Украинский перевод С. Городинского
Перевод на украинский язык
Источник: Слово про Ігорів полк. Український героїчний епос кінця XII століття / Переклав Святослав Гординський. Львів, 1936
- 1. Чи не добре б нам почати,
Браття, словом стародавнім
Повістей про змаг завзятий, –
Князя Ігоря похід? - 2. Та початись пісні славній
Не за вимислом Бояна,
А правдивим повіданням
За подіями тих літ. - 3. Бо кому Боян надхненний
Заспівати пісню схоче,
То по дереві поскочить
Думкою до верховіть,
По полях майне зелених
Сіроманцем-вовком хижим
І орлом крилатим, сизим
Попід хмари підлетить. - 4. Як, було, минулі чвари
Згадував, тоді в погоню
Випускав він ген під хмари
Десять бистрих соколів
На лебідок білих зграю:
А котру котрий здогонить,
Та найперша починає
Для князів похвальний спів:
Для старого Ярослава,
Для хороброго Мстислава,
Що перед полком поганих
Заколов Редедю-хана
І касогів переміг,
І про красного Романа
Святославича співає.
– - 5. Браття, ні, то доганяє
Не лебідок білих зграю
Десять соколів швидких, –
То до струн живих припали
Пальці віщого Бояна
І вони зарокотали
Славлячи самі князів. - 6. Так почнім оповідання
З Володимира старого
Аж донині – молодого
Князя Ігоря часів:
Що, скріпивши ум свій княжий
Силою всією туго
Й серця мужністю свойого
Погостривши як меча, - 7. Сповнився воєнним духом
І навів полки відважні
За велику Руську землю
На країну Половчан. - 8. Ігор на сонце тоді позирнув і побачив як тіні
Тьмою все військо прикрили. - 9. І каже він так до дружини:
« - 10. Браття й дружино! Вже краще нам бути потятим,
Аніж полоненими стати. - 11. Нум, браття, досядем
Коней бистрих своїх, на Дін поглянемо синій!» - 12. Князеві ум запалило бажання й жага в тій хвилині
Знак заступила зловісний: лиш Дону б йому скуштувати.
« - 13. Хочу бо, каже, свій спис в Половецькому полі зламати,
Русичі, з вами. Голову хочу свою положити
Або шоломом своїм великого Дону напитись!" - 14. О Бояне, літ минулих солов’ю преславний!
Ці походи, ці змагання ти б ощебетав нам:
Ти б по дереві уяви солов’єм поскочив,
А твій бистрий ум під хмари злине, як захоче,
Ти б обапіл цього часу звив нам пісню слави,
Через поле ген на гори ти б погнався, жвавий,
Шляхом давнього Трояна. - 15. Так було б співати
Внукові того, Олега: « - 16. Ой то не крилатих
Соколів погнала буря крізь поля і ріки, –
Галичі полки стадами мчать на Дін великий…» - 17. Чи, Бояне наш ти віщий, Велесів онуче,
Так нам треба заспівати про князів могучих - 18. Заіржали за Сулою коні,
Слава в Києві дзвенить луною,
Затрубіли в Новгороді труби,
Стали стяги у Путивлі. Брата
Милого жде Ігор – Всеволода. - 19. Всеволод буй-тур йому і каже:
« - 20. Ігорю, ти брат мені єдиний,
Ти один світ світлий. Ми обидва
Святославичі із роду! - 21. Брате,
Ну ж, сідлай свої ти бистрі коні, - 22. А мої тобі готові здавна,
В Курську вже осідлані чекають. - 23. Маю я курян, свідомих кметів,
Всі вони під гомін труб сповиті,
Виколисані в твердих шоломах,
Вигодовані на вістрі списи. - 24. Всі шляхи відомі їм, яруги
Їм знайомі, луки в них напнуті,
Сайдаки отворені, шаблі їх
Вигострені. - 25. (см. фрагмент 25)А самі у полі
Мов вовки ті скачуть, сіроманці,
У бою собі шукають чести,
А для князя сміливого – слави». - 26. Ігор тоді у стремено із золота став
І поїхав по чистому полю. - 27. Сонце пітьмою
Шлях заступило йому. - 28. Ніч, застогнавши грозою,
Птиць побудила і звір у полях засвистав. - 29. З криком зловісним зірвався верхдерева Див,
Слухати землям незнаним велить він похмуро:
Волгу, й Поморя, й Посулля, і Корсунь, і Сурож,
І, Тмутороканський бовване, тебе він будив! - 30. А половці, вчувши, на Дін манівцями побігли;
Кричать, мов сполохані лебеді, їхні теліги.
