Украинский перевод Е. А. Павленко
Перевод на украинский язык
Источник: Миф вокруг похода Игорю. Киев: Родянский письменник, 1990.
- 1. Чи не краще нам буде, браття,
початі ті попередні мої твори
болісних оповістей про похід Ігорів,
Ігоря Святославича, - 2. почати, ті ж собі три пісні,
по билинах нашого часу,
а не по замисленню високому світлому Янову. - 3. Бо Ян же – віщий.
А ще кому хотів пророцтво
світле земне творити,
то розтікав себе мишею по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами… - 4. Вишатич Ян – поминав світлу мову
палких пророчих часів усобиць їх тоді,
пускав десять соколів на стадо лебедів –
який наздожене;
та спершу пісню співав старому Ярославу,
хороброму Мстиславу
(він же зарізав Редедю перед полками зизооких)
і красному Романові Святославичу. - 5. Святий Ян же, браття,
десять соколів на стадо лебедів не пускав.
Але свої віщії персти на живії струни
накладав.
Вони ж самі князям славу рокотали. - 6. Почнем же, браття, повість оцю
од старого Володимира – до нинішнього Ігоря.
Він же й удавив ум силою своєю
й, погостри себе отця свойого мужністю, - 7. сповнився ратного духу,
навів свої хоробрі полки
на землю Половецькую –
на землю Руськую. - 8. Тоді Ігор глянув на сліпуче сонце в бачать:
від нього всі свої воїни прикриті. - 9. I говорить Ігор до дружини своєї:
- 10. – Браття і дружино!
Краще ж би потятими бути,
аніж полоненими бути. - 11. А всядем, браття, на свої борзії коні
та позрим синього Дону! – - 12. Спала князю в голову плоть кровна,
і біль йому знамення заступив:
– Іскусити Дону великого хочу! - 13. – каже.–
Хочу бо списом потріщати
край поля половецького з вами, русичі!
Хочу головою своєю припасти!
А любо випити шоломом Дону! - 14. О світлий Яне, соловію старого часу!
Тільки б ти ці полки вгамував,
лестячи славі їх надуманого древа,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи слави обидві половини нашого часу,
никаючи в тропу Трояна
через поля на гори! - 15. Співати було пророцтво Ігореві,
того Олега внуку,
не: - 16. «Буря соколів занесла через поля широкії»,
«Темнолиці стадами біжать до Дону великого!». - 17. Чи оспівати було,
віщий святий Яне, Велесів внуче: - 18. «Коні іржуть за Сулою!
Дзвенить слава в Києві!
Труби трублять в Новгороді!
Стоять стяги в Путивлі!»?
Ігор жде милого брата Всеволода. - 19. І каже йому буй тур Всеволод:
- 20. – Один брат, один світ ясний – ти, Ігорю!
Обоє ми сини Святославичі! - 21. Сідлай, брате, свої борзії коні,
- 22. а мої – ті готові:
осідлані під Курськом, на путі. - 23. А мої ті куряни свідомі до мети:
під трубами сповиті,
під шоломами приголублені,
з кінця сппса згодовані. - 24. Путі їм відомі,
яругп їм знайомі,
луки у них напружені,
сагайдаки отворені,
шаблі вигострені, - 25. самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі, а князю – слави! - 26. Тоді вступив Ігор, князь, в злоте стремено –
і поїхав по чистому полю. - 27. Сонце йому утомою путь заступало,
- 28. ніч, стогнучи йому грозою,
пташиний розбудила свист,
звірі, вставши, збіглись; - 29. Див кличе в ріг у древа:
велить послухати ті землі незнані
в лозі, та по морю їх,
та по ріках їх,
та низькодолах, та висотах їх
він тобі, тмутороканський болван. - 30. А половці
без доріг побігли до Дону великого.
Кричать дівки-опівнічниці:
руки-лебеді розкинуті.
Ігор до Дону воїнів веде: - 31. уже бо біди його, наче гусей, пасе.
