Юрій ЛУЦЬКИЙ. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Ґоґоль. - К.: Знання України, 2002. — 113 с. (о)

Англійський іменник «anguish», винесений у заголовок цієї книжки, означає «мука, страждання». Дієслово ж «anguish» поєднує протилежні значення: «терпіти муки» — та «мучити інших». Мовний жарт, вартий Гоголя! Його життя було страдництвом; його безсмертя стало мукою для дослідників, які ніяк не можуть осягнути Гоголя.

Праця Юрія Луцького «Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Ґоґоль» прийшла в Україну вже після смерті автора — відомого канадського літературознавця. Текст, призначений первинно для західних славістів, все ж, як сподівався вчений, «буде цікавий для українського читача».

І справді — цікавий. Можна лише дивуватись, наскільки незначною є ця адаптація для іншої культури, — хіба що кілька роз’яснень, які видаються нам надмірними, але не більше. Особисто до автора звернутися неможливо, але книжка продовжує жити — звичайним життям наукової праці. Перед нами невеличка біографія — або житіє? чи опис ходіння по муках? — написана під чітко визначеним кутом зору. Гоголь в Україні та Росії. Між Україною і Росією.

Книжка Луцького цінна насамперед як зібрання фактів — більшою чи меншою мірою маловідомих або не акцентованих дослідниками — від самохарактеристик до спогадів Гоголевих знайомих, від українського костюму, який він носив, та українських вусів, які він відпустив перед смертю… до запису в карлсбадській книзі постояльців «Nicolas de Gogol, Ukrainien» й альтернативної транслітерації «Hohol», яку зустрічаємо в його листах.

Цікава праця. Змістовна і цінна, як і слід чекати від такого професіонала, яким був Луцький, але… чимдалі я її читав, тим більше заперечень в мене виникало.

Автор підкреслював, що він не хотів робити з Гоголя «хитрого хохла, який нищив Російську імперію» — і переважно таки не робить. Проте як зрозуміти слова дослідника «то була велика гра»? «Гра» — це те, що «Гоголь був вільний писати, молитися і вести Росію (і Україну) до спасіння», в той час як «Шевченко заплатив за свої погляди ув’язненням». (Гоголеві вороги, до речі, закликали заслати його у Сибір… а стійка приязнь Миколи І до Гоголя — окрема тема, якої Луцький ледь торкнувся.) Тож що було грою і задля чого? Чи маються на увазі результати? Луцький тут-таки наводить слова Ремізова про те, що «Гоголева Росія, оповита мелодійними малоросійськими думами, стала смертним вироком царській Росії». Якщо це і є «сенсом гри», нащо тоді говорити про гоголівську «універсальну візію»?

Мабуть, це і є найважливіший — власне, єдиний істотний — недолік праці Луцького: нечіткість концепції, зумовлена невизначеністю жанру. Огляд біографічний, психологічний, літературознавчий — усі три компоненти поєднуються, але не доповнюють один одного. Луцький не зупиняється біля віх, які забиває. Мало говориться про задум Гоголя написати українську історію, мало про першу редакцію «Тараса Бульби» (другій редакції приділено трохи більше уваги), мало про ненаписану (знищену) «козацьку» драму… Не зроблено те, з чого варто було б почати — не встановлено контексти вживання слів «Україна», «Малоросія» та похідних. Не описано розподілення «ми»-"вони" — як, наприклад, в ранньому петербурзькому листі Гоголя (Луцький його не цитує), де одне речення містить два займенники «наш» — стосовно малоросійської та петербурзької весни. А до того ж треба враховувати гоголівську схильність до маскування і мавпування — він часто наслідував того, з ким спілкувався. Тож українське листування з польським романтиком, відомі патріотичні заклики до Максимовича — це, здається (з Гоголем ніколи не можеш бути впевненим), така ж гра на публіку, як і трохи-не-навернення до католицтва, про яке повідомляли свого часу італійські єзуїти. «Біс-Гоголь», — мовив, відпльовуючись, Розанов.

Чому коли Венгеров говорить, що Гоголь не знав Росію і росіян — це йде на доказ гоголівського «українізму», а коли Стороженко і Куліш твердять, що Гоголь не знав України, це не є доказом зворотного? Чому не наводиться хибне, але характерне твердження одного з перших рецензентів «Диканьки», що автор, судячи з усього, — москаль і городянин?.. Чому не згадуються думки критиків, які вважали, що в «Ревізорі» зображено не «провінційне російське містечко», а якраз українське? Чому записникові Гоголя, куди він занотовував «всяку всячину» стосовно України надається більше значення, аніж його перелікам деталей побуту російських селян? Національні вподобання тут ні до чого — це особливості творчого процесу: Гоголь не міг творити з порожнечі, він мав зібрати якомога більше автентичних деталей — аби врешті знехтувати ними.

На жаль, серед достовірних фактів нерідко трапляються сумнівні або просто неправдиві. Наприклад, автор наводить цитату зі спогадів: Гоголя «наче магнітом притягло до Осипа Бодянського, українця, з яким він говорив своєю мовою…». Українська мова з’явилася десь на російсько-англо-українському шляху — в оригіналі про неї не згадують. Немає у «Вечорах» виразу «бреше, як сучий москаль» — є «бреше сучий москаль», до того ж цілком конкретний — редактор, який вніс зміни у «Вечір проти Івана Купала». Характеристика Франції у повісті «Рим» ніяк не може бути алегоричною критикою Росії. «Думи хохляцького Гомера», які читав Гоголь Аксакову, не можуть бути віршами Шевченка (хоча б через те, що той не був сліпим). Цитата із записників Гоголя, наведена на стор. 100, не доводить «ідентифікацію України з Руссю». — лише те, що Гоголь вважав свою батьківщину «коренем» Русі (тобто України та Росії)… І так далі.

Дещо дивними видаються й такі зауваги: «На погляд Гоголя, можна полишитись українцем (чи малоросом), навіть приймаючи російську культурну і лінгвістичну зверхність. Він був також глибоко переконаний, що не може і не повинно бути ворожнечі між Росією й Україною, лише дружні стосунки, що є типовою ознакою колоніяльної ментальності». Ось воно як? Тож Луцький вважав, що ворожнеча таки повинна бути? Сподіваюсь, що ні.

…Втім, як це часто трапляється з розумними книжками, вади зумовлюють і чесноти: праця Луцького спонукає читача самому розібратися в проблемі. Варто лише прочитати ті першоджерела і дослідження, на які Луцький посилався (фактично, це велика бібліографія теми), — і зробити власні висновки.