Михайло Назаренко — Останнiй росiйський роман
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Останнiй росiйський роман

Книжник-review. — 2001. — № 20. — С. 3.


Толстая Т. Кысь. — М.: Подкова, Иностранка, 2000. — 384 с. (о)

На початку ХХ століття в російській літературі забринів звук «У-у-у» — головна нота роману «Петербург» ("Этой ноты на "у" вы не слышали? Я ее слышал"). Наприкінці того ж століття над Росією пронеслося тоскне і жахливе «Ы-Ы-Ы». Так кричить жахливий лісовий звір, якого люди не бачать, а тільки відчувають його погляд. Так кричить КЫСЬ.

Роман Тетяни Толстої «Кись» став не лише бестселером (два видання розлетілися вмить), але й Подією. Може, першою подією в сучасній російській літературі після «Чапаєва і Порожнечі». Акуніна не враховую — він, за гамбурзьким рахунком, працює в іншій ваговій категорії (професійно зроблені романи без претензій на інтелектуалізм). Що ж таке — «Кись»? Хто така «Кись»?

Фантастика? Безперечно. Москва через двісті років після Вибуху, який припинив плин історії, повернув цивілізацію до середньовіччя, а людей перетворив на мутантів: звичайних «голубчиків», нестаріючих «Колишніх» (інтелігентів) і «переродженців» (незнищених люмпенів). Постмодернізм? Звичайно. Пізньорадянська сатира (роман створювався з 1986 по 2000 рік)? Саме вона — причому досі актуальна і, боюся, актуальна довіку. Книга, яку дуже цікаво читати — зовсім не через карколомний сюжет. Просто ніколи не вгадаєш, якою буде реакція героя на щось просте і звичайне — для нас, не для нього. Пушкін, колобок, пісня «Степь да степь кругом» стають приводом для чудернацьких, але цілком логічних медитацій бідолашного Бенедикта.

Узрівши «Кись», критики нашорошились. «Не шедевр, але…» — обережно мовила «Літературна газета». Шедевр! — рубонув Борис Парамонов (не можу з ним не погодитись): «Варто прожити таку історію, щоб породити такий текст». В.Куріцин висловив стримане невдоволення фіналом. Кільком рецензентам роман настільки не сподобався, що вони навіть не побажали його зрозуміти, — маю на увазі статтю А.Немзера й блюзнірську рецензію І.Бондаря-Терещенка в 14-му числі «Книжника».

Кожен розділ «Кисі» має назву однієї з літер російської абетки, від «аза» до «іжиці», і Немзер точно визначив, що роман, власне кажучи, є абеткою — тією самою, котрої ніяк не міг зрозуміти Бенедикт. «Життєвою абеткою», без якої не прочитаєш «книгу, де про все сказано». Як не дивно, саме це найбільш розлютило критика: чому це хтось наважився його навчати?!

Проте Толстая справді може багато чому навчити. Точніше — показати, а висновки хай читач робить сам.

Не знаю, чи входило це в задум авторки, але «Кисі» судилося стати останнім твором класичної російської літератури. Завершенням класичної традиції, підбиттям підсумків — так само, як світову літературу закінчив, увівши у безмежжя Вавилонської бібліотеки, Борхес. Бо ж «Кись» — не лише абетка, але й каталог. Найвідоміші, найдотепніші сторінки роману — це впорядкований Бенедиктом перелік його бібліотеки, де зв’язки логічні поступилися зовсім іншим, більш придатним, на думку власника: "Маринина, «Маринады и соления», «Художники-маринисты», «Маринетти — идеолог фашизма»… «Гамлет — Принц Датский», «Ташкент — город хлебный», «Хлеб — имя существительное»…"

Це, як неважко здогадатися, емблема, метафора. За кумедною машкарою стоїть жахлива й гротескна картина зламу культури. Ні, все залишилось. І місто — тільки тепер воно зветься не Москва, а Федір-Кузмічськ. І соціальна система — тільки тепер вона трохи здичавіла, і на її чолі стоїть «набольший мурза», той самий Федір Кузьмич, який повалив свого попередника і буде повалений наступним владолюбцем. І звичаї старих часів — російських чи радянських, це не важливо. («[Бенедикт] кинулся к столам и два места оттер. И ложицы положил: тут мол, занято. И ногой перегородил, чтоб не совались. И локти пошире расставил. И лицом набычился: помогает.») Залишились навіть тексти, авторство яких, щоправда, привласнив набольший мурза, — Блок, Пастернак, Пушкін, "«Вечный зов», агромаднейший роман", «„Основы дифференциального исчисления“, пупулярнейшая брошюра» і "«Коза-дереза»… увлекательная эпопея!" Є навіть «пушкін» і «шопенгауер» — з маленьких літер, бо це вже імена не власні, а загальні.

