Михайло Назаренко — Досвiд столiття
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Досвiд столiття

Книжник-review. — 2002. — № 18. — C. 10


М.ШПЕРБЕР. Напрасное предостережение. — К.: Гамаюн, 2002. 366 с. (о)

Хтось мовив, що немає більш автобіографічної книги, аніж «Мандри Гулівера». То що ж тоді мемуари? Автобіографія у квадраті?

Усе залежить від мети автора — чи він створює оповідь про своє життя, чи про своє покоління, чи про людину взагалі. Книжка Манеса Шпербера «Марне попередження», видана зараз російською мовою, — це саме історія покоління. Принаймні, чималої його частини.

«Письменник, публіцист, психолог і видавець», як рекомендує Шпербера перекладач, близький нам не лише своїм галицьким походженням, але й шляхом, котрим він пройшов. Це шлях людини, яка постійно «випадала» зі свого середовища — з релігійної єврейської родини, з кола учнів Адлера, з комуністичного гурту. Вічний вигнанець — з Галіції — до Австрії (під час Першої світової), з Германії — до Франції (щоб взяти участь добровольцем у Другій світовій), звідти — до Швейцарії. Вигнанець, але не відступник. Шпербер намагається не втратити жодної частки свого досвіду — й зрозуміти те, що відбувалося з ним та світом.

Чому Шпербера не друкували в СРСР, очевидно. Розділи «Марного попередження», присвячені подорожі автора до Країни Рад, — це історія розчарування. Точніше — початку розчарування. Ще точніше — оповідь розчарованої людини про те, якою сліпою вона була під час візиту до Утопії. Сарказм проривається лише зрідка — чого варто лишень замилування туристів радянськими кондукторами: їм не доводиться ходити крізь увесь вагон, бо свідомі пасажири самі передають їм гроші. Але це — радше виняток. Шпербер не знущається над ліваками 20-х років; він розглядає і розуміє їх. Втім, «вони» для письменника не існують — лише «ми». «Ми» звикли думати, що перемога фашизму наблизить революцію; «ми» переходили від активності до відчаю і навпаки — миттєво. «Ми» не бачили того, що не хотіли бачити. «Ми».

В тому, що говорить автор, нового для сучасного читача не дуже багато. Психологія європейського «рожевого» інтелектуала відома — хоча б завдяки такому класичному самовиправданню, як «Життя Галілея» (Брехт, до речі, — один з персонажів Шпербера), класичний «doublethink» описаний Орвелом, радянське життя — тим більш відоме.

Але Шпербер створив не памфлет і не трактат, а спомини. Ані на хвилину він не дає нам і собі забути, що оповідач живе в 1974 році, що він знає, чим усе закінчилось. Час — як, мабуть, і в кожних мемуарах ХХ століття (завдяки Прусту? завдяки добі?) — стає чи не головною дійовою особою. Зустріч з друзями в 1932 році — час зупиняється, мить «містить в собі теперішнє, яке нічого не винне минулому і нічого не вимагає від майбутнього» — абзац — «Ось тут я й стояв тепер, один з небагатьох, кому вдалося вижити, стояв майже в той самий день через 42 роки…»

Довгий і начебто не дуже важливий опис Амстердамського художнього музею, де зберігаються картини Рембрандта. "Можливо, загальне захоплення «Нічним дозором» і зневажання інших картин спонукало мене звернути на них всю увагу". Це вже не естетика — це позиція: дивитись так, як хочеш сам. «Німотна мова» старовинних портретів вимагає уважного спостереження за ними — і за кожною окремою людиною, і за собою.

Молодий Манес Шпербер — як замкова шпарина, крізь яку автор (і ми разом з ним) розглядаємо час, людей, дрібниці. Недарма ж автор — професійний психолог: Манес Шпербер розкладається на елементи, як його сучасник, Степовий вовк, — і через це стає ще прозорішим, аж до того, що автор «не в змозі згадати тодішній свій вигляд». Свій внутрішній стан йому пригадати — пережити — значно легше. Але читачеві приступні лише аналіз думки, спогад про почуття. Навіть перебування в гітлерівській в’язниці Шпербер описує в психотерапевтичних термінах — він вижив тому, що змусив себе нічого не боятись і ні на що не сподіватись («найбільший психологічний успіх порівняно з усіма, яких я досяг»).

На цьому тлі час від часу виникають живі, безпосередні деталі: учениця, яка дарить коралове намисто; кохана, російська емігрантка, котра кидає його, бо він вірить не їй, а радянській пропаганді; гори; міст через Дунайський канал.

Тож про що ж ця книжка — про людину, покоління, час, свідомість? Зникнення і повернення "я"? Пам’ять? Забуття? Мабуть, про те, чого забути не можна — «незлічимі свідоцтва стійкості духу у вирі загального боягузтва перед хвилею насильства». Цей духовний досвід застаріти не може. І втратити актуальність — на жаль чи на щастя — теж.