Михайло Назаренко — Критерiй справжнього
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Критерiй справжнього

Книжник-review. — 2002. — № 18. — C. 10


Соломія Павличко. Теорія літератури. - К.: Основи, 2002. — 679 с. (о)

Одна з особливостей нашої культури полягає в тому, що історія літератури цікавіша за саму літературу і, до певної міри, її компенсує.

Я маю на увазі відчайдушні спроби красного письменства набути «повноти» (в сенсі Д.Чижевського) — і опір цим спробам, що його завжди чинила значна частина письменників. Побачити, як саме це відбувалось, — неабияке вміння; донести до читачів — ще більше; зробити свій виклад методологічно продуктивним — поготів.

Соломія Павличко належала до числа тих, хто все це вміє. Втім, мені не хотілося б, аби ця рецензія набувала «меморіальних» рис. Про Павличко вже багато говорили ті, хто має на це більше права. Врешті, поки наукові праці залишаються в активному вжитку, вони живі, і ставитися до них треба відповідно. Тільки вже не може бути порад — щось виправити чи доповнити у наступному виданні…

Назва збірки о сімсот сторінок «Теорія літератури» дещо дезінформує читача. Це не теорія, а історія — монографія «Дискурс модернізму в українській літературі» та два десятки статей на різні теми, від Шеллі до Стайн та від Стороженка до сучасних авангардистів. (Звичайно, бібліографії бракує, наведено лише рік написання кожного тексту. Шкода — контекст не завадив би розумінню: що перед нами — передмова? доповідь? стаття?)

Не в тому заслуга Павличко, що вона цитувала Мішеля Фуко і вживала слово «дискурс». Врешті, Фуко вже чверть століття тому переклали російською, і те, чому він не вплинув на українське літературознавство, — це вже зовсім інша історія. Але Павличко вміла говорити нове — і говорити просто. Не спрощено, але просто.

Філолог, згідно етимології, має любити кожне писане слово. Вимога, може, і нездійсненна, проте авторка «Дискурсу модернізму» справді розуміла всіх письменників, про котрих писала, — звичайно, не «проникала в душі» (це полюбляють недолугі есеїсти), але усвідомлювала взаємозв’язок естетичних теорій та естетичних стратегій, особистості й часу, енергії таланту й інерції спільноти.

Написати таку історію — завдання серйозніше і важливіше, ніж це може видатися непрофесіоналу. Україна досі залишається країною літературною. Хоча б у тому сенсі, що її розвиток (розвиток?) підкоряється Текстам — байдуже, яким саме. Тож оскільки «дискурси, започатковані на початку нашого [ХХ] століття і навіть значно раніше, діють і донині», оскільки тяглість романтизму (з його невід’ємним «дискурсом насильства») перетворилась на «естетичний тупик», оскільки спроби витворити правдивий український модернізм раз у раз закінчувались невдачею… Екстраполюйте при бажанні на велику Історію.

Соломія Павличко була істориком літератури, її праці — то праці наукові, тобто позбавлені оцінок. «Модернізм» і «народництво» є не «емблемами», а «об’єктивними фактами і факторами культури», і коли Костецький стверджує, що «як явище стилю Франко не існує», це означає лише, що «Франко не існує лише як явище стилю, який би заімпонував Костецькому». Втім, принаймні одне оцінювальне твердження в книжці є: «В українській літературі модернізм не породив вершинних явищ» (можна було б спитати — а який напрям породив?). Усе інше — спроба з’ясувати, чому так сталося.

Метод Павличко — ставити більше запитань, ніж давати відповідей. Або, точніше, — намічати напрямки подальших досліджень. Невипадково один із розділів «Дискурсу модернізму» має назву «Ще один сюжет». Література і справді видається певним добором сюжетів, переплетених один з одним, і дослідження одного, найменшого, вплітається в загальну концепцію (яка, в свою чергу, й виростає з міні-сюжетів).

Друга половина книжки робить це ще більш помітним. Зібрання статей — робоча майстерня, а не галерея. Тут більше наміченого, аніж виконаного. Напівіронічний есей «Роздуми про вуса» — коротка історія вус та борід українських письменників (і не тільки — Маркс з’являється теж, як же без нього!). Історичні, культурологічні, еротичні аспекти «вусатої» теми могли б покласти початок вивченню літературного побуту, з якого, власне, література й виростає. «Насильство як метафора» — дуже спірний проспект дослідження теми жорстокості в українській літературі, написаний у 1999-му році: ще одна надзвичайно важлива монографія, якої ми не побачимо… якщо тільки хтось не наважиться її написати.

«Ми перейшли страшне і абсурдне століття…» — так закінчується остання стаття збірки. Соломії Павличко не судилося перейти в нове століття. Не знаю, як інші дисципліни, але філологія є цариною нереалізованих можливостей. Всі примітні вчені не здійснили більше, ніж зробили. Але тільки завдяки їм ми бачимо, які ж фрагменти картини ще мають бути розглянуті. Мабуть, це і є критерій справжнього.