Що ж зникло? За двісті років після Вибуху загубився сенс культури, її внутрішні зв’язки. Колись Пушкін був «наше все», а тепер його місце на цьому посту зайняла миша — основа економіки, кулінарії та побуту. Толстая змальовує світ, в якому не тексти породжують культуру, а культура — тексти. Породжує — переписуючи, інтерпретуючи. "Какие мы, таков и ты, а не иначе! — кричить Бенедікт до вирізьбленого ним «пушкіна». — Ты — наше все, а мы — твое, и других нетути! Нетути других-то! Так помогай!« Ні, не допоможе.

»Колишні" старі й сучасні «голубчики» розмовляють в буквальному сенсі різними мовами. Стилістичний простір «Кисі» — це з любов’ю виписана квазі-російська, квазі-народна говірка. Не справжня мова, а її замінник. Збіса принадлива і дивовижна водночас. Мова, яка, за точним визначенням героя, «корячится». Мова, сповнена слів-гібридів і слів-мутантів («ржавь», «хлебеда», «клель», не кажучи вже про «кысь»). Варто прочитати перший абзац, щоб поринути в цей лінгвістичний світ: «Ночная вьюга улеглась, снега лежат белые и важные, небо синеет, высоченные клели стоят — не шелохнутся. Только черные зайцы с верхушки на верхушку перепархивают». Але хоча Толстая явно отримує насолоду від мовних курйозів, вона не дає читачеві забути, що мова ця повністю позбавлена абстракцій. «Колишні» все намагаються пояснити новим поколінням «фелософію» та «мараль», але не дуже успішно. Бо: «Мараль, конешно, — это хорошо, кто спорит. Но — хорошо-то хорошо, да ничего хорошего. Окромя марали, еще много чего в жизни есть. Как посмотреть». «Ни глядеть на чужое добро, ни даже мечтать не смей? Это ж мука!» «Себя-то, конечно, жалко до слез, чего говорить. Родню, приятелей — тоже жалко, но поменьше. А чужих — как-то не жалко. Они же чужие. Как можно равнять?»

Такі роздуми Бенедікта — головного героя роману і, в певному сенсі, інтелігента. Все ж таки писар, «не врастенік», людина, що тягнеться до високого і прекрасного, до «царства чужого, утерянного» і «жизни другой». І казкового колобка йому було шкода — так шкода, що й свої біди він вимірює тією ж мірою: «Позор и драма, — такого ужаса еще, небось, ни с кем и не приключалось, даже с колобком!!!» (Це він дізнався, що у нормальних людей немає хвостика, а в нього, бач, є. Драма.)

Саме на прикладі недолугої, в міру чесної, в міру попсованої середовищем людини і можна показати, що коїться із суспільством в цілому. І Толстая показує. Крок за кроком Бенедікт перетворюється на «кись» — смертоносного звіра. На людину, яка ладна вбити задля того, щоб відшукати нову книгу. Яка погоджується на страту найближчого друга, щоб врятувати бібліотеку. Одна деталь дає зрозуміти все: Бенедікт не може перечитувати книги і читає все підряд. Його заворожує саме писане слово, а не його зміст. Артефакт, а не текст і не культура, що стоїть за ним. Вірші він сприймає як інструкції або шифри. (Блискучий епізод, в якому Бенедікт намагається слідувати віршу «Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем». Яке ж було розчарування!)

«Мараль» залишається для нього незрозумілою до кінця, але… У найтяжчі хвилини його підтримує Пушкін. Коли Бенедікту не вистачає слів, він розгублено вигукує уривки віршів, аж поки не знаходить єдине справжнє: «Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!» З вами — означає «з письменниками». «З культурою».

І тому, коли у фіналі новий Вибух знищує викривлений світ, над попелом встають лише троє: наставник героя Микита Іванович, його товариш Лев Львович («от диссидентов») і — Бенедікт. Він пробачений. Новий Фауст в останню мить врятований, бо все життя прагнув того, що навіть не міг висловити. Культура загинула, проте людина, яка, здається, навіть не зрозуміла нічого — або зрозуміла непевно, — людина ця, хоч і по той бік життя, залишається.

Як залишається і роман «Кись» — дуже смішний і дуже сумний. Книга-завершення. Перші посткласичні твори російської літератури вже створені (Пелевін, Латиніна). Що чекає попереду?

«Вот чего кысь-то делает»…