Михайло Назаренко — Старi та новi мiфи
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Старi та новi мiфи

Книжник-review. — 2002. — № 5. — C. 6.


Е.КІНАН. Російські історичні міфи. — К.: Критика, 2001. — 283 с. (о)

Анотація до книги рекомендує автора як «одного з найвизначніших американських мідієвістів». Гадаю, шанований професор вивчає все ж таки Середньовіччя, а не молюсків. Так, похибка, але символічна. Бо аж ніяк не остання.

Едвард Кінан, з чиєю збіркою «Російські історичні міфи» нас познайомила «Критика», завжди був бунтівником і парадоксалістом. Три десятиліття він веде війну навколо листування Івана Грозного з Курбським. Американський медієвіст наважився твердити, що історики вже кілька століть посилаються не на автентичні тексти (яких ніколи й не було), а на пізнішу підробку. На жаль, саме ця його праця не увійшла до українського видання. Та все одно, добірка дозволяє побачити Кінана відразу в кількох амплуа: полеміст (відповіді колегам з уточненням своїх позицій і методології), рецензент (критичний відгук на «Словарь русского языка XI — XVII вв.» — багатотомне видання з тенденційною назвою і тенденційним змістом), головне ж — автор нової теорії політичного життя в допетровській Московії.

Те, що традиційна імперська концепція східнослов’янської історії не відповідає дійсності, зрозуміло, здається, всім, за винятком тих таки «імперців». Але Кінан не лише доводить, що міфом є ідея Москви як спадкоємниці Києва, збирача руських земель і організатора «хрестових походів» проти татар. Він переконаний, що навіть цей міф виник значно пізніше, ніж ми звикли гадати. Неважко розглядати історію Росії, накладаючи на неї європейську соціально-політичну схему; проте Кінан стверджує, що політичні процеси і політична свідомість Московії підкорялись зовсім іншим закономірностям. Так виникає теорія взаємодії селян, царського двору і бюрократії, картина складної гри олігархічних (!) кланів, зацікавлених у підтриманні status quo і впливі на царя. Система ця, модифікуючись, проіснувала принаймні до «перебудови» (щось передрікати Кінан відмовляється).

Концепція струнка, але чи в усьому вірна? Аргументація Кінана будується на кількох аксіомах, котрі — як і годиться аксіомам — приймаються без доведень. Та й деякі висновки з’являються в обрамленні речень на кшталт: «Є також докази…» (які?), «писемні джерела… починають здаватися вкрай сумнівними з багатьох причин» (з яких?). Аксіомою, наприклад, є твердження, що церква не мала великого впливу на політичне життя Московії. Припустимо; але це ще треба обгрунтувати. У відповіді критикам Кінан легкосердно зізнається, що, справді, применшив роль церкви, але — "я прагнув «стимулювати й провокувати»". Таким чином історик розв’язав собі руки: він робить безпідставне твердження про брак політичної думки в XVI ст., — йому нагадують про Йосифа Волоцького, — він повторює, що церковники не були самостійними політичними діячами. Але Й.Волоцький і його теорії від цього не зникають…

Подібних прикладів можна навести багато. Тривалість державності «Київ — Москва» є міфом. Але міфом є й Кінанове твердження, що Москва аж до середини XVII століття не намагалася цю спадковість довести. Історію виникнення концепції «Третього Риму» Кінан викладає невірно, применшує її значення для політичної свідомості XVI ст., а також ігнорує той культурний ґрунт, на якому вона зросла (див. праці Б.Успенського). Заява, що «шапка Мономаха» була «очевидною відсилкою до Візантії, а не до Києва», не витримує критики: тією ж мірою до Києва, що й до Візантії, бо офіційні джерела того часу називали Володимира Мономаха «боговенчанным царем» «Великиа Росиа».

З упередженістю підходить Кінан і до аналізу «Слова о полку Ігоревім». Історик вважає твір фальсифікатом XVIII століття — не він перший, не він останній. Але ж наскільки неточно він переповідає обставини знахідки «Слова» (порівняйте з відомостями в науковому коментарі до «Історії української літератури» Грушевського)! Кінан беззастережно оголошує «Задонщину» зразком для «Слова» (знову ж, не першим), хоча доведеним можна вважати зворотній вплив. Нагадаю, що повість про Куліковську битву була знайдена лише 1852 року — звідкіля Кінану відомо, що богемський славіст Йосеф Добровський, гаданий автор «Слова», її взагалі читав? Не викликають довіри й пошуки «вчених гебраїзмів» у тексті «Слова». Загадковий «Уримъ» першого видання Кінан перетворює на єврейський релігійний термін «urim», інтерес до якого зріс наприкінці XVIII ст. Але традиційне виправлення («У Римъ крычять под саблями половецкыми») має більш сенсу: йдеться про місто Римів, розорене Кончаком після перемоги над Ігорем. До чого тут гебраїстика?

Розуміння зв’язку між дослідником і об’єктом дослідження, усвідомлення принципової неповноти всіх теорій — надбання ХХ ст. (недарма Кінан посилається на Нільса Бора). Але наукова методологія від цього принципово не змінилася. Міфи залишаються міфами, а нові інтерпретації — то лише інтерпретації. Не більше.