Украинский перевод П. Мирного
Перевод на украинский язык
Источник: http://litopys.org.ua/slovo67/sl11.htm
- 1. Ой чи не краще почати нам, милеє браття,
Співати за Ігоря хоробре завзяття?
За Ігоря Святославенка почати – - 2. Старими піснями співати?
Ні! почнемо, браття,
Ту пісню завзяття,
Як тепереньки кобзарі співають, –
Не гонячись за старим Бояном! - 3. Ой Бояне, Бояне,
Віщий Бояне!
Як хочеш, бувало, ти пісню співати, –
Розпускаєш свої думки по древу літати,
Вовчиком-сіроманцем по землі ганяти,
Орлом сизокрилим під небо шугати. - 4. А як мав ти, брате,
Про давнє згадати –
Піднять в голові
Споминку про бучі та чвари старі, –
Тоді, віщий брате,
Починав спускати
Десять соколів
На табун лебедів, –
І який там сокіл білу лебідку спіймає,
Та лебідка й пісню співать починає
Старому Ярославові,
Хороброму Мстиславові,
Що лютого Редедю полонив
І перед його військом казоським ніж у серце
вгородив,
Або красному Романові Святославенкові. - 5. Ой то не десять соколів на табун лебідок налітає,
То Боян віщий свої десять пальців на живі
струни накладає,
Жалібно грає,
Голосно співає –
Князям славу-завзяття виграває. - 6. Розпочнемо ж, браття,
Сю пісню завзяття
Від старого Володимира
До теперішнього Ігоря,
Що розум свій із сили скував,
Хоробрістю серце гартував - 7. І, маючи лицарське завзяття,
Водив своє жваве військо, браття,
На землю Половецьку
За землю Руську. - 8. Ой і гляне Ігор, гляне,
На яснеє сонце спогляне:
Ясне сонце гасне-потухає, –
Його хоробреє військо нічка обгортає. - 9. Тоді Ігор до своєї дружини привертає,
Словами промовляє: - 10. «Брати мої милі,
Хоробра дружино!
Краще нам потятими бути,
Аніж у полон піймати… - 11. Гей! сідлаймо, браття, свої баскі коні
Та хоч надивимось синього Дону!» - 12. Так його та лицарська хіть обхопила,
Що і ясний розум помутила:
Дарма йому, що й сонце віщує недолю –
Притьмом захотілось напитися з Дону уволю! - 13. «Хочу, – каже, – з вами,
Хоробрі русини,
Поламати списа край Половецького поля.
Хай голови наші складе там лихая недоля, –
Аби тільки, браття,
Хоробре завзяття,
Напитися шоломами Дону!» - 14. Ой Бояне, Бояне!
Чом тебе на той час немає?
Хоч би ти, соловейку, про те військо засвистав,
Як по древу думками літав,
Розумом у небо ширяв,
Дві слави – давню й сучасну – докупи звивав.
Ганяючись скрізь за тобою
Через широке поле на гори, – - 15. Тáк би слід ту пісню почати
Внукові того князя Олега співати: - 16. То не вітер-буря встає,
Не соколів полем несе –
Табун галок до синього Дону повертає,
Мов та чорная хмара насуває. - 17. Чи то так, співаче,
Велесів онуче,
Віщий Бояне, нам сю пісню співати?
Чи на ось який голос почати? - 18. Ой заржали кониченьки за Сулою,
Дзвонить слава у Києві в дзвони,
Засурмили сурми в Новограді,
Загойдались знамена в Путивлі…
Дожидає Ігор свого брата –
Коханого свого Всеволода. - 19. Тоді буй-тур починає
До Ігоря словами промовляє: - 20. «Світе мій!
Брате мій!
Як світ один ясний,
Ти, Ігорю красний.
Рідні брати ми з тобою –
Святославенки обоє! - 21. Сідлай же ти, брате, свої баскі коні,
- 22. Мої вже готові:
Біля Курська стоять-вигравають,
Мого слова княжого чекають! - 23. А мої куряни –
Люди скрізь відомі!
