Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Я один на землi Чичибабiн

Книжник-review. — 2002. — № 18. — C. 2

Борис ЧИЧИБАБИН. [Сочинения.] — Х.: Фолио, 2002. — 453 + 479 + 462 с. (с)

Не знаю, чому, — може, тому, що на полиці ніби завжди стояла збірка «Мої шістдесяті», — мені здавалося, що Чичибабін був завжди… і давно. Це говорить не лише про мою необізнаність, але й про те, як міцно Чичибабін увійшов до сучасної культури.

Тож, оскільки я знав поета, але не людину, мені дивно було прочитати, що з 1968-го по 1987-й — дев’ятнадцять років! — жодного рядка Чичибабіна не друкували в Радянському Союзі. І не менш дивно — що помер він у 1994-му. Лише вісім років тому. Сучасник.

Довідався про це з бібліографії, що увійшла до нового — тритомного, найповнішого — видання творів поета, здійсненого харківським «Фоліо». Це водночас і щось менше за академічне зібрання (бо увійшли до нього аж ніяк не всі вірші та статті Чичибабіна), і щось більше (бо воно містить і листи до Чичибабіна, і спогади про нього, і виступи на вечорах його пам’яті). Підсумкова збірка «У віршах та прозі», якої автор вже не побачив; вибрані вірші, що не увійшли до неї; виступи й інтерв’ю; листи (серед них — і з в’ятського табору); фотографії. Життя.

Вірш пам’яті поета присвятив Окуджава («И глядит издалека, улыбается и плачет… Время ничего не значит — перед ним века, века…»). Нове зібрання супроводжують статті Льва Аннінського та Леоніда Фрізмана. Що можна сказати після них? Хіба що поділитись «моїм Чичибабіним».

Півтора століття тому Нєкрасов присвятив статтю «другорядним російським поетам» — серед інших, Тютчеву і Фєту. Схоже, поезію Чичибабіна чекає подібна доля — залишатися другорядною (у XIX столітті — «не-Пушкін», у XXI — «не-Бродський»). І все ж таки — справжньою. Чичибабін (як і Бродський) усвідомлював, що означає бути поетом після Пастернака і Мандельштама .

«Значит, ты смеешь думать, что скажешь то, что они не говорили? Смеешь и можешь сказать, дерзаешь сказать? Для меня всегда было великое чудо, великое счастье, что мне это позволено».

Ким дозволено? Чичибабін, мабуть, сказав би — Богом. Бродський, мабуть, сказав би — мовою.

Якщо це не одне і те ж.

Поезія Чичибабіна — ілюстрація старовинної притчі про таланти. Коли ти обдарований, не питай, скільки отримав. Важливіше, що ти зробиш з обдаруванням. Борис Чичибабін висловився. Не скажу — «до кінця», бо ми не знаємо, які вірші залишились нествореними. Але все, що він міг сказати, він сказав.

Набоков якось мовив, що ненавидить слова «щире і просте мистецтво». Поезія Чичибабіна — безумовно щира і начебто проста. Щира — бо це безпосередній ліричний вираз. Проста, бо переважно являє себе низкою чотиривіршів? Зовсім ні. Звичайні розміри, звичайні слова — незвичні сполуки.

«Неужели никогда?.. / Ни в Москве, ни в Белой Церкви?.. / Победила немота? / Светы Божии померкли? // Где младенец? Где пророк? / Где заваривальщик чая? / С дымом шурх под потолок, / человечеству вещая.»

Ось в цьому — Чичибабін. Чай на кухонному столі й небесна височінь. Пророк і людина. «Шурх» і «вещая». І навіть різкіші контрасти:

«Сие народное питье / развязывает языки, / и наши думы высоки, / когда мы тяпаем ее.» («Її» — зрозуміло, що горілку.)

Чотиривірш виявляється мініатюрною моделлю життя, яке суміщає в сусідніх рядках слов’янізми й просторіччя.

«Поет звертається до кожного читача» — банальність, але саме тому — правдива. Більшість чичибабінських віршів — це звертання чи, точніше, оповіді, монологи цікавої для тебе людини, на яку неможливо дивитись зверхньо чи з обожненням. Чичибабін — людина свого часу, нашого часу, і він відрізняється від кожного з нас лише тим, що бачив більше, розумів краще і, найголовніше, міг це висловити. «Лише»? Цього вистачає, щоб оповідна інтонація проростала несподівано-знайомими деталями -

«Есть поселок в Крыму. Называется он Кацивели. / Там шершава трава и неслыханно кисел кизил», -

чи метафорами -

«У Бога в каменной шкатулке / есть город темной штукатурки, / испорошившийся на треть…» (Це Таллінн — упізнали?)

Світ стає такою скринькою, в якій «обыденное добро» рятує від «груза небытия» («Ф.Крівіну»). Чичибабін писав про свого улюбленого прозаїка — Паустовського, що той не помічав зла. Тобто помічав як людина, але художник — існував у світі, де зла немає. Чичибабінське прийняття світу — іншого кореня. Зло існує, і зло потужне (досить згадати славетні «Червоні помідори») — але не всесильне. Воно навіть не цікаве. «Політичні» вірші Чичибабіна — розумні і потрібні нам, сучасникам, але кращі з них присвячені не системі, а людині — «Пам’яті О.Твардовського» чи «Дай вам Бог с корней до крон…» (за які Чичибабіна виключили зі Спілки письменників).

«Я устал судить с плеча, / Мерить временным безмерность. / Уходящему — печаль. / Остающемуся — верность.»

Чичибабін не судить. І тому його вірші про те, як «асы ходят по домам и точат лясы в пользу депутата», мабуть, ненадовго переживуть тих депутатів. Але «С Украиной в крови я живу на земле Украины» залишиться. Кровний зв’язок Чичибабіна із землею та минулим цієї землі — тема особлива, яку двома рядками не охопиш. Від каламбурних рим «маков — Булгаков» й «по-детски — Городецкий» — до трагічного поєднання тюремних коридорів зі «Словом о полку» («Кончусь, останусь жив ли, — / чем зарастет провал? / В Игоревом Путивле / выгорела трава»). Жаль за розбитим Союзом — і відраза до російського націоналізму. Гаряче відчуття України — і неприязнь до Львова…

І ще складніше — віра Чичибабіна. Нецерковна, інтелігентська, синкретична… Ні, краще навіть не починати розмову — надто вже багато треба про це говорити.

У кожного Поета є рядки, які, відірвавшись від контексту, стають чимось на кшталт заповіту.

«Да? Ты думаешь так? Все пройдет, перемелется, канет?/ Ничего не пройдет. Если кончится, только со мною. / Ты, наверно, не знаешь, какая бывает любовь.»

«Ты, наверно, не знаешь…» — але поет знає. «Если кончится…» — але, може, напевне, поза надією… не закінчиться ніколи. Чичибабін зізнавався, що не може повірити в диво — що хтось любить його вірші. «Только бы заслужить и оправдать, и не потерять по своей вине эту нежданную, невозможную, невыносимую любовь». Для Чичибабіна все, що існує, — неочікуване й неможливе. Як життя. Як талант. Як безсмертя.

Як тритомник в суворих чорних палітурках з сірими суперобкладинками.