Ігор веде до великого Дону полки. - 31. Вже птахи йому по дубах визирають недолю,
Всю ніч по яругах грозою лютують вовки,
Звірів орли накликають на кості по полю,
Брешуть лисиці на руські черлені щити: - 32. Вже, Руськая земле, далеко за горами ти!
- 33. Довго смеркає ніч.
- 34. Світ-зоря запалала.
Встала ранкова мла, поля повкривала, - 35. Спів солов’їний затих, збудився галичий гам.
- 36. На світанку щитами черленими русичів лави
Перегородили поля половецьким полкам,
Шукаючи чести собі, а своєму князеві слави. - 37. Потоптали полки половецькі у п’ятницю рано
І по полю розвіялись стрілами руські полки,
В полон пориваючи красних дівок-половчанок,
З ними ж золото, паволоки, оксамити й шовки. - 38. Опанчами, попонами, шаттям узорним здобутим
Мостили мости по болоті й грузькому багні, - 39. Черлен стяг, білий прапор і спис срібнокутий
І червоний бунчук – Святославич добув у борні. - 40. Рід Олегів загнався далеко, в полях неозорих
Задрімав. - 41. Не для кривди був, смілий, породжений він,
Ні для кречетів, ні соколів, ні для воронів чорних,
Вас, половецьких поганців! - 42. Ґза біжить наздогін
Сірим вовком, за ним з половецьким загоном
Кончак йому править услід до великого Дону. - 43. Світ на другий день криваві сповіщають зорі,
- 44. Від світання чорні тучі надтягають з моря
І чотири сонця вкрити хочуть яснолиці.
Серед них тріпочуть, в’ються сині блискавиці: - 45. Бути грому великому, стрілами дощеві
Із великого йти Дону. - 46. Тут списам сталевим
Поламатись, пощербитись тут шаблям із криці
Об шоломи половецькі на Каялі-річці
Біля Дону! - 47. Руська земле – ти вже заховалась
За горою! - 48. З моря внуки Стрибожі зірвались,
Віють стрілами на княжу сміливу дружину, - 49. Стугонить земля і ріки каламутно ринуть,
Порохи поля вкривають - 50. і лопочуть стяги:
З Дону й моря надтягають половців ватаги - 51. Й обступили руських воїв звідусіль без ліку.
- 52. Діти бісові поля всі заступили криком,
А черленими щитами – русичі хоробрі. - 53. Всеволоде, ярий туре!