Під сурмами сповивані,
Шоломами викохані,
Кінцем списа згодовані, – - 24. Шляхи їм відомі,
Яруги знайомі,
Сагайдаки напручені,
Стрілечниці відкручені,
Шаблюки у руки –
Ворогові муки! - 25. Сірими вовками по полю ганяють,
Собі честі, а князеві слави добувають!» - 26. Ой тоді князь Ігор у золоте стремено ступає,
По чистому полю конем виграває, – - 27. Сонце йому темрявою шлях застилає…
- 28. Стогне нічка, стогне – птиць розбуджає,
Звір у яру виє-завиває, - 29. З високого дерева Див проквиляє,
Землі невідомій вістку засилає:
Волзі, Помор’ю й Посуллю,
Корсунові й Суражеві,
І тобі, Тмутороканське побережжя! - 30. Як теє половці зачували, –
Знялись, мов та галич: манівцями
Летять-біжать, до синього Дону скакають,
Опівночі гарбами скриплять-завивають, –
Сказав би: розпуджений табун лебедів літає…
А князь Ігор до Дону своє військо привертає. - 31. Хижеє птаство над його головами кружає,
Вовки-сіроманці з яруг виглядають,
Орли-чорнокрильці літають,
Клекотом звіря на кістки скликають,
А лисиці брешуть на щити червоні… - 32. О Руськая земле!
Вже ти ген-ген за горою… - 33. Темная нічка на землю спала;
- 34. Ясная світ-зоря пропала;
Сивий туман поле покриває; - 35. Соловейко заснув – не співає;
Тільки гадячий клекіт устає –
Суму додає: - 36. А хоробрі русини
Широкі поля червоними щитами перегородили,
Собі честі добуваючи,
А князеві слави шукаючи. - 37. Ой у п’ятницю святую,
У ранню досвітню годину, –
Та як наші вставали,
Поганське військо половецьке потопцем топтали,
Стрілами по полю літали,
Красних дівчат половецьких у неволю брали,
І золото, й паволоки,
І дорогі оксамити… - 38. Великі болота-багнюки
Поганськими вжитками гатили –
І саквами, й опанчами, й кожухами,
І всяким добром половецьким
Мости мостили. - 39. Ой червоні стяги,
Білі короговки,
Чілка червоненька,
А древко срібненьке –
Хороброму Святославенкові! - 40. Ой дрімає в полі
Олегове військо хоробре –
Далеко замчалося-залетіло, - 41. На кревну обиду, на тяжку поталу
не датись зуміло
Ні соколу, ні крюкові,
Ані тобі, чорний вороне,
Поганий половче! - 42. Вже Гза біжить, сірим вовком утікає,
А Кончак йому слід направляє
До Дону великого. - 43. Ой на другий день, рано-пораненьку,
Кривава зоря світ з’ясувала; - 44. Чорнії хмари сунуть з-за моря,
Хочуть покрити чотири сонця;
В синіх хмарах миготять блискавиці… - 45. Ой бути грому,
Дощу стріловому –
Та з великого Дону! - 46. Там-то списи потрощити,
Там-то шаблі пощербити
Об шоломи половецькі,
На тій річці на Каяльці –
У великого Дону! - 47. О Руськая земле! вже ти ген-ген за горою…
- 48. Ой війнули вітри, Стрибожі онуки, війнули –
З синього моря гострими стрілами сипнули,
Хоробре Ігореве військо не минули… - 49. Стогне земля.
Мутиться вода,
Все поле кептюга покриває, - 50. Поганські стяги вітер розвіває:
Сунуть половці з Дону і з моря – - 51. Обгортають наших, як лихая недоля, –
- 52. Зиком та криком, бісові діти, все поле окрили;
А хоробрі русини червоними щитами путь
перегородили… - 53. Ой яр-туре Всеволоде!
Стоїш єси на перегороді,
Прискаєш поганим у вічі стрілами,
Гарчиш об шоломи важкими мечами… - 54. Куди яр-тур не поскаче,
Золотим шоломом посвічуючи, –
Купою на купі
Поганськії трупи:
Лежать голови порубанії, - 55. Оварські шоломи поспліскувані
Тобою, яр-туре Всеволоде,
Твоїми мечами гартованими! - 56. Ой не страшні тому, браття, глибокії рани,
Хто у бою свою почесть і життя забуває,
Славний Чернігів покидає,
Золотий батьківський престол зоставляє,
Своєї коханої жінки, гарної Глібівни, звичаї
й обичаї нехає! - 57. Ой були віки Троянові,
Минули літа Ярославові,
Були лихі бої Олегові –
Того Олега Святославенка, - 58. Що мечами незгоду кував,
А стрілами засівав. - 59. Ой як у городі у Тмуторокані Олег у золоте стремено ступав,
- 60. Великий князь Всеволод Ярославенко той бренькіт зачував,
- 61. А Володимир у Чернігові від того уха затикав.
- 62. А Бориса Вячеславенка
Лихая недоля спіткала –
На річці Каяльці спати клала,
Зеленою муравою укривала,
Хороброго та молодого,
За зневагу за Олегову. - 63. Ой що з тієї Каяли
Святославенкового батька підняли,
На угорські баскі коні клали,
Та у Київ до святої Софії виряджали… - 64. Ой у тії години лихії,
Та літа тяжкії,
А за того Олега-Гореслава
Чвари та бучі вставали,
Дажбожого внука життя коротали.