Вовки грозу почуяли по яругах,
орли клектом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на блискучі щити… - 32. О Руськая земле!
Уже за пагорбами ти! - 33. Довга ніч:
- 34. меркне зоря,
світло запало – і мла поля покрила. - 35. Щебет солов’їний змовк.
Говір галок пробудив, - 36. русичі великії поля бойовими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю – слави! - 37. З зарання в п’ятницю
потоптали поганії полки половецькії –
вони розсіялись стрілами по полю.
Помчали красуні-дівки половецькії.
А з ними: золото, і паволоки, і дорогі оксамити. - 38. Покривалами, і опанчами, та кожухами
почали мости мостити
по болотах та багнистих місцях,
і всілякими узороччями половецькими. - 39. Бойовий стяг, біла хоругов,
славетна чілка, сріберпе ратище –
хороброму Святославичу! - 40. Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо.
Далеко залетіло! - 41. Не було на обіді породжене
ні соколу, ні кречету,
ні тобі, чорний ворон, поганий половчине. - 42. Гза біжить сірим вовком,–
Кончак йому слід править до Дону великого. - 43. Другого дня дуже рано
кривавії зорі світ повідають! - 44. Чорнії тучі з моря їдуть –
хочуть прикрити чотири сонця,–
а в них трепечуть синії блискавки. - 45. Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого! - 46. Тут списам потріщати,
тут шаблям пощербитися об шоломи половецькії,
на ріці на клятій
у Дону великого. - 47. О Руськая земле!
Уже не підносишся ти! - 48. Це вітри, Стрибожі онуки,
віють з моря стрілами
на хоробрі полки Ігореві. - 49. Земля гуде,
ріки мутно течуть, пил поля прикриває. - 50. Половці ідуть од Дону,
і од моря, - 51. і зо всіх сторін.
Руські полки відступили. - 52. Діти бісові галасом поля перегородили –•
а хоробрі русичі прикрились бранними щитами. - 53. Яр тур Всеволод!
Стоїш ти в обороні,
прищепі на воїнів стрілами,
гримиш об шоломи мечами бойовими. - 54. Куди тур поскочить,
своїм золотим шоломом посвічуючи,
там лежать поганії голови половецькії, - 55. розщеплені шаблями гартованими шоломи оварськії.
Із-за тебе, як тур Всеволоде, - 56. проклинає рани до гробу братія,
забувшого почесті, і гідність,
і град Чернігів отчого злотого стола,
і своєї милої жаданої квітучої
Глібівни ласки і любов! - 57. Були віча Трояна,
минули часи Ярослава,
були походи Олегові,
Олега Святославича: - 58. тричі бо Олег крамолу кував
і стріли по землі сіяв,– - 59. ступав в золоте стремено в місті Тмутороканії
- 60. Теж дзвін чує давній великий
Ярослав, - 61. син Всеволода,–
а Володимир
кожен ранок уші закладає у Чернігові. - 62. Бориса ж Вячеславича марнота на суд привела
та на кляту ріку зелену –
паполому постелила за недолю Олегову,
хороброго і молодого князя. - 63. З тієї ж клятої ріки Святополк повелів
взяти отця свойого межи угорськими інохідцями
до Святої Софії до Києва. - 64. Тоді, за Олега Гориславича,
сіялось і росло усобицями,
гинуло життя землероба в княжих крамолах –
вік людський вкоротився. - 65. Тоді по Руській землі рідко орачі перекликались –
та часто ворони граяли,
трупи собі ділячи.
А галки свою річ вели,
бажаючи полетіти на обжирство. - 66. То було в ті битви, в ті походи,–
а це і двобою не чути!
З зарання до вечора,
з вечора до світу
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи бойовії
у полі незнанім серед землі Половецької. - 67. Чорна земля під копитами
кістьми була засіяна, а кров’ю полита:
тугою зійшли по Руській землі. - 68. Що мені шумить, що мені дзвенить
- 69. знещодавна рано перед зорями?