У борні стоїш ти лютій,
Сиплеш стрілами мов буря,
По шоломах сталекутим
Грюкотиш мечем. - 54. Куди ти
Скочиш туром і шоломом
Золотим своїм посвітиш,
Там лежать по полю всьому
Голови поганців стяті, - 55. Їх оварськії шоломи
Ти поскіпав їм, завзятий
Всеволоде! - 56. Що бо тому
Найлютіші значать рани,
Хто зумів забути, браття,
І добро своє, і шану,
І Чернігів свій багатий,
Й отчий стіл золотоясний,
Де вичікує кохана
Глібівна його прекрасна
Із коханням-милуванням! - 57. Вже пройшли віки Трояна, літа Ярослава,
Прогули бої Олега, сина Святослава. - 58. Той Олег мечем незгоди скрізь кував погані,
По землі він сіяв стріли. - 59. У Тмуторокані
В золоте ступав стремено. - 60. Всеволод великий,
Ярославів син, той дзенькіт чув, мов дзвону клики. - 61. Володимир на престолі гомін чув той самий
І в Чернігові запори закладав на брами. - 62. А Бориса Вячеславця похвальба зухвала
Привела на суд над Канин і в бою поклала
На зелену паполому. Лихо те накоїв
Молодий Олег за кривду. - 63. З річки сліз гіркої
Святополк також свойого батька полеліяв
На угорських одноходцях до Софії в Київ. - 64. Отоді то за Олега Гориславця чвари
Сіялися й виростали, і добро недаром
Марно в Дажбожого внука погибати стало:
В міжосіб’ї княжім віку людям не ставало. - 65. В час той рідко в Руськім краї орачі гукали,
Та зате над труп’ям часто гайворони грали
І свій говір лиховісний галич говорила,
Хотячи на жир-уїддя розпростерти крила. - 66. Це було в часах тих ратей-воєн,
Та ніде не чувано такої:
День і ніч – до вечора від ранку,
З вечора – до нового світанку
Хмари стріл гартованих літали,
Сталекуті ратиша тріщали,
Грюкали шаблі й мечі в шоломи - 67. В половецькім полі незнайомім;
Чорна там земля під копитами
Вся була засіяна кістками
І полита кров’ю. Скрізь гіркою
Для землі зійшли вони журбою. - 68. Що ж це за шум, гомін такий
- 69. До зір спозаранку надходить?
Ігор полки завертає свої, –
Жаль брата йому, Всеволода. - 70. Билися день, другий також,
Опівдень третього впали
Стяги Ігореві, - 71. й розлучились брати
Над берегами Каяли. - 72. Не стало вина тут кривавого, пир
- 73. Докінчили тут русичі смілі:
Напоїли сватів, а самі полягли
За землю Руську. - 74. Хилилась
У полі з жалощів трава,
Склонило сумом дерева. - 75. Вже бо, браття, невесела нам година стала:
Вже прикрила руську силу степова навала. - 76. Зла Обида сили внуків Дажбожих розбила,
В Руську землю, край Троянів, Дівою вступила:
Крильми лебеді сплеснула понад синім морем,
Біля Дону, і збудила час вагітний горем. - 77. Вже з поганими погибли суперечки княжі,
Брат бо братові сьогодні у незгоді каже:
«Це моє, і те моє теж!» – На маленькі речі
«Це велике» говорили серед ворожнечі; - 78. А погані ізусюдів стали набігати
З перемогами на землю Руську. - 79. О завзятий
Сокіл залетів далеко – аж до моря! – бити - 80. Птиць, та Ігоревих воїв вже не воскресити!
- 81. Карни крик озвався й Желя скочила розлогом
Руської землі - 82. і смагу полум’яним рогом
Розкидала. Руські жони кажуть зі сльозами:
« - 83. Вже не здумати нам наших милих лад думками,
Ні не змислити у мислях, ні не оглядати
Їх очима, й на трепітки більш не почепляти
Злата-срібла!» - 84. – Стогне Київ тугою гіркою,
А Чернігів напастями. - 85. Розлилась рікою
Туга по землі всій Руській, потекла скорбота
Щедро Руською землею. - 86. А князям турбота
Знай одна: самим на себе чвари злі кувати. - 87. І тепер самі на Руську землю набігати
З перемогами пустились половці погані,
З двору кожного по білці беручи у дані. - 88. Ті бо Святославичі хоробрі,
Ігор-князь і Всеволод, недобре
Пробудили лихо – зло лукаве,
Приспане отцем їх Святославом
Грізним київським. - 89. Це він грозою
Присмирив те зло. Пішов війною
В Половецьку землю: там полками
Наступив могутніми, з мечами
Сталекутими, стоптав їй, лютий,
І горби й яруги, скаламутив
Геть озера й ріки, а потоки
Й болота їй висушив. Жорстокий,
Від полків залізних, наче вітер,
Кобяка він з лукомор’я видер,
І упав у Києві в світлиці
Святославовій Кобяк. - 90. Тут німці
І венеди, греки і морава
Славлять співом князя Святослава,
Гудять Ігоря за бій невдалий,
За добро, потоплене в Каялі:
Руського він золота багато
В ту ріку насипав. - 91. Із сідла тут
Золотого висів Ігор-бранець
У сідло невільниче погане. - 92. У містах сумують заборола
І поникли радощі довкола. - 93. А Святослав сновиддя мав мутне
На горах київських: « - 94. Як стала ніч над домом,
Казав, – на ложі тисовім мене
Вдягали в чорну паполому. - 95. Мені черпали синєє вино
Й було усуміш з гіркістю воно. - 96. З порожніх сайдаків поганців диких
На лоно перли сипали великі - 97. І ніжили мене. Уже в моїм
Золотоверхім теремі нависли
Без сволока дошки. - 98. В сновидді тім
Всю ніч ворони крякали зловісні - 99. На Оболоні в Пліснеську. Були
Там сани похоронні і несли
Мене кудись на море синє»… - 100. І тоді бояри так до нього кажуть:
« - 101. Вже заполонила туга ум твій, князю!
