Михайло Назаренко — «Iсторiя — поема вольного народа…»
head
Филология
Philologia
Главная · Карта. Поиск · Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве» · Поэтика Аристотеля · Personalia ·
· Семинар «Третье литературоведение» · «Диалог. Карнавал. Хронотоп» · Филологическая библиотека · Евразийские первоисточники ·
· «Назировский архив» · Лента филологических новостей · Аккадизатор · Транслитер · TeX · О слове «Невменандр» ·
Филология. Лингвистика. Литературоведение
Михаил Назаренко

Михайло Назаренко — «Iсторiя — поема вольного народа…»

Книжник-review. — 2001. — № 14. — С. 11.


Україна крізь віки. — К.: Ярославів вал, 2001. — 232 с. (о)

«Треба позбавлятися старих міфів і не створювати нових», — казав київський письменник Борис Штерн. Заклик, актуальний як ніколи. Як завжди.

Де б не створювалися національні, історичні чи політичні міфи, їх традиційно відпрацьовують у школі. Тож видання збірки статей «Україна крізь віки», призначеної для вчителів-гуманітаріїв, привертає до себе увагу. Що зробили з рідною минувшиною цього разу? Імена П.Загребельного, Я.Дашкевича, Ю.Мицика, М.Слабошпицького є запорукою того, що книжку цю, на відміну від безлічі брошур і посібників, варто розглядати серйозно.

Перша ж заувага — бібліографічна. Лише за побічними деталями можна зрозуміти, що більшість статей (якщо не всі) написані кілька років тому, а не спеціально для цього видання. Дивно у книзі 2000 року зустріти побажання, щоб нарешті була вповні републікована «Історія України-Руси», або — згадку про «теперішній 1998 рік». Коли й де саме вперше були надруковані ці статті — невідомо. Чи змінилося щось в історичній науці з того часу — поготів.

Книга виявилася дивною, суперечливою, і саме тому — цікавою, і саме тому — дратуючою. Я.Дашкевич обстоює думку, що Грушевський був великим істориком і поганим політиком. На жаль, і в самій збірці добрі історичні розвідки раз-у-раз перериваються… ні, цілком органічно (на жаль!) включають у себе патріотичну риторику не кращого гатунку.

П.Загребельний, процитувавши славетне «Я так її, я так люблю, Мою Україну убогу…», продовжує: «Я не знаю в світовій поезії екстатичнішого освідчення в любові до рідної землі. Мабуть, ця земля заслуговує на таку винятковість? Любіть Україну!»

Батьківщина виняткова лише тим, що вона Батьківщина, і нічим іншим вона на любов не «заслуговує». Заклики ж «Любіть Україну!» вже настільки міцно заримувалися із гаслом «Любіть Оклахому!..» Та навіть якщо забути шедевр Ірванця, — чи викликають вони якісь патріотичні почуття? Сумнівно. Врешті-решт, любов до Батьківщини — це не професія. Історик повинен вивчати минуле України — і тільки. У школі ж, де перетинаються навчання і виховання, треба поводитись з особливою обережністю. А її у книзі якраз і бракує.

Звичайно, є в ній і статті, що знаходяться поза політикою. Післяслово Загребельного до «Роксолани», нариси М.Слабошпицького про українських меценатів — Безбородьків, Потоцьких, Ґалаґанів, Симиренків. Читання цікаве, корисне і, наскільки можу судити, об’єктивне. Але цим збірка не вичерпується.

Грунтовна критика постмодерністської історіографії з боку Я.Дашкевича є, власне, запереченням того, що подібне явище взагалі існує: для автора воно є лише проявом «інтелектуальної нефаховості». Стаття аргументована і провокативна — чого б іще бажати? А того, щоб постмодернізм не оголошували небезпечним для суспільства через його «національний індеферентизм» (sic) і «безвідповідальний спосіб мислення в політиці та економіці».

Праця Дашкевича про історію жовто-блакитного прапору, — безперечно, необхідна для самоосвіти педагогів — і взагалі українців. Та нащо в ній оголошувати державним символом… Шевченка, до того ж із посиланням на «проникливі слова Д.Донцова» (чи кращих союзників не знайшлося?). І розмовляючи про методологію Грушевського (тема, яку в книзі для вчителів середніх шкіл можна було б й оминути), не варто називати «неприємним моментом» те, що діяльність його «інтегрувалася з російською історичною наукою».

Хай у вас не складається враження, що така тенденція притаманна тільки статтям Дашкевича. Ось — Ю.Мицик вщент розносить «Шлях аріїв» Ю.Канигіна. Критика дещо безсистемна, але від того не менш разюча. Але чи варто, знищуючи квазіісторичні побудови «роману-есе», доводити, що Канигін — не християнин, хоч і маскується? Яке це, врешті-решт, має значення? І якщо у «Шляху аріїв» Мицикові вдалося відшукати московські уподобання автора, то де їх тоді немає?… І як насмілився Канигін стверджувати, що ворожнеча між українцями і росіянами є поверховою?! Що ж, ми дарма з москалями двадцять разів воювали від часів Київської Русі?!

Ні, не дарма: у циклі «Козацькі війни» Мицик розповідає якраз про ті кампанії, в яких ми зтикалися зі стратегічним супротивником. Певна річ, важливо повідати про замовчувані імперськими істориками битви, але коли мова йде тільки про них, та ще й прикрашається гаслами щодо «спільних зусиль народів, які борються за свою волю і незалежність»

А після того і «Міф про Мазепу» С.Павленка вже сприймаєш з деяким сумнівом. Ні, все коректно, всі факти доведені, всі офіційні легенди спростовані… Та сумнів залишається: чи не створюють для нас новий міф, протилежний колишньому?

Дашкевич цілком має рацію: саме так і виникає цинічний… чи то пак, постмодерністський погляд на історію. І шкода, що створюють його якраз ті, хто має займатися зовсім іншими — фаховими — справами.