Що ті чвари, а що княжі січі
Позводили життя чоловіче!.. - 65. Ой у ті злигодні години по Руській землі
не орачі співали,
А чорні крюки крякотали,
Як трупи у полі клювали;
А галки й собі вигравали,
Великими табунами на здобич літали. - 66. Були то страшеннії бої,
Нечувані бучі,
Чорніші від чорної тучі!
Ой як зранку та до вечора,
А з вечора та до білого світу
В чужій землі, в Половецькій, велика січа стояла,
Стрілами під небо сягала,
Об шоломи мечами гарчала,
Гартовані списи на скіпки трощила-ламала, - 67. Копитами землю орала,
Та кістками засівала,
А кровію поливала, –
Та й вродило ж великої туги та жалю
Усьому Руському краю! - 68. Ой що то за ґвалт, що то за лемент
- 69. на світ-зорі вставає?
То Ігор своє хоробре військо завертає, –
Милому братові Всеволодові поміч даває. - 70. Ой билися день,
Рубалися другий,
А на третій день у полудню годину
Знеможіли Ігореві стяги – поникли… - 71. Тут розлучилися два брати
На березі бистрої Каяли, – - 72. Бо вже вина-крові не достало.
- 73. Не стало чим хоробрим русинам той бенкет кінчати,
Приходилось, сватів напоївши, за Руськую землю
головами накладати! - 74. Ой від того великого жалю
В’яли трави у чистому полю,
Хилилося з туги високеє дерево додолу. - 75. Ой та вже ж бо, браття, невесела година настала,
Що силу-завзяття пустиня туманом прикривала, - 76. А тим часом зневага вставала,
Дажбожого внука силу приймала,
Білою лебідкою по синьому морю вигравала,
На великому Дону плескалась, –
Про добрі літа й не згадалась… - 77. А князі давні боїща з поганими занедбали:
«Се моє – й те моє», – брат братові казали;
Кожну мализну за велике мали,
Поміж себе розруху кували. - 78. А погані про те добре дбали –
З усіх боків на Руську землю, як та галич, налітали. - 79. Ой залетів сокіл, та залетів сизий птиць до моря побивати –
- 80. Ой вже ж нам хоробре Ігореве військо та й у вічі не видати!
- 81. Що Кончак ще тільки слово мовляє,
А Гза вже по Руській землі хижим вороном літає, - 82. Чорний пожар по землі пускає,
З огняного рогу засіває…
Тоді руські жони слізно плакали-ридали,
Словами промовляли: - 83. «Ой уже ж нам своїх чоловіків ні гадкою не згадати,
Ні думкою не здумати,
Ні у вічі не видати,
А срібла та золота і в руках не тримати!» - 84. Ой застогнав, браття, Київ тугою,
А Чернігів другою – - 85. На Руській землі журба виростала,
Велика печаль кругом тую землю обвивала; - 86. А князі про те не дбали,
Самі між собою розладдя кували, - 87. А погані про те знали –
На Руську землю, як та галич, налітали,
Від кожного двору по білці данину брали. - 88. Ой хоробрі Святославенки,
Ігорю та Всеволоде!
То ж ви теє лихо збудили,
Що батько ваш, Святослав київський, приспав,
Як грізно тіпав - 89. Половців своїми хоробрими полками,
Як з гостро відточеними мечами
На поганську землю налітав,
Високі могили насипав,
Глибокі яруги протоптав,
Ріки й озера каламутив,
Непролазні болота й багнюки гатив;
А поганого Кобяка з лукомор’я,
З великого загартованого війська половецького,
Як той лютий вихор, виривав
Та до Києва відсилав,
В своїм теремі його у неволю завдавав. - 90. За те ж тоді німці й венедці,
Греки й моравці
Святославову славу співали,
А Ігоря словами картали, –
Що багато всякого добра на Каялинім дні затопив,
Половецькі річки руським золотом наситив, - 91. А сам з золотого сідла у невільницьке переступив…
- 92. Як тоді городянські мури сумували,
Відради ні крихти не мали! - 93. Сниться Святославові дивний-пІредивний сон.
- 94. «Сниться, – каже він, – що у Києві,
На святих тих горах київських,
Сії ночі та ізвечора
Чорним коцом мене вкривано
На моєму ліжку на тисовому, - 95. Вина синього набирано, –
А сине вино
З отрутою було; - 96. Та ще сипано мені з порожніх половецьких стрілечниць
Великий жемчуг на груди – - 97. Пестили мене вражії люди!