- 102. Це бо з золотого столу полетіли,
З батьківського столу, два соколи смілі,
До Тмутороканя шлях повів їх здому
Або злат-шоломом зачерпнути Дону.
Та шаблями крильця половчин підрізав
І самих їх спутав путами з заліза. - 103. Стала бо година в третій день невидна
І померкли сонця світлії обидва,
Два стовпи багряні згасли й утопились
В морі й молоді два місяці затьмились,
Святослав з Олегом. - 104. На ріці Каялі
Темінь світ покрила. - 105. Половці зухвалі
По країні Руській розпростерлись, дикі,
Мов те барсів плем’я: буйство всім велике
Подали, і хини почали сваволю. - 106. На хвалу хула вже піднялась,
- 107. на волю
Вдарило насилля. - 108. Кинувсь Див на землю.
- 109. Це бо понад синім морем недаремно
Красні ґотські діви весело співають,
Дзвонять руським злотом, Буса величають,
Втішені, леліють мсту за Шарукана, - 110. А твоїй дружині втіха вже незнана!»
- 111. Тоді почав великий Святослав
Своє ронити золотеє слово
До небожів своїх. Він промовляв,
Сльозами поливаючи ту мову:
« - 112. О Ігорю і Всеволоде! Вам
Зарано ще іти було – мечами
Шмагати землю Половецьку й там
За славою ганятися без тями.
Та що ж! Нечесно ви перемогли,
Бо кров нечесно пролили погану: - 113. Ви в бій серця хоробрі понесли,
В жагучій криці викуті, їх рано
Загартувала буйність у вогні, – - 114. Та чи ж таке створила ваша слава
Тепер моїй сріблистій сивині? - 115. Не бачу влади брата Ярослава,
А Ярослав – багатий володар
І силу війська має він, могутній:
Завзятих биль – чернігівських бояр,
Полки татран, шельбирів і могутів,
Гучних ревугів, дужих топчаків,
Ольбирів смілих… Без щитів, з самими
Ножами з-за халяв на ворогів
Вони несуться, кликами своїми
Полки перемагають, мов громи,
У давню славу дзвонячи могутню… - 116. Та ви сказали: «Мужні теж і ми,
Минулу славу схопим, а майбутню
Самі поділим, буде нам і та!» - 117. А чи ж було б не дивом, браття миле,
Молодцювати на старі літа? - 118. Як вилиняє сокіл бистрокрилий,
Він бити птиць летить у вишині,
Гнізда свого не дасть він напропаще, - 119. Та горе! – з допомогою мені
Князі не вийшли. - 120. Все звелось нінащо.
- 121. Такий то час! Ось Римів закричав
Під гострими шаблями половчина,
А Володимир зранений упав. - 122. Жаль і журба для Глібового сина!
- 123. О великий княже Всеволоде!
