Михайло Назаренко — Люїс через пiвстолiття

Люїс К.С. Хроніки Нарнії. Небіж чорнокнижника, 2001. – Л.: Свічадо. – 168 с. (о)

Колись жили в Оксфорді філологи, які не любили сучасні книжки. І тоді вони самі вирішили їх писати... Звали цих диваків, як відомо, Дж.Р.Р.Толкін і К.С.Люїс.

Люди це були зовсім різні, тож і результати виявилися несхожими. Перший з них на протязі шістдесяти років досліджував світ Середзем’я, вклавши в нього весь свій фаховий досвід, геній оповідача і богослівські роздуми. Інший – відтоді, як навернувся у християнство, не припиняв провіщати людям Благу Вість. Люїс став одним з найбільш відомих в англомовному світі проповідників – поряд із Честертоном та Антонієм Блумом, і всі його притчі, трактати, фантастичні романи, казки складають одне велике повчання для дорослих і дітей.

Нарешті Клайва Стейплза Люїса почали видавати і в нас. Сказати “із запізненням” – нічого не сказати: “Небіж чорнокнижника” створений 46 років тому. Тим часом в Росії вже вийшло зібрання творів Люїса, а “Хроніки Нарнії”, першою книгою яких є “Небіж”, друкували разів із десять.

Тож чи є потреба розповідати про них докладно? Про всяк випадок нагадаю: сім “Хронік” створюють елементарний курс християнської етики для початківців. “Небіж” зображує створення світу, далі йдеться про Розп’яття, Заповіді, Церкву і, нарешті, Армагеддон. Але світ цей – не Земля, а Нарнія. Там живуть міфологічні істоти, дерева і звірі мають душу, і Христос – не Боголюдина, а великий лев Аслан, син Імператора Країни-за-Морем. На думку Олександра Мєня, Люїс єдиний з письменників – окрім євангелістів, звісно, – вірно зобразив постать Христа. Це навіть не парадокс: “Хроніки Нарнії” – не так фентезі чи казка, як алегорія. Діти можуть її читати без коментарів, а ось дорослим, особливо ж радянським, вони просто необхідні.

У львівському виданні коментарів немає, але враження від нього приємне: переклад Олеся Манька допомагає згадати славні часи, коли кращі англомовні казки з’являлись у нас завдяки справжнім майстрам –В.Вишневому, О.Мокровольському, Л.Солоньку. Читаючи Люїса, я спіткнувся лише кілька разів. Неточно перекладена назва: “Magician” – це все ж таки “чарівник”, а “чаклун” або “чорнокнижник” англійською зветься “warlock”. І дарма перекладач вважає, що займенник “Ви” у звертаннях завжди треба писати з великої літери: художній твір і шанобливий лист – то різні речі. Та це дрібниці. Отже, беріть і читайте, проте...

К.С.Люїс не любив сучасні книжки. “Я написав те, що мені хотілося прочитати, – пояснював він. – Люди цього не писали, довелося самому”. Це – ключ до розуміння “Нарнії”. Люїс не мав дітей, та й чужими, здається, не дуже цікавився. І казки його, власне кажучи, не для дітей, а для дорослих, які нібито знають дітей. (Нагадаю, що Толкін розповідав “Гобіта” не абстрактній аудиторії, а трьом своїм синам і доньці.)

Звичайних дітлахів у Люїса немає. Існують діти хороші і погані. Погані вчиняють погано, а добрі, як правило, добре, але інколи помиляються – тільки для того, щоб потім, із Божою поміччю, повернутись на шлях істинний. Гарний хлопчик Дігорі – той самий небіж того самого чорнокнижника – вчинив погано, бо піддався спокусі і привів лиху чаклунку спершу до нашого світу, а згодом до Нарнії. Але він більше на спокуси не піддавався, тому і був нагороджений – Аслан вилікував його мати. Кінець.

Не те погано, що казка алегорична. Врешті, й у Толкіна ельфи, орки і гноми втілюють різні боки людської натури. Але книжка Люїса занадто вже... проста. Як задачник, де відповіді та шляхи до рішення відомі заздалегідь. Вибір стає умовністю, бо в кожну хвилину поведінка героїв абсолютно передбачувана – завдяки авторській волі, а не логіці подій. Мораль декларативна, отже – нуднувата. Нарнія, як її замислив Люїс, – “справжніша” за наш світ. Чому ж вона виглядає такою картонною?

Ні, “справжнє” в його книжках таки трапляється. Як у Честертона, як у Толкіна – найбільша надія виникає у хвилину найбільшого відчаю. Коли Аслан віддає себе у жертву, а потім воскресає (“Лев, чаклунка і гардероб”). Коли Нарнія гине, і ніщо її не може врятувати... але за Дверима відкривається Царство Боже (“Остання битва”). Люїс – поганий белетрист, але добрий проповідник. В його книжках неможливо знайти толкінську майстерність. “Володар Кілець” розповідає про все і трохи більше – “Хроніки Нарнії” чи “Космічна трилогія” містять лише те, що хотів донести до читача Люїс. Герої його пласкі – але думки глибокі. Заради двох, трьох, десяти сторінок – ці книги варто читати. Кращими ж творами Люїса, як на мене, є притчі, в яких письменника не обтяжували вимоги Художньої Літератури. “Листи Баламута” – посібник моральної гігієни, так би мовити, “від лукавого”: старий чорт навчає свого небожа Поганця, як саме спокушати людей. “Велике розлучення” – парадоксальне й ортодоксальне видиво пекла й небес. Коли ми їх прочитаємо українською?..

І останнє. Видання “Небожа” здійснено за допомогою Монастиря монахів студитського уставу, – тобто є акцією гуманітарною, а не власне комерційною. Наші діти мають, врешті-решт, змогу познайомитись із Люїсом. Але, як я вже казав, російською мовою “Нарнію” видавали і перевидавали до нестями. На “Небожа” ми чекали півстоліття. Скільки ж нам чекати на “Володаря Кілець” (п’ять російських перекладів)? “Гаррі Поттера” (два переклади в Інтернеті, третій виданий у Москві)? Геніальних Мервіна Піка і Джона Краулі? Коли “Всесвіт” вирішує надати читачам щось із так званого “чтива”, редакція обирає чомусь такі твори, які масового читача навряд чи зацікавлять, бо він вже переситився російськими виданнями Стівена Кінга й Агати Крісті.

У чеканні будемо перечитувати Люїса.