Михайло Назаренко — «Крутi розборки» навколо Толкiєна
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — «Крутi розборки» навколо Толкiєна

Книжник-review. — 2002. — № 8. — C. 2.


К.ЕСЬКОВ. Последний кольценосец. - Х.: Фолио, 2002. — 383 с. (п).

Анотація намагається заінтригувати читача: «Що це — апокриф? виконана в постмодерністській манері пародія? своєрідна »альтернативна історія« Середзем’я? або?..» Або. Наруга.

Подібних книг в російській фантастиці чимало. Згадаємо «Кільце Темряви» Н.Перумова, «Чорну книгу Арди» Н.Васильєвої та Н.Некрасової і нарешті — «Останнього кільценосця» Кирила Єськова. Що об’єднує ці твори? Всі вони засновані на міфології Дж.Р. Р. Толкіна, всі — безжально її вивертають під гаслом «Не так це було»… і всі — дуже погано написані. Більшість читачів, звісно, так не вважає, і свідчення цьому — харківське перевидання роману Єськова.

За основною спеціальністю письменник — арахнолог, тобто знавець павуків. Чи не тому його герої завжди нагадують павуків у банках? Попередня книжка Єськова, «Євангеліє від Афранія», описувала біблійні події — включно з Воскресінням Христовим — як провокацію у Великій Грі римських та іудейських спецслужб. Найнеприємнішим є те, що для автора ця «гіпотеза» — не більш, як забавка, інтелектуальне тренування. Він постійно підкреслює, що не претендує на достовірність і достеменність — лише висуває гіпотезу. Про етику Єськов чи не знає, чи не пам’ятає.

«Останній кільценосець» побудований на матеріалі не священному, хоча… як для кого. Та навіть якщо не вважати «Володаря Кілець» новою Біблією (сам Толкін відхрещувався від такої, сказати б, інтерпретації) — гобітська епопея давно вже перетворилась на текст, який для мільйонів людей важить дуже багато. Християнська книга, в якій лише один раз згадується Бог; практичний курс етики без напучування; напрочуд красивий та істинний світ… То як же таке можна не заплямувати? Ось і знущаються, хто як може.

Рецепт нескладний. Хороші були поганими, погані — хорошими. Ніякого Кільця Влади, певна річ, не існувало, а відбувалась лише операція західної коаліції — знищення прогресивної технологічної мордорської цивілізації. Бо прогрес, панове (Толкін спитав би — який ще прогрес?), прогрес — це прогрес, а деякі реакційні сили (Гендальф, жорстокі тварюки-ельфи) намагаються його спинити. Нібито небезпечний він, прогрес. Та може й небезпечний, але кому яке діло. Отже, з тими, хто хоче вказувати, як нам жити, треба зробити що? Що вони з нами, то й ми з ними, хіба не так?

Здається, більш за все російських «єресіархів» дратує те, що Толкін услід за Честертоном проповідує норму - світ моральних абсолютів, в якому немає місця модному сьогодні і дуже зручному релятивізму. Толкін серйозно каже про те, над чим звикли іронізувати. Єськов якось згадав, що після «Янкі з Конектикуту» вже не міг серйозно сприйняти «Смерть Артура». Дуже симптоматично! Ортодоксія може містити в собі іронію (у Толкіна це втілено стилістично — на контрасті між простою мовою гобітів та високим стилем королів), догматизм — ні. Єськов просто не може зрозуміти те, що для Толкіна (і Мелорі) було самоочевидним. «Часто ли попадались в человеческой истории властители, которые так вот, за здорово живешь, отдавали свой престол какому-то хрену с бугра?..» — питає він. Може, й не бувало. Але Толкін зробив повернення Короля переконливим і — в межах його морального світу — незаперечним. Толкін писав про те, як має бути; Єськов — про те, як воно є «насправді». Чому ж фантазії сумирного оксфордського філолога переконливіші за конструкції московського біолога?

Тому, що «Останній кільценосець» дуже погано написаний. Якщо позбавити роман зв’язків із «Володарем Кілець»… (Єськов відверто зображує зовсім інший світ й інших людей, хоча й користується толкінськими іменами) — в такому випадку книга перетворюється на звичайний шпигунський бойовик. Затягнутий — третина тексту є глухим кутом. Написаний сірою мовою з домішкою радянського сленгу. «Марандил… отчетливо сбледнул с лица». «Гондола описала не вполне замкнутый треугольник». В Гондорі йдуть «крутые разборки». Єськовські інтелігенти розмовляють так: «— [Волшебное Зеркало] хрен расколешь. — Дык… А как же, простите-с?» А великий чарівник — так: «Заткнись… Демиург сраный…»

Єськов — не письменник, а соціальне явище. Або, як казали раніше, «продукт системи» — застою та перебудови. «Володар Кілець» для нього — «історіографія переможців», отже — брехня від початку до кінця. Будь-яка «офіційна» інформація — хоча б Біблія — не заслуговує на увагу і за визначенням не може бути істинною. Досить наївності! Все було просто й цинічно…

Тим, хто поділяє такі погляди, щиро рекомендую роман Єськова.

P.S. «Не любо — не слушай, а врать не мешай» (К.Єськов, епілог роману). «Тепер кажуть, що не можна карати за єресь. Я сумніваюсь, чи ми маємо право карати за щось інше» (Г. К. Честертон).