Михайло Назаренко — Зниклий письменник
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — Зниклий письменник

Книжник-review. — 2001. — № 17. — С. 3.


Нащадок степу: Спогади про Валер’яна Підмогильного. — Дніпропетровськ.: Січ, 2001. — 221 с. (п)

Не знаю, що читати цікавіше: письменницькі мемуари — чи спогади про письменників. В першому випадку автор фарбує своє життя у властивий тільки йому колір (не зважаючи на факти). В другому -сам об’єкт змалювання до певної міри перестає бути собою, перетворюється на віддзеркалення. Тож чим більше дзеркал, тим краще. Хоч в якомусь побачимо обличчя.

Або не побачимо.

«Нащадок степу» - перша книга спогадів про Підмогильного. Немає потреби доводити необхідність і цікавість подібного видання (наклад — 800 примірників!). Письменника вже визнали класиком, але «забронзовіти» він ще не встиг. Канон та іконостас Розстріляного Відродження вже склалися, але доля Підмогильного — як і кожної талановитої людини — ширша за долю його генерації.

Знаємо, як швидко зникає пам’ять, перетворюючись на бюсти й транспаранти. Знаємо, як швидко треба рятувати уривки, збережені часом. Але запізно. Тінь лишається тінню, що проходить повз нас.

«Він не увійшов, навіть не з’явився, він явився, постав і, напевне, його поява була чимось несподіваним для присутніх, настала глибока тиша. І в ній, цій тиші, начебто прокладаючи собі шлях, йшла людина в темному костюмі».

Упорядник Микола Чабан зробив усе можливе: зібрав докупи найдрібніші, навіть побіжні згадки про Підмогильного, листування й інтерв’ю з людьми, які знали письменника, додав власні реконструкції — «1928. Поїздка за кордон. За матеріалами преси»… І все одно — мало. Зрозуміти коріння таланту спогади не допоможуть — це неможливо, мабуть. Але нам не вдається й побачити особистість. Така вже властивість матеріалу, і упорядник змушений іти за ним.

В результаті змістився фокус. Ми отримали книгу не про Підмогильного, навіть не про Підмогильного-й-епоху; ні, це збірка спогадів про людей, які Підмогильного оточували. З листування Б.Антоненка-Давидовича 1980-х років ми більше дізнаємось про боротьбу за літеру "Ґ", аніж про автора «Міста». У щоденнику А.Любченка розлогий опис Потсдаму передує реченню: «Був я тут шістнадцять років тому разом із В.Підмогильним», — увесь спогад. Це, звичайно, крайнощі, — але й тенденція. Як починається передмова до збірки? «Валер’ян народився…»? Аж ніяк. «Зі своїм убивцею Й.Сталіним письменник Валер’ян Підмогильний зустрівся в Кремлі в лютому 1929 року». Саме під таким кутом зору і створена книга.

Батьків письменника згадують, дружину, сина, колег — куди ж подівся сам Підмогильний? Виникає, проходить, мовить кілька слів і… Розумію всі об’єктивні чинники такого «зникнення»: і час минув, й епоха не дуже сприяла спогадам. (М.Чабан цитує в передмові слова Уласа Самчука: сучасників ми знаємо не краще, ніж автора «Слова о полку Ігоревім».) Про засудження Плужника докладно розповідає в книзі його дружина — а про слідство Підмогильного сказати вже нікому.

Але — може, в самому письменникові було щось таке, що заважало побачити його? Чіткі, медальйонні риси обличчя — і невловима душа? «Він був ввічливий, серйозний і стриманий». «Чи Підмогильний взагалі був такої відвертої, розкрийдушу, вдачі?..»

Чи не тому кожен з мемуаристів тягне Підмогильного у свій бік?

Виключень небагато: більшою мірою про письменника, аніж про епоху говорить, наприклад, Ю.Смолич, — але «тенденція» нікуди не щезає. Чи то радянським виявляється Підмогильний, чи то антирадянським, але завжди — ідеологічно вивіреним. Інколи — невивіреним, і тоді він заслуговує на м’який докір. Для Смолича один з його творів «зовсім песимістичний»; Т.Осьмачка вважає, що сюжет «Міста» аж надто нагадує Бальзака і Мопассана, бо «московська доктрина штовхнула штампом»1920-ті роки у змалюванні мемуаристів, як можна здогадатись, теж не надто схожі.

Підмогильний — член літературних угруповань, Підмогильний — організатор, перекладач, жертва режиму (режиму, справді, кривавого, — але антирадянська риторика нічим не краща за будь-яку іншу)… Письменника — нема. Він перебуває «за кадром». Нікого не підпускає до себе.

«І якщо хтось заходив до Підмогильного вдень, то завжди його заставав при столі коло праці….

— До вашої уваги у мене є тільки п’ять хвилин… А потім, прохаю вас, будуть прислугуватися вам мої книжки…»

Так воно і є. Підмогильний пішов, не обернувшись до нас, і залишив тільки книги. Нащадок не степу, а французької літератури.

Найбільш влучні рядки збірки — то не спогади, а вірш Плужника, присвячений товаришеві: «Час спокою… а душа в тривозі… О дитя налякане і слабе! В тиші цій, що стала на порозі, Страшно їй підслухати себе!»

Краще про Підмогильного не сказав, здається, ніхто.