Михайло Назаренко — «Крутi розборки» навколо Толкiєна
К.ЕСЬКОВ. Последний кольценосец. - Х.: Фолио, 2002. — 383 с. (п).
Анотація намагається заінтригувати читача: «Що це — апокриф? виконана в постмодерністській манері пародія? своєрідна »альтернативна історія« Середзем’я? або?..» Або. Наруга.
Подібних книг в російській фантастиці чимало. Згадаємо «Кільце Темряви» Н.Перумова, «Чорну книгу Арди» Н.Васильєвої та Н.Некрасової і нарешті — «Останнього кільценосця» Кирила Єськова. Що об’єднує ці твори? Всі вони засновані на міфології Дж.Р. Р. Толкіна, всі — безжально її вивертають під гаслом «Не так це було»… і всі — дуже погано написані. Більшість читачів, звісно, так не вважає, і свідчення цьому — харківське перевидання роману Єськова.
За основною спеціальністю письменник — арахнолог, тобто знавець павуків. Чи не тому його герої завжди нагадують павуків у банках? Попередня книжка Єськова, «Євангеліє від Афранія», описувала біблійні події — включно з Воскресінням Христовим — як провокацію у Великій Грі римських та іудейських спецслужб. Найнеприємнішим є те, що для автора ця «гіпотеза» — не більш, як забавка, інтелектуальне тренування. Він постійно підкреслює, що не претендує на достовірність і достеменність — лише висуває гіпотезу. Про етику Єськов чи не знає, чи не пам’ятає.
«Останній кільценосець» побудований на матеріалі не священному, хоча… як для кого. Та навіть якщо не вважати «Володаря Кілець» новою Біблією (сам Толкін відхрещувався від такої, сказати б, інтерпретації) — гобітська епопея давно вже перетворилась на текст, який для мільйонів людей важить дуже багато. Християнська книга, в якій лише один раз згадується Бог; практичний курс етики без напучування; напрочуд красивий та істинний світ… То як же таке можна не заплямувати? Ось і знущаються, хто як може.
Рецепт нескладний. Хороші були поганими, погані — хорошими. Ніякого Кільця Влади, певна річ, не існувало, а відбувалась лише операція західної коаліції — знищення прогресивної технологічної мордорської цивілізації. Бо прогрес, панове (Толкін спитав би — який ще прогрес?), прогрес — це прогрес, а деякі реакційні сили (Гендальф, жорстокі
Здається, більш за все російських «єресіархів» дратує те, що Толкін услід за Честертоном проповідує норму - світ моральних абсолютів, в якому немає місця модному сьогодні і дуже зручному релятивізму. Толкін серйозно каже про те, над чим звикли іронізувати. Єськов якось згадав, що після «Янкі з Конектикуту» вже не міг серйозно сприйняти «Смерть Артура». Дуже симптоматично! Ортодоксія може містити в собі іронію (у Толкіна це втілено стилістично — на контрасті між простою мовою гобітів та високим стилем королів), догматизм — ні. Єськов просто не може зрозуміти те, що для Толкіна (і Мелорі) було самоочевидним. «Часто ли попадались в человеческой истории властители, которые так вот, за здорово живешь, отдавали свой престол
Тому, що «Останній кільценосець» дуже погано написаний. Якщо позбавити роман зв’язків із «Володарем Кілець»… (Єськов відверто зображує зовсім інший світ й інших людей, хоча й користується толкінськими іменами) — в такому випадку книга перетворюється на звичайний шпигунський бойовик. Затягнутий — третина тексту є глухим кутом. Написаний сірою мовою з домішкою радянського сленгу. «Марандил… отчетливо сбледнул с лица». «Гондола описала не вполне замкнутый треугольник». В Гондорі йдуть «крутые разборки». Єськовські інтелігенти розмовляють так: «— [Волшебное Зеркало] хрен расколешь. — Дык… А как же,
Єськов — не письменник, а соціальне явище. Або, як казали раніше, «продукт системи» — застою та перебудови. «Володар Кілець» для нього — «історіографія переможців», отже — брехня від початку до кінця.
Тим, хто поділяє такі погляди, щиро рекомендую роман Єськова.
P.S. «Не любо — не слушай, а врать не мешай» (К.Єськов, епілог роману). «Тепер кажуть, що не можна карати за єресь. Я сумніваюсь, чи ми маємо право карати за щось інше» (Г. К. Честертон).