Ти здаля й не мислиш прилетіти
Отчого поберегти престолу! - 124. Ти бо можеш розкропити Волгу
Веслами, а Дону всього води
Можеш ти шоломами розлити. - 125. Як би був ти, на торзі рабиню
Продавали б по одній ногаті,
А раба – то за різань єдину, - 126. Ти бо по землі сухій стріляти
Можеш огнестрілами живими –
Глібовичами буй-молодими! - 127. Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!
Чи ж не ваші по крові розлитій
Плавали золочені шоломи? - 128. Чи ж не ваші то дружини смілі,
Ранені шаблями, так ревіли
Наче тури в полі незнайомім? - 129. В злат-стремена станьте, господини,
За образи наші від поганих,
Землю Руську й Ігореві рани,
Рани Святославового сина! - 130. О князю Ярославе Осмомисле!
Ти на столі золотокутім сів
У Галичі і сталь своїх полків
Угорські гори підпирати вислав.
Ти заступаєш королеві путь;
Крізь хмари, з пращ метнувши тягарами,
Дунаєві ти замикаєш брами
І ген, аж по Дунай, ти чиниш суд. - 131. Твоя гроза, твій гнів по землях рине
І Київ відмика твоя рука,
Престолу золотого, господине,
Стріляєш ти за землями салтанів. - 132. Стріляй же і кощея Кончака
За землю Руську й Ігореві рани,
За рани Святославового сина! - 133. Буй Романе і Мстиславе!
Вас хоробрий дух на діло
Пориває - 134. і, для слави,
Пливете ви буйнокрило.
Так, буває, смілий сокіл
Мчить ширяючи на вітрі,
В леті хотячи високім
Збити птицю у повітрі.
Є - 135. в вас панцері залізні
І шоломи від латинів,
І вони грюкочуть, грізні,
По землі. Чужі країни
Ви пройшли мечем звитяги:
Деремела і литвини,
Хини, половці, ятвяги
Геть покидали сулиці,
Хилять голови приклінно
Під мечі вам тії з криці. - 136. Та вже Ігореві лихо:
Смеркло сонце променисте
І на горе, не на втіху
Дерево зронило листя. - 137. Понад Россю і Сулою
Городи вже поділили,
А хоробрих княжих воїв
Воскресить немає сили. - 138. Всіх князів давно вже, княже,
Дін на перемогу кличе - 139. Й Ольговичі, рід відважний,
Доросли уже до січі! - 140. О Інґваре і Всеволоде,
І ви, Мстиславичі відважні –
Три смілі шестикрильці, з роду
Не слабосилого! Хіба ж ви
Не волості здобули княжі
Звитяжним жеребом вояцьким? - 141. Де ж золоті шоломи ваші,
Щити й сулиці ваші лядські? - 142. Ударте стрілами в поганих,
Ворота степовому плем’ю
Загородіть, за Руську землю,
За Святославичеві рани! - 143. Уже Сула не хвилі серебристі
Несе для Переяслава, й Двина
До полочанів, грізних тих, нечистим
Тече болотом, темна і мутна,
Під криками поганих. - 144. Вийшов тільки
Князь Ізяслав, хоробрий син Васильків,
І гострими мечами подзвонив
Відважно об литовськії шоломи
І давню славу дідові свойому
Всеславові в бою тім розгромив.
А сам він під черленими щитами,
Пригромлений литовськими мечами,
На ложе трав скривавлених упав,
І сходить юна кров, - 145. а той сказав:
« - 146. Твою дружину, княже, крила птичі
Вже одягли й злизали звірі кров!» – - 147. Тут Брячислава не було на січі,
Ні Всеволод, брат другий, не прийшов;
Самотньому душа перлова з тіла
Крізь золоте намисто відлетіла. - 148. Сумують голоси, утіхи всім не любі,
І городенські трублять труби. - 149. Ярославе й ви, онуки
Всі Всеславові: схиліте
Корогви, назад вкладіте
В піхви зганьблені шаблюки! - 150. Ви бо з дідової слави
Вискочили: - 151. в Руську землю
На старе добро Всеслава
Половецьку силу темну
Почали ви наводити.
