Михайло Назаренко — Аверінцев, або Несподiванiсть здорового глузду

Аверинцев С. С. София-Логос: Словарь. — К.: Дух і Літера, 2001. — 460 с. (о)

«Честертон, або…» — так назвав Сергій Аверінцев післямову до збірки есеїв славетного письменника. «Здоровий глузд» — риса, на жаль, ледь не втрачена інтелектуалами ХХ століття. І саме тому — несподівана. Саме тому — дорогоцінна.

Академічний стиль філософа лише деколи зблискує контрабандною іронією. Він аж ніяк не схожий на йоржисту честертонівську парадоксальність. Англієць був геніальним журналістом, тому й голос мав гучний: інакше не почують, надто вже збайдужіло суспільство. Аверінцев розмовляє стиха, якщо й іронізує — то лише над собою. Читаючи англомовну лекцію на магістральну тему своєї творчості, він не оминув зауважити, що в Києві перебуває «let us say, as a москаль»: роздуми про зустріч Трансцендентного і земного починаються із зустрічі мов.

Скільки разів у своїх статтях і виступах Аверінцев применшує себе і ніби дивується, чому ж саме йому випало на долю розмірковувати про високі матерії. «Не мне, не мне бы говорить о том, что это такое — общение с Богом». «У меня нет ни священнической, ни пророческой власти — учить, показывать путь. У меня нет ничего, кроме нескольких предостережений, очень простых, заурядных, скучно-здравомысленных». Це не відоме «уничижение паче гордости»; це смирення людини, яка знає, що не зможе висловити всього, але спробувати — мусить.

Чествертон-журналіст і Аверінцев-культуролог можуть писати про що завгодно: про Дікенса і сяйво сірого кольору, про Державіна і поетику візантійської літератури, — ракурс залишається тим самим. Християнство — не декларація, не теорія, а сутність існування. Не кожен читач може таке прийняти — тож не дивно, що обох письменників ми довгий час знали дуже вибірково. І чи знали взагалі?

«Несвоевременный опыт христианского взгляда на вещи» — такий підзаголовок має одна зі статей Аверінцева, що увійшли до збірки «Софія-Логос». Бути несвоєчасним означає (в даному випадку) бути незалежним від інтелектуальної моди. Несвоєчасність християнства — новий бік його «абсурдності», в тертуліанівському сенсі слова. «Незвичайно бути звичайним» — ось який, за Честертоном, настрій століття. Він не змінився за сімдесят років.

Аверінцев найбільш потрібен саме тим, хто може його й не почути. Радянській інтелігенції, яка звикла до розмов про Бога ставитися з посмішкою. Молоді, яка виросла на дуже зручному релятивізмі — зручному, бо він ні до чого не зобов’язує. Впертим ортодоксам, які, за висловом Честертона (нікуди від нього не дітись!) «читають лише свою Біблію» і не хочуть зазирнути до Біблій інших людей.

Проте можна сподіватись, що Аверінцев не віднадить їх одразу, — а потім вже буде пізно. Ерудиція, обшир зацікавлень, несподіваність думок — так, звичайно, Аверінцев приваблює і цим. Але насамперед помічаєш його бездоганну коректність. Він ніколи не пере—конує, не змушує змінити свою точку зору (чим відрізняється, скажімо, від дещо агресивного К. С. Люїса). Викладає факти, а не читає проповіді. Точніше кажучи, проповіді Аверінцева не просякнуті бажанням будь за що навернути співбесідника у свою віру. Навіть його «Духовні слова в храмі Успіння Пресвятої Богородиці» неприховано «філологічні»: Дух і Літера поєднані нерозривно.

В радянські часи Аверінцев був змушений раз у раз вдаватися до сухої форми енциклопедичної статті — велике щастя для тодішніх (та й сучасних) читачів. Добірка таких статей, що якраз і відкриває книгу «Софія-Логос», — можливо, кращий вступ у світ Аверінцева. Це — не лише об’єктивна інформація про поняття й імена, розташовані за абеткою. Це і справді абетка. Не знаючи елементарного, далі просуватись не можна.

А далі… Далі інтонація трохи зміниться, виклад стане розкутішим, згадки і натяки перетворяться на окремі есеї. Аверінцев наважиться торкнутись найболючіших питань православного життя і розглянути Достоєвського з точки зору «адвоката диявола». (Шкода, що до збірки не увійшла стаття про сміх і християнство, абсолютно несподівана для завзятих читачів Бахтіна й Еко, але настільки виважена і аргументована, що назвати її провокативною ніяк не можна.)

Стилістика, богослов’я, поетика і мораль не механічно поєднані на сторінках книги — вони і справді утворюють єдине ціле. Бібліографія Аверінцева, люб’язно вміщена наприкінці збірки, нараховує понад 700 позицій, і навіть якщо всі вони увійшли б у неймовірний фоліант, єдність ця не була б втраченою. Вища єдність: не теми, а погляду. Приваблива не лише інтелектуально, але й естетично.

«Несвоєчасний» — поняття відносне. Інколи воно означає «позачасовий». Тобто вічний. І чого тоді варта наша децентрована сучасність?

Насамкінець — треба ж нарешті подякувати «Духу і Літері» за друге видання книги Аверінцева! В ньому палітурка перетворилась на обкладинку і дещо змінився зміст: з’явилася стаття про В.Соловйова, деякі тексти перекладені з української мови на російську — може і шкода, бо ж лекцію в Могилянській академії Аверінцев, не бажаючи псувати «рутенську мову», читав англійською, а не російською.