяльності ОУН-УПА. Але це — окрема… хотів написати — «окрема історія». Ні, Історія - та сама, наша; тема ж — окрема.

Є, звичайно, й помилки, без яких книги не буває. Однієї припустився у насиченій, експресивній лекції про Софію Київську навіть високоповажний Сергій Кримський: за його словами, догмат про непорочне зачаття Христа Ватикан прийняв лише у середині ХІХ ст. Насправді, звичайно, це догмат усіх християн, а у 1854-му йшлося про непорочне зачаття самої Діви Марії.

Наостанку скажу: приємно знати, що у створенні цієї книжки брали участь не лише історики, журналісти, ентузіасти, але й представники влади. Принаймні один. Кілька фотографій, наведених в «Україна Incognita», зробив Євген Марчук.

Добра книжка. Сумна. Цілісна. Необхідна.