Нам насилля і недоля
Через чвари ті неситі - 152. З Половецького йдуть поля.
На Трояна сьомім віці - 153. Кинув жереба Всеслав
За свою любов-дівицю: - 154. Хитрістю коня спіймав
І у Київ поскакав
І приклав списа свойого
До престолу золотого
Київського. - 155. Потім скочив
З Білгороду серед ночі
Лютим звірем по землі –
І сховався в синій млі. - 156. Вранці ж новгородські брами
Відчинив він таранами
І всю славу Ярославу
Геть розніс. - 157. А потім жваво
Вовком він поскочив бистрим,
На Немизі тік розчистив.
На Немизі настеляють
Снопи головами,
І молотять їх залізом –
Важкими ціпами.
На току життя складають
І ціпи ті хижі
Душу з тіла вивівають. - 158. На річці Немизі
Ой, не добром посіяні
Береги криваві;
Їх кістками засіяли
Синів руських лави. - 159. Князь Всеслав людей судив
І князям міста рядив.
Сам же вовком серед ночі
Бігав: з Києва як скочить,
Ще й не піють кури ранні –
Він уже в Тмуторокані:
Сірим-вовком наздогін
Перетне дорогу він
Хорсові ясному. - 160. Дзвони
Як у Полоцьку подзвонять,
До заутрені в Софії
У святої, чує він
Вже у Києві той дзвін. - 161. Та душа у другім тілі
Хоч і віща, він ізчаста
Зазнавав біди й нещастя - 162. Це йому Боян наш віщий
Мудрий приспів склав раніше:
« - 163. Не судилося нікому,
Мудрому ані меткому,
Хоч меткий як птиця будь, –
Суду божого минуть!» - 164. Ой, стогнати Руській землі,
Часи спом’янувши давні
І князів її перших славних! - 165. Колись Володимира годі
Було до Київських гір
Прикувати, а нині в поході
Роз’єднав його стяги спір: - 166. Одні у Рюрика-князя,
Другі в Давида стоять,
Бунчуки їм не мають разом, - 167. Не разом списи дзвенять!
- 168. На Дунаї Ярославна затужена кличе,
Зозулею самотньою уранці якиче:
« - 169. Зозулею полечу я, каже, по Дунаю
- 170. І рукавець свій бобряний в Каялі вмачаю
- 171. І князеві обітру я кривавії рани
На розпаленому тілі». - 172. У Путивлі рано
В городі на заборолі плаче Ярославна:
« - 173. О ти вітре, мій вітриле! Господине славний!
Чому вієш так насильно? - 174. Чом, невтомнокрилий,
На мого ти лада воїв сиплеш хинські стріли? - 175. Мало ж тобі повівати в підхмарнім просторі,
Гойдаючи кораблями на синьому морі? - 176. Чом ти радощі розвіяв мої по ковиллі?»
- 177. Ярославна рано плаче на мурі в Путивлі:
« - 178. О Дніпре мій, Словутичу! Крізь гори камінні
Шлях пробив ти в Половецькій далекій країні, - 179. Ти на собі гойдав єси човни Святослава,
Як на полки Кобякові рушала виправа: - 180. Прилелій же, господине, і лада до мене,
Щоб я вранці сліз на море не слала даремне!» - 181. Ярославна рано плаче на мурі в Путивлі:
« - 182. Сонце світле, тресвітлеє! Всім тепле і миле!
- 183. Господине, чом простер ти єси без пощади
Промені свої гарячі на воїнів лада?