Ігор полки повертає:
жаль бо йому милого брата Всеволода! - 70. Бились день, бились другий,
третього дня під полудень
упали стяги Ігореві! - 71. Тут себе брати розлучили,
на брезі бистрої клятої ріки, - 72. тут кривавого вина недостало,
- 73. тут бенкет докінчували хоробрі русичі:
сватів напоїли,
а самі полягли за землю Руськую! - 74. Никне трава листям,
а древо кроною до землі приклонилось. - 75. Уже бо, браття, не веселая година постала,
уже небуття міць прикрило. - 76. Постала образа у військах Дажбожа онука:
вступила повією на землю Трояна –
заплескала лебединими крилами на синім морі.
У Дону плещучи, розбуди сили на часи усобиць, - 77. а князям – на поганих погибель.
Говорить бо брат брату:
– Се моє, а се – моє ж! –
І почали князі про малеє – се великеє мовити,
а самі на себе крамолу кувати. - 78. І погані з усіх боків приходили
з перемогами на землю Руськую. - 79. О, далеко зайде сокіл, птиць б’ючи, к морю!
- 80. Та Ігоря хороброго полку не воскресити:
- 81. його кликнула Доля.
І біль поскакав по Руській землі, - 82. гірко мичючи,–
голосінням його немає кінця.
Жони воїнські сплакались, примовляючи: - 83. – Уже нам своїх милих лад
ні мислю змислити, ні думою здумати,
ні очима споглядати.
А злота і срібла (не мало того) загубити.– - 84. А застогнав високий світлий, браття,
Київ тугою,
а Чернігів – напастями! - 85. Нудьга розлилася по Руській землі.
Печаль буйна тече серед землі Руської! - 86. І князі самі на себе крамолу кували,
- 87. і погані самі з перемогами,
набігаючи на Руськую землю,
брали дань по куниці з двору. - 88. Ті бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод, уже лжу пробудили,
котру було приспав отець їх,
Святослав грізний великий київський. - 89. Грозою був! Притрепетав
своїми сильними полками
і бойовими мечами,
наступив на землю Половецькую,
притоптав пагорби та яруги,
змутив ріки і озера,
висушив потоки і болота.
А поганого Коб’яка із лукомор’я
од великих полків половецьких
як вихор вихопив.
І згубив себе Коб’як в граді Києві
в гридниці Святослава. - 90. Тут Німці і Венедиці,
тут Греки і Морава співають славу Святовлаву,
клянуть князя Ігоря, що потопив війська
на дні клятої ріки, ріки половецької,–
руського злота насипав. - 91. Тут Ігор, князь, висів із сідла злотого –
а всів у кощієве. - 92. Сумні стали міст забрала, веселощі поникли.
- 93. А Святослав мутний сон бачить у Києві.
- 94. – На горах сю ніч з вечора
одягали мене,– каже,–
чорною паполомою на одр дві сови, - 95. черпали мені синє вино, з отрутою змішане,
- 96. сипали мені з худих сагайдаків поганих лучників
великі перли на груди,– - 97. і несуть мене у жедьски, без склепіння,–
а в моєму теремі злотоверсім, - 98. всю ніч, з вечора бо – сови.
Ворони возграяли - 99. у плес;
на краю неба схопив вовк кізаню
і поніс її до синього моря. - 100. І казали бояри князю:
- 101. – Уже, княже, туга ум полонила.–
- 102. Се бо два соколи злетіли з отчого стола злотого
пошукати града Тмутороканя.–
А любо випити шоломом Дону уже соколам?
А крильця припішили поганих шаблями,
а самих їх опустили в клітки залізнії! - 103. Темно бо було в третій день:
два сонця затемнились,
і з ними молоді місяці – Олег і Святослав –
томлінням поволоклися. - 104. На ріці на клятій темрява світло покрила.
- 105. По Руській землі простерлися половці,
наче гепардове гніздо.
І до моря дійшло.
І великеє буйство подасть фіннові. - 106. Уже упала хула на хвалу,
- 107. уже пішли раби на вольних,
- 108. уже регоче нечисть над людьми.
