Михайло Назаренко — Єретики ХХ столiття
Г.Почепцов. Русская семиотика. — М.:
"Слово це я чув часто, але розумів погано. Я спитав: «Що таке семіотика?» «Ніхто не знає». «А ритміка дольника з трьома наголосами — це семіотика?» «Звичайно». На мене це справило враження…"
Так згадує про початки радянської семіотики
Принаймні книга Георгія Почепцова «Російська семіотика» їх містить лише в останньому розділі. Той, хто взяв книгу в руки, мабуть вже має якесь уявлення про її предмет, і якщо наважиться зробити якісь остаточні висновки, зробить це також самостійно. В тому ж то і справа, що «семіотика — наука, яка ще тільки формується», і автор не перестає про це нагадувати.
Цілісної семіотичної теорії на теренах СРСР створено не було. Можна багато говорити про об’єктивні чинники, але складається враження, що незавершеність була закладена в неї з самого початку. «Ще нічого не було вирішено» (Тинянов). «Світ є відкритим і вільним, все ще попереду і завжди буде попереду» (Бахтін). У світі, де, за похмурим пророцтвом Оруела, всі ідеології перетворюються на тоталітарні, філософія — або, радше, наукова позиція незавершення виявляється єдино достойною відповіддю.
Тож замість того, щоб викладати постулати нествореної теорії, значно цікавіше вдивитись в обличчя тих, хто прислужився виникненню і розвитку семіотики. Почути думки, висловлені в різний час і з різних приводів. Побачити теоретиків і практиків, які, може, не усвідомлюючи цього, досліджували мову культури.
Точніше — мови. Високе блазенство Розанова і циркові вистави оберіутів, роздуми Трубецького над сутністю ікони і підкреслено секулярні теорії формалістів та структуралістів, студії Фрейденберг і Проппа, присвячені механізмам архаїчної свідомості… Ключове слово передмови до «Російської семіотики» — єретики. Почепцов пише про людей, для яких думати інакше було природнім, як дихання. Саме тому вони не могли порозумітись один з одним. Де знайти точку, в якій зійдуться їхні голоси?
Такої точки не існує — але ці суперечності створюють «багатоголосий хор» Культури. Або, в термінології тартуських структуралістів, так проявляється «гетерогенність мов культури»… Ось і ще одне протистояння: схвильована, фрагментарна манера Бахтіна — і точний, сухуватий стиль Лотмана. Суто наукові розбіжності на цьому тлі сприймаються як щось вторинне.
«Російська семіотика» є пам’яткою зачудування — більшою мірою людьми, ніж теоріями. Життя Мандельштама «поза побутом», пародійні здібності Тинянова і його неймовірна подібність до Пушкіна, благородна професорська статура Ейхенбаума, харизма Лотмана — стають невід’ємними від їхніх теоретичних набутків. Мандельштам, звичайно, не «професіонал», але його поява на сторінках книги невипадкова: поетові афоризми та есеї виявляються не менш важливими, ніж теоретичні конструкції його сучасників. Так само до історії семіотики долучаються і Хармс, і Микола Гумільов, «повний такими прозріннями, які могли б розгорнутися в стрункі наукові теорії. Але він весь час рухається далі, створюючи свій варіант осмислення мозаїки культури, що його оточує».
Ось цей безперервний рух, який не дозволяє «зацементувати» концепції; завдяки якому багато геніальних ідей так і залишились у начерках, у шматках; завдяки якому семіотика залишилась вільною наукою — цей рух якраз і приваблює автора.
Книга Почепцова балансує на межі монографії, енциклопедії та хрестоматії: ідеї та методи, як попереджає автор, «подаються в максимально цитатній формі». Знайти цитати, які з максимальною повнотою виражають сутність наукової позиції — завдання зовсім не просте. Присутність автора виявляється в тому, як саме він монтує ці уривки, в який контекст їх вміщує, як будує переходи від біографії до теорії. Короткі, але шанобливі власні враження від Літніх шкіл, організованих Лотманом, важливі як ознака причетності до безперервної Традиції, що передається десятиліттями від учителів учням.
«Російську семіотику» неможливо прочитати одним духом — не так через її величезний обсяг, як через надзвичайну інтелектуальну насиченість. Її виклад не претендує на вичерпність (такі визначні особи, як Лосєв, Ліхачов, Аверінцев лише згадуються; розділ про Бахтіна хотілося б бачити докладнішим; гадаю, що цікавими були б сторінки, присвячені, скажімо, семіотичним аспектам творчості Набокова). Та не будемо забувати, що монографія Почепцова — перша спроба подібного огляду після класичних «Нарисів з історії семіотики в СРСР» Вяч.Іванова, побудованих за цілком іншими принципами.
Порівняно з першим варіантом — «Історією російської семіотики до і після 1917 року» (1998) — книга розрослася удвічі, охопивши й радянський період. Сподіваюся, що наступна публікація буде ще ширшою і в ній будуть виправлені недоліки цього видання: деякі похибки у переліку літератури і брак покажчиків. Почепцов раз у раз нагадує, що семіотика — жива наука, і на доказ цього ілюструє теоретичні побудови прикладами з сучасного життя. Проте йому можна закинути не завжди доречне використання професійного досвіду спеціаліста в галузі «паблік рілейшнз»: чи варто вводити Жириновського під одну обкладинку з Флоренським і Якобсоном? Втім, і це видається ще однією «єрессю» в дусі Розанова або Шкловського.
Але це — не головне. «Російська семіотика» продовжує ту Традицію, про яку мовилося раніше. Традицію вільного, неуніфікованного мислення. «Неумолкаемость ей свойственна», як з іншого приводу сказав Мандельштам.