Михайло Назаренко — Родинний альбом

Григорій ГУСЕЙНОВ На землі, на рідній… — Кривий Ріг: ПП «Видавничий дім», 2000.- 224 + 270 с. (о)

Ця книга і справді нагадує родинний альбом — своїм форматом і змістом. Взагалі-то немає нічого нуднішого за фотоальбом, який тобі дають в чужому домі: незнайомі обличчя, незрозумілі пояснення… Пил провінційних краєзнавчих музеїв… Чому ж мені — людині, яка жодного разу не була на Криворіжжі і навряд чи колись побуває, — чому ж мені було цікаво читати зібрання місцевих легенд і переказів?

Тому що книга зроблена з любов’ю? Але ж, погодьтеся, самої любові до рідного краю замало: щоб вона не перетворилася на «шароварщину», її треба не декларувати, а висловлювати. А це завжди важко. Слова справжньої любові частіше мимрять, аніж виголошують в промовах.

Потрібні витонченість і смак, аби нагадати про буквальний переклад слова «патріотизм». «Витонченість», яка не обов’язково означає «елітарність».

Григорій Гусейнов, письменник, редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», разом зі своїми колегами створив мініатюрний світ Криворіжжя. Як на картині Чурльоніса: малу хатину, осяяну сонцем, тримають на руках посеред темної ночі. «Казка Королів». Малий світ, знаний до дрібниць; можливо, вже і зниклий, але освітлений пам’яттю. Історія, що перетворилася на казку — інколи жахливу, інколи зворушливу. Люди, що стали фотографіями, портретами, стилізованими малюнками. Історія, яку можна розкрити на будь-якій сторінці і знайти щось для себе…

Цей світ вміщує все — і все, навіть Біблію, переповідає своєю мовою.

"Старший брат Кавель мав велику злобу на Вавеля і задумав убить. Вавель все тікав. Раз Вавель заховався в копицю, а Кавель і підглядів. Пішов він брать сіна і заколов вилами Вавеля. Заколов і хотів сховать, а Бог і сказав: «Ні, тепер не сховаєш, а будеш держать на вилах до кінця віку». — І поставив його на Місяці, щоб бачили люди".

Родинний альбом стає вертепною драмою, де час від часу з’являються песиголовці, татари, козаки, єдинороги, славетний журналіст Володимир Гіляровський і місцевий поміщик, археолог, громадський діяч Олександр Поль. Всі вони існують не лише в одному просторі — в одному вимірі, одному часі. Все, що відбувалось, відбувається зараз. Від «Вавеля» — до легендарної Рудани, яку створила бурхлива фантазія радянських журналістів у 1960-ті роки.

Міфом усе почалось, міфом і закінчується, — бо саме частиною «криворізького міфу» стали новітні, авторські легенди. Тож їм знайшлося місце у книжці, хоча передують цим оповідям коментарі, що трохи ріжуть око: «штучність і надуманість сюжету»… легенда «мала засвідчити меншовартість українського»… Їй-Богу, нічого подібного в них нема. Просто фольклор вмирає — це неминуче! — і переходить на нову стадію. Врешті, можна згадати «Історію Русів» чи фальсифікати Срезневського. Хто буде заперечувати їхню роль в нашій історії? Виникла в Кривому Розі Рудана — і це вже, мабуть, надовго…

Хоча на Криворіжжі і вигадувати не треба нічого. Нащо потрібен товариш Єрмака, який нібито переселився в Україну і назвав річку Інгулом, коли криворізьку руду відкрив грузинський царевич Олександр? Нащо дівчина-красуня з прадавнього племені, коли в 1920-х роках на місцевій шахті працював племінник хівінського хана?

Звичайні «чому?» етнографа, історика, краєзнавця переслідують читача невідступно. Чому село «Веселі Терни» «веселе»? Чому балка Дубова? Чому село зветься Шестірня? Навіщо нам це знати? Кому це потрібно, окрім криворізьких любителів давнини? Потрібно це — нам, але чому?

Найзнаніший у світовій літературі провінціал, Фолкнер, описує проїжджого, який запитав щось у мешканця Йокнапатофи і почув у відповідь довгу сімейну історію, а історія ця викликала нові питання, а потім нові й нові… Без кінця. Розгляд «клаптика землі розміром з поштову марку» заворожує. Тому, що так само прискіпливо можна вивчати і свою «малу батьківщину». Але хтось вже зробив це за нас. Зібрав те, що скоро зникне — або вже зникло.

А козацькі кладовища — такі, як у селі Шестірня — розкидані по всій Україні. Чому не схилити голову саме тут?

…Фотографії на берегах книги. Обличчя знайомі й незнайомі, краєвиди неповторні та «взагалі українські». Упоряднику, звичайно, цікавіше те, що робить Криворіжжя не схожим на всі інші місця. Мені — те, що уподібнює його до інших українських земель. Ось світлина: «Український степ. З поштової картки початку ХХ століття». Ось — «Плеса. Інгулець». Ось — «Везуть степами руду» (дрібні силуети на тлі захмареного неба). Це — світ, що залишився в історії. Чи, можливо, поза історією, десь там, поряд із Диканькою, Миргородом ба навіть Троєю (з «Енеїди», а не «Шляху аріїв»!). Цей світ якраз і допомагає створити трохи наївна і дуже зворушлива інтонація легенд. (Шкода тільки, що надто вже вони відредаговані, позбавлені особливостей індивідуального мовлення. Літературна мова ХХ століття досить виразна, але хотілося б чогось давнішого, автентичного…)

А потім зі стихії фольклору виокремлюються голоси. Російський мандрівник ХVIII ст., морський офіцер ХІХ ст., Гринченко, Гіляровський… сучасні дослідники, письменники, журналісти… Одна велика оповідь. Коментар до родинного альбому.

І виявляється, що всі ми живемо в тому казково-легендарному світі, де були колись єдинороги, археологи, шукачі щастя часів «залізної лихоманки». «Минуле не померло, — це знову Фолкнер. — Воно ж бо навіть і не минуле».