- 109. Се бо дозвільнії краснії діви заспівали ва брвзі:
синьому морю дзвонячи руським златом,
співають часи Вусові,
леліють мсту Шароканю. - 110. А ми уже, доблесні соколи яснії,
жадні веселощів! - 111. Тоді великий Святослав
і зрони злоте слово, з сльозами змішане.
Він сказав: - 112. – О мої синовці, Ігор і Всеволоде!
Рано єсте почали Половецькую землю
мечами підкоряти, а собі слави шукати.
Та не чесно перемагали:
не чесно бо кров поганую проливали. - 113. Ваші хоробрі серця в жорстокім бою сковані,
а в лютості згартовані. - 114. Чи се тільки створили моїй срібній сивині?
- 115. А уже не бачу влади сильного, і багатого,
і многовоїнного брата мойого Ярослава
з чернігівськими бродягами з Могути, і з Татрани,
і з Шельбири, і з Топчаки,
та з Ревуги, та з Ольбери.
Ті бо без щитів з захалявними ножами
кличем полки перемагали,
дзвонячи в прадідівську славу! - 116. Та говорили:
«Мужа маємо собі самі.
Майбутню славу самі звоюємо,
звойовану самі собі поділимо!» - 117. А чи диво себе, браття, старому помолодити?
- 118. Коли сокіл в вирах буває,
високо птиць збиває:
не дасть гнізда свойого скривдити! - 119. – Та це – злочин, княже!
Ми не посібники. - 120. В ніщо часи перевернулись.
- 121. Це «ур!» їм кричати під шаблями половецькими?!
А Володимир під ранами – - 122. туга і нудьга сину Глібову?!
- 123. – Великий княже Всеволоде!
Не мислю тобі перелетіти іздалека,
батьківського злотого стола поблюсти. - 124. Ти бо можеш і Волгу веслами розкропити,
а Дін шоломами вилити. - 125. Якби ти був, то були б
смугляві полонянки біля ніг твоїх, а кощії порізані. - 126. Ти бо можеш суходолом
рухомими шеренгами стріляти удалими.
Сини Глібові! - 127. Та буй Рюриче і Давиде!
Чи не вашими злоченими шоломами по крові
плавали? - 128. Чи не ваші хоробрі дружини рикають як бики,
ранені шаблями гартованими на полі незнанім? - 129. Вступіте, господарі, в золоті стремена
за образу часу нашого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві, буєго Святославича. - 130. Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш на своїм злотокованім столі.
Підпер гори Угорськії своїми залізними полками,
заступив королеві путь,
зачинив Дунаю ворота;
цілиш в Ремени через хмари,
судна рядиш до Дунаю. - 131. Грозьби твої по землях течуть:
одчиняєш ти Києву ворота,
стріляєш з отчого злотого стола
султанів за землями. - 132. Стріляй, господарю, Кончака, поганого кощія,
за землю Руськую,
за рани Ігореві, буєго Святославича! - 133. А ти, буй Романе і Мстиславе!
Хоробрий задум носить вас: ум – на діло. - 134. Високо підіймаєтесь на діло в буйстві,
наче сокіл на вітрах ширяючи,
хотя птицю в буйстві подолати. - 135. Суть бо: у вас залізні пружини
під шоломами латинськими тими.
Пішла Земля і многі країни:
Фінни, Литва, Ятвяги, Деремела,
і половці темні лиця свої опустили,
а глави свої поклонили
під ті їх мечі бойовії. - 136. Та вже, княже Ігорю, розсіяло сонцю світ,
і древо не по добру листя зронило: - 137. по Росі, по Сулі гради поділили –
і Ігорева хороброго війська не воскресити. - 138. Дін тебе, княже, кличе і закликає князів:
- 139. «На перемогу, Олеговичі!»
Хоробрі князі доспіли на брань… - 140. Інгвар, і Всеволод, і всі три Мстиславичі –
не поганого гнізда соколята –
не переможними жеребами собі волості розхватали! - 141. Де ваші золоті шоломи, і списи ляськії, і щити?
