Михайло Назаренко — «Пронеси, Господи!»

Евгений ВИТКОВСКИЙ. Павел II. Роман в 3-х кн. — Х.: Фолио; М.: АСТ, 2000. — 400 + 496 + 416 с. (п)

На теренах колишнього СРСР роман, що претендує на звання інтелектуального, має бути коротким — бо інакше його і не дочитають. Широкоформатні саги й епічні полотна нікуди не поділися, але перевдяглися у барвисті палітурки і вийшли з поля критичної уваги.

Тритомний роман «Павло II» — відчайдушна і, мабуть, від початку приречена спроба зламати цю традицію.

З палітурками, щоправда, все одно не пощастило. Важко уявити читача, якого привернуть до книги ці жахливі сюрреалістичні колажі. Та дарма. Роман зацікавить іншим.

По-перше, прізвищем автора. Євген Вітковський — поет, перекладач, антологіст — повернувся до нас обличчям прозаїка. (Обличчя це — іронічно-непроникливе, як ви можете переконатися, подивившись на останні сторінки обкладинок.) По-друге… Саме «друге»! Що означає назва? Що то за невідомий історії владар? У душу читача закрадається перша підозра. Яка ж то книга потрапила до його рук? Він розкриває перший том і з побожним жахом дізнається (стор. 5), що Вітковський писав роман двадцять років. Треба дуже любити створений тобою світ, щоб не залишати його протягом такого часу. Але ж своєї любові замало — треба прищепити її читачеві, як це зробили автори «Йокнапатофської саги» (1929–62) і «Володаря Кілець» (1937–54)…

Вітковський проголошує себе «реалістичним реалістом» — що ж, його право. Отже, перед нами реалістично реалістична історія про останнього з роду Романових, прапрадідом якого був старець Федір Кузьмич — імператор Олександр Перший… І про те, як американська розвідка, дізнавшись від своїх віщунів про неминучу ядерну війну із зубожілим ворогом, вирішила відновити в СРСР монархію… Історія шпигунів, перевертнів, вчителів, сексуальних гігантів і рекетирів; коротко кажучи — звичайних радянських людей.

Далі переказувати не буду — щоб не перешкодити задоволенню… а втім, фабула — не головне. Вітковський пройшов школу «магічного реалізму». Він вміє підкрадатися до читача зненацька. Трохи зсуне фокус зображення — і ми бачимо щось вельми дивне… але майже ймовірне. «Немедленно все литовцы Копенгагена пошли на демонстрацию к полицейскому управлению, хотя их было немного, но из Швеции на пароме еще трое приплыли…» «Специально собрали в Боливии группу врачей-нацистов… характерно, что приказывал им Цукерман…» Глянемо ще ближче: «Звали ее Иуда Ивановна…» «Мы, кандидат в члены КПСС, милостию Божией и миропомазанием Павел Вторый…» І нарешті: «Несомненно, капитан американской армии Жан-Морис Рампаль [в облике свиньи] самым жутким и неестественным образом поросился под ракитовым кустом на берегу легендарной Свитязи». (Як не згадати назву першого тому: «Пронеси, Господи!»)

Коли у вас не запаморочилось у голові, можете спокійно читати трилогію Вітковського.

Коли ви прихильник літературних кросвордів — зазирніть на сторінку «критичних відгуків» у першому томі і згадайте, хто такі доктор Джон Рей, Кілгор Траут, П’єр Менар і Г.Герман. Згадали? Так от, ані вони самі, ані їхні творці ніякого відношення до роману не мають. Це — лише засіб відбору своїх; а сучасний роман сам обирає читачів. Не знаю, добре це чи ні, але бар’єри досить жорсткі. Ідеальний читач «Павла II» має не тільки страждати «ідеальним безсонням», щоб прочитати півтори тисячі сторінок підряд; не тільки належати до одного з останніх радянських поколінь; не тільки знатися на модерні і постмодерні… але й усвідомлювати, що перед ним — один неймовірно великий анекдот, інколи дуже уїдливий і кумедний, але позбавлений стрижня і переобтяжений деталями.

Двадцять років створювати один роман — це не тільки дивно в наші квапливі дні, але й дуже небезпечно. Є талановиті книжки, які не застаріли і за сто років, але небагато знайдеться таких, які б не застаріли через двадцять. Можливо, «інтелектуальних» романів це стосується ще більше, аніж тривіальних. Масова література завжди говорить про те саме — тобто про вічне; а інтелектуальна мода мінлива.

Роману Вітковського не пощастило. Він був написаний надто рано, а вийшов друком надто пізно. На початку 80-х він мав шанс стати культовим (такого-бо ми в ті роки ще не читали; не тільки постмодернізму, а й модернізму в нас не було). На початку 2000-х… ні, «Павло II», звичайно, знайде свого шанувальника — навіть цілу категорію шанувальників. Тих, хто ще не втратив смаку до гарного стилю і невимушеного знущання над геть усім, що в світі існує.

Стиль — це завжди товар цінний. А ось знущанням, яке в романі явно переважає, література останнього десятиліття вже перенаситилась. Оскільки ж письменники обробляють однаковий (радянський) матеріал, то й подібність їхніх творів інколи вражає. Не кажучи вже про те, що кращим залишається перший з них — «Москва — Пєтушкі»; саме Єрофєєв, а не Вітковський і є справжнім засновником «реалістичного реалізму».

Вітковський став до певної міри заручником часу і жанру; він, здається, і сам це розуміє. Принаймні, у передмові автор стверджує, що йому довелося трохи змінити давно написані розділи, «ибо вымысел стал сухим репортажем».

Мені здається, що якість сучасного роману знаходиться у зворотному відношенні до його розмаху і претензій. (Немає правил без винятків: амбітний культурологічний цикл Юлії Латиніної «Вейська імперія» — чи не найкращий твір російського постмодерну.) Чому трагічна історія алкаша Вєнічки зачіпає глибше, аніж оповідь про містичний шлях Петра Пустоти і будди Чапаєва? ніж сага про імператора — кандидата в члени КПРС?

Немодне, зовсім не постмодерне, банальне слово «душа».

Вона або є у книзі — або її немає. І це не підробити.