Луки в полі їм безводнім спрагою стягнулись,
Ще й тугою великою заткав ти їм тули!» - 184. Приснуло опівніч море,
Млою йдуть смерчі таємно,
Ігореві Бог говорить
Про шляхи на Руську землю,
До вітцівського престолу
Золотого, в землю рідну
З Половецької. - 185. Навколо
Вже вечірні зорі бліднуть…
Ігор спить – не спить – безсонно
Мчить думками по безмір’ї,
Степ з великого він Дону
До Дінця малого мірить. - 186. Кінь опівночі… Озвався,
Свист Овлура – князя кличе
З-за ріки, щоб той збирався:
Час тікати, швидше, швидше! - 187. Крикнуло. Земля нежданно
Задудніла, трав безмежжя
Зашуміло, і поганих
Половців зірвались вежі. - 188. А князь Ігор горностаєм
В комиші поскочив звинно,
Білим гоголем злітає, - 189. На коня швидкого кинувсь…
З нього скочив босим вовком - 190. На дінецький луг, а потім
Попід імлами високо
Соколиним лине льотом.
Для сніданку, для обіду
І вечері – у гонитві
Б’є гусей собі й лебідок; - 191. А як соколом летить він,
Влур за Ігорем нестримно
Мчить тоді у перегоні,
І росу стрясають зимну,
Бо підбились бистрі коні.
« - 192. – – –
- 193. Княже Ігорю! – промовив
Так Дінець, – немало слави
Маєш ти! Вже Кончакові
Лиш досада і ненависть,
А землі всій Руській – свято». - 194. І йому князь Ігор каже:
«Д - 195. онче! – і тобі багато
Слави й величі: ти ж князя
Колихав на хвилях бистрих,
Простеляв зелені трави
Берегів своїх сріблистих,
Млами теплими ласкаво
Одягав під деревами, - 196. Гоголем беріг на плесі,
На прудкій воді чайками,
А на вітрі в піднебессі
Слав чернядок доглядати. - 197. Не така то річка Стугна, –
Каже Ігор, – небагаті
В неї води: малоструйна,
Та чужі річки й потоки
Позжирала і розлого
Води розлила широкі
Між кущами. Молодого
Ростислава потягнула
І край берега хмурного
В глибині на дні замкнула. - 198. Вийшла мати молодого
Ростислава й сльози ронить, - 199. У жалобі в’януть квіти,
Тугою дерева клонить,
До землі схиляє віти». - 200. Не сороки то затроскотали,
Мчать слідами Ігоря в погоні
Гза й Кончак. - 201. Тоді замовкла галич,
У полях не крякали ворони,
Стихли і сороки-троскотухи, - 202. Тільки полози повзли. Дорогу
Вказує до річки дятлів стукіт
І прихід світанку золотого
Солов’їна пісня провіщає. - 203. Гонить Гза й до Кончака говорить:
« - 204. Вже як сокіл до гнізда тікає,
Ми йому соколича на горе
Стрілами своїми розстріляєм». - 205. Гзі Кончак на мову тую каже:
« - 206. Як уже прямує сокіл скорий
До гнізда, йому сокольця зв’яжем
Красною дівицею». - 207. Говорить
Знову Гза: « - 208. Хоч дівчиною й зв’яжем,
Та не наше буде соколя те
Ані дівчина, і в полі нашім
Ще почнуть нас птиці підбивати!» - 209. Це слова надхненного Бояна,
Піснетворця князя Святослава,
Днів давноминулих Ярослава
І Олега, славного кагана:
« - 210. Хоч і тяжко голові тій
Бути без плечей на світі,
Та ще гірше зло, як тіло
Голову свою згубило!»
Так земля вся Руська погибає,
Як країна Ігоря не має! - 211. Світле сонце в небесах ясніє,
Ігор-князь назад у Руськім краї. - 212. Заспівали діви на Дунаї,
В’ються через море голоси їх,
Линуть аж до Києва простором. - 213. Князь по Боричеві іде вгору
В церкву Богородиці святої,
Пирогощі. - 214. Радістю ясною
Сповнені міста й країни. - 215. Пісню
Проспівали ми князям колишнім,
А тепер хай приймуть нашу славу
Молоді: - 216. князь Ігор Святославич,
Всеволод буй-тур і Володимир
Ігоревич. - 217. Будьте ж ви здорові
Всі князі з дружинами своїми,
Що за християн завжди готові
Битися з поганим половчином: - 218. Слава й честь князям і їх дружинам!
Кінець.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.