- 142. Загородіте по ріках ворота
своїми гострими стрілами за землю Руськую,
за рани Ігореві, буєго Святославича! - 143. Уже бо Сула не тече
срібними струменями до міста Переяславля,
і Двіна болотом тече
відомим грізним полочанам під криком поганих! - 144. Єдин же Ізяслав, син Васильків,
подзвонив своїми гострими мечами
об шоломи литовськії,
додав слави діду своєму Всеславу,–
а сам під бранними щитами на кривавій траві
прибитий литовськими мечами. - 145. І, ладен на одр, він сказав:
- 146. – Дружину твою, княже,
птиці крильми прикрили,
а звірі кров полизали…-– - 147. Не будь тут брата Брячяслава,
ні другого, Всеволода,–
один же і зрони перлинну душу
із хороброго тіла крізь золоте ожерелля. - 148. Сумні голоси, поникли веселощі.
Труби трублять гродненськії - 149. Ярославу!
І всі внуки Всеслава,
уже понизьте стяги свої,
вкладіте свої мечі поржавілі – - 150. уже бо вискочили з дідівської слави!
- 151. Давидовичі! Ви бо своїми крамолами
почали наводити поганих на землю Руськую,
на надбання Всеслава,– - 152. що бо кривавіше насильства
від землі Половецької на сьомім віці!
Трояну - 153. ворожить Всеслав жереб
0 «Дівицю собі любу»! - 154. Трьома костурами обперся о коні –
1 скочив до града Києва.
Та, діткнувшись ратищем злота стола київського, - 155. скочив од них лютим звіром;
опівночі – з Білгорода, укутавшись в синю млу.– - 156. ранком же з’явивсь:
з трьох боків одчинив ворота Новгороду!
Розбив славу Ярославову,– - 157. скочив вовком до ріки іга з святок.
На ріці іга снопи стелять головами,
молотять ціпами бойовими,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла. - 158. Ріки іга криваві береги
не благом були посіяні –
посіяні кістьми руських синів. - 159. Всеслав, князь, людей умиротворяв,
князям гради заповідав,–
а сам в ніч
вовком біг із Києва;
добігав до господаря Тмутороканя:
Великому Хрнстосові вовком путь заступав. - 160. Тому в Полоцьку подзвонять
до заутрені рано у Святій Софії у дзвони –
а він в Києві дзвін чує. - 161. А ще й віща душа в дружнім тілі!
Та багато горя зазнав. - 162. Тому віщий Вишатич Ян
і спершу йому приспів не без умислу говорить: - 163. «Ні хитрому, ні спритному,
ні тому, хто бистріше птиці,
суда божого не минути». - 164. О, стогнати Руській землі,
спом’янувши праведную годину і праведних князів! - 165. Того старого Володимира
не можна було розіп’ясти до гір Київських? - 166. Сього адже з нами не сталось!
Стягами Рюриковими, а другими – Давидовими
на Розі,
носячи їм хоботи,
орють! - 167. Списи гудуть – на болота!
- 168. Ярославнин голос чути:
то чайкою болотною рано кигиче. - 169. – Полечу,– рече,– чайкою над водою.
- 170. Омочу темний рукав в клятій ріці.
- 171. Утру князю кривавії рани
на пружному його тілі. - 172. Ярославна рано плаче в Путивлі,
на забралі, провидючи про вітер: - 173. – Вітрило!
чому, господине, насильно вієш? - 174. чому ниєш?
Фінські стрільці на своїх легких крилах
на боці мого коханого вої. - 175. Мало тобі було гір, під хмари віяти,
леліючи кораблі на синім морі? - 176. Чому, господине, мої веселощі по ковилю розвіяв?
- 177. Ярославна рано плаче
Путивлю-місту на заборолі, провидячи про Дніпро: - 178. – Отець рік!
Ти пробив кам’яні гори
крізь землю степову, - 179. ти леліяв єси на собі Святослава носади
до полку Коб’якового. - 180. Прилелій, господине, мого коханого до мене.
