Михайло Назаренко — Три п'ятих езопових байок
Большая книга басен. — М.: ЭКСМО, 2001. — 288 с. (п)
«Читати підряд збірку байок — так само безглуздо, як і збірки прислів’їв або швидко продивлятись великі картинні галереї», — відрубав сто років тому Потебня. Майте це на увазі, відкриваючи книгу, підготовлену харківськими й московськими перекладачами.
«Велика книга байок» пропонує «100 великих істин». Насправді їх навіть більше, але, як бадьоро стверджує анотація, «мудрості забагато не буває!» Припустимо.
Не знаю, щоправда, на кого ця мудрість розрахована: дорослі байок зазвичай не читають (дарма!), дітлахів може відлякати класична, але якась декадентська графіка Чарльза Робінсона. Залишається сподіватись, що шеститисячний наклад батьки все ж розкуплять, — а там, як годиться, і прочитають у родинному колі. З перервами. Бо читати цю книгу від початку до кінця — випробування для міцних духом.
Один за одним йдуть приклади із життя, людського чи тваринного, і кожен супроводжується обов’язковою мораллю («великою істиною»). Якими б не були банальними ці повчальні висновки, на читача вони діють. Не мудрістю, а кількістю. Вже на другому десятку байок здається, що Езоп, Лафонтен і Крилов знали все й описали все. І що б ти не зробив (ба навіть подумав!) — у реєстр це вже внесено, оцінено, і вирок виголошений. Наприкінці книги це відчуття стає нестерпним.
Славетна лаконічність, властива, мовляв, класичній байці, обертається на вперту прямолінійність. Жодної зайвої деталі! Все виважено, відпрацьовано перед тисячами слухачів, і одного байкаря не відрізнити від іншого. Це не вони розповідають, це Мудрість провіщає нам. (Тому поодинокі зустрічі з Криловим настільки приємні: насолоджуєшся не фабулою, а забутим ще в школі аранжуванням. Тексти настільки відомі, що треба згадати — це поезія, і поезія добра.)
Імена байкарів настільки неважливі, що в тексті їх, власне, і нема: щоб з’ясувати, хто ж автор цих (дещо одноманітних) історій, треба звернутись до змісту книги. Там чатують кілька сюрпризів: приємний — байки античні перекладені славетним радянським філологом М. Л. Гаспаровим; дивний — над Лафонтеном працювала «Круковська», позбавлена ініціалів; інші байки переклав А.Боченков, не дуже добре і невідомо з якої мови (принаймні, реалії в них виразно європейські, подекуди — англійські). Прикра недбалість, але ми й не таке бачили.
Сатир побачив, що людина дмухає собі на руки, аби зігріти їх, і на їжу, щоб її охолодити. «Мовив тоді сатир: — Ні, приятелю, не бути нам з тобою друзями, коли в тебе з вуст йдуть і тепло, і холод». Мораль: «Так і ми мусимо стерегтися товариства тих, хто поводить себе двоєдушно». Розважливий Лесінг обурювався: та мораль тут зовсім інша! Не треба товаришувати з такими бовдурами, як отой сатир! Отож. На цьому розриві й виникає думка.
Йдемо далі. Ось байка про те, що не можна зрікатися своїх одноплемінників («Птахолов і куріпка»), ось наступна: саме це допомагає розумній істоті врятуватись («Кажан і ласиця»). Ось — оповідь про жабок, що просили в Юпітера царя (чи треба нагадувати, чим це для них закінчилось?). Ось — як сумно буває, коли керує багато людей, а не один ватажок («Багатоголовий дракон»). Дві байки з однаковим змістом («Сосна і терен» та «Ялина і ожина»), але із зовсім різними повчаннями. Байка про могутній дуб, повалений бурею, і вербу, що притулилась до землі і врятувалась, — цікаво було б навести всі повчальні висновки, що були зроблені з неї за тисячоліття: двох однакових не знайти. І нарешті — наука для всіх байкарів: оповідка про трьох подорожніх, які не могли домовитись, якого ж кольору хамелеон. «Не варто переконувати інших в тому, що вони помиляються, лише тому, що ви переконані у своїй правоті».
А до чого тут число «три п’ятих»? Дуже просто. Як підрахував