А було не слала до нього сліз
на море рано.– - 181. Ярославна рано плаче
до Путивля на забралі, провидючи: - 182. – Світлеє і трисвітлеє сонце!
Всім тепле і красне єси! - 183. Чому, господине, простерло
гарячі промені свої на коханого воїв?
В полі безводнім спрагою їм луки зв’яже,
тугою сагайдаки затче. - 184. Плеснуло море опівночі:
ідуть рибалки туманами –
Ігорю, князю, бог путь каже
із землі Половецької на землю Руськую,
к отчому злоту столу. - 185. Погасла вечірня зоря.
Ігор спить –
Ігор не спить:
Ігор мислю поля мірить
од Дону великого до малого Дінця. - 186. Коні в полі уночі…
О! Другої ріки великий воїн свиснув за рікою.
Велить князю розуміти:
князю Ігорю – не буть, - 187. кликни-стукни земля.
Зашуміла трава – вежі половецькії сполошилися. - 188. А Ігор, князь, поскочи горностаєм в комиші
та білим гоголем – на воду! - 189. Зметнувсь на борзого коня –
і скочив з нього босим вовком, - 190. і побіг до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою,
і збивав гусей і лебедів
на сніданок, обід і вечерю. - 191. Коли Ігор соколом полетить,
тоді великий воїн вовком побіжить,
збиваючи собою студену росу:
випереджали бо своїх швидких коней. - 192. Донець рече:
- 193. – Княже Ігорю!
не мало тобі величі,
а Кончакові ненависті,
а Руській землі – гульби? - 194. Ігор рече:
- 195. – О Донче!
Не мало тобі величі,
бо леліяв князя на хвилях,
стелив йому зелену траву
на своїх срібних берегах,
одягав його теплими млами
під тінню зелена древа? - 196. Стеріг його гоголем на воді,
чайками на струменях,
чорногузами на вітрах. - 197. Чи не так говорить ріка Стугна,
підступну течію маючи?
Пожерла чужі ручаї –
і струги розбила на шматки,
того юного князя Ростислава поглинула.
Дніпр. Темні береги. - 198. Плаче мати Ростислава.
По юному князю Ростиславу - 199. поникли квіти листями,
а древо крону до землі приклонило. - 200. А не сороки втроскотали?
По сліду Ігоревім їздить Гза з Кончаком. - 201. Тоді ворони не граяли,
галки позмовкали,
сороки не троскотали, - 202. гадюки повзали тільки.
Дятли стуком путь до ріки кажуть –
солов’ї веселими піснями світ провіщають. - 203. Мовить Гза Кончакові:
- 204. – Адже сокіл до гнізда летить,
а соколича розстріляємо
своїми злоченими стрілами? – - 205. Каже Кончак Гзі:
- 206. – Адже сокіл до гнізда летить?
А ми сокільця опутаємо красною дівицею.– - 207. І каже Гза Кончакові:
- 208. – А ще його опутаємо красною дівицею –
і нам не стане сокільця, ні красної дівиці,–
то почнуть нас птиці бити в полі Половецькім. - 209. Повчав Вишатич Ян
і звертав на Святослава,
наставника старого часу,
Ярослава Олегу каганом бажаючи: - 210. – Тяжко голові без опори,
біда тілу без голови.
Руській землі – без праведного світлого воїна! - 211. Сонце світить собі на небесах.
Ігор, князь,– в Руській землі. - 212. Дівки співають над водами,
в’ються голоси через море до Києва. - 213. Ігор їде по Боричевім
до Святої Богородиці Пирогощої. - 214. Села раді, міста веселі,
- 215. співавши пісні старим князям.
А потім молодим співати «Слава!»? - 216. Ігорю Святославичу?
Буй туру Всеволоду?
Володимиру Ігоревичу? - 217. Здраві князі та бояри,
котрі повоювали за християн на поганії полки! - 218. Князям – слава!
А дружині?
Амінь!
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.