Що в моїм теремі златоверхому
Лежали балки не позмикані; - 98. Що з вечора та й через цілу нічку
Вигравало чорне вороння; - 99. Що на плаці в місті та на оболоні
Стали пущі та нетрі як на долоні; - 100. А кияни одступили геть аж до синього моря!»
- 101. На те бояри
Князеві мовляли: - 102. «Ой вже ж бо нам, князю, туга розум помутила…
- 103. То два ясних соколи з золотого батьківського престолу злетіло:
Тмуторокані шукать полетіли,
Шоломом напитися з великого Дону хотіли.
Та спіткала їх лихая недоля
Серед чистого поля:
Погані половці їх спіймали,
Гострими шаблями крила обрубали,
А бистрії ноги в залізні кайдани кували…» - 104. Ой темно та хмурно на третій день:
Два яснії сонця потухали,
Два червоні стовпи погасали;
А разом з ними й два молоді місяці – Олег
та Святослав – примеркали,
В тумані зникали,
Мов у морі потопали.
Велику відраду у хановім серці розбуджали. - 105. Ой на річці на Каяльці
Темна нічка світ покриває –
Руську землю, як та чорна галич, половець укриває… - 106. Та вже ж устала слава на славу,
- 107. Налягла сила на святу волю,
- 108. Вже спустився Див на чорну землю…
- 109. А на березі синього моря готські дівчата співають,
Золото руське з рук на руки перекидають,
Словами промовляють:
«Слава годині Бусовій,
А ще більшая Шарукановій, – - 110. Що віддячив ворогам за нашу тяжку неволю!»
А чи весело ж, князю, нашій дружині на полю?.. - 111. Ой зронив тоді старий Святослав
З уст своїх золоте слово,
Вмиваючись гіркою сльозою: - 112. «Ой сини мої,
Соколи ясні –
Ігорю й Всеволоде!
Рано, рано почали ви Половецьку землю плюндрувати,
А собі слави шукати;
Як неславно ви воювать починали,
Так неславно й кров ворожу розливали!.. - 113. Хоч ви своє серце з заліза й булату кували,
У завзятті гартували,
А якої слави добули? - 114. Тільки моїй старій сивій голові
Клопоту та горя завдали! - 115. Не бачу тепер я вже ні дужого, ні багатого,
Ні мого коханого брата Ярослава завзятого
З чернігівською дружиною,
З могутами і з татранами,
З шельбирами і топчаками,
З ревугами і ольберами…
Ті, хоробрі, без шоломів велике завзяття мали:
З одними шевцями поганих військо побивали,
Прадідівську славу із могил вертали! - 116. А ви, безталанні, казали:
«Піднімімось самі, –
Добудемо ми своєї слави
Та ще й батьківську поділимо між собою!» - 117. Ой чи не дивно, браття, знов старому та помолодіти?
- 118. Коли сокіл линяє –
Широко він свої крила розпускає,
Високо угору літає,
Всяке птаство мале й велике побиває,
Свого гнізда у наругу не даває… - 119. Ой тим не минула нас година лихая,
- 120. Що від князів мені помочі немає:
- 121. Ромен вже під половецькими шаблями загибає,
Володимир од ран знемагає, - 122. Туга й горе Глібовому синові серце надриває».
- 123. Ой великий князю Всеволоде!
Добрий розум май –
З далекого краю прилітай,
Золотий батьківський престол обороняй! - 124. Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,
А шоломами великий Дін розлити. - 125. Якби то ти був на сей час, брате, –
Можна б було невільника по ногаті купувати,
Челядника по різані продавати; - 126. Зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу
самострілами пускати! - 127. А ви, завзяті Рюриче й Давиде!
Чи не ваші то золоті шоломи
Плавали по кривавому полю? - 128. Чи не ваша то хоробра дружина рикала,
мов тури, по полю,
Як вороги наганяли
І в невідомім полі гострими шаблями рубали? - 129. Ой вставайте, браття,
Та вставайте, миле,
В золоте стремено вступайте,
Ворогові відплату давайте, –
За зневагу сьогочасну,
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря,
Завзятого Святославенка! - 130. А ти, галицький Осмомисле Ярославе!
Високо ти на своїм злотокованім престолі сідаєш,
Угорські гори підпираєш,
Своїми залізними полками королеві шлях заступаєш,
Дунайські ворота зачиняєш,
Велике каміння за чорні хмари шпурляєш, - 131. По Дунаєві кораблями літаєш,
Грізну славу за себе по всіх землях пускаєш,
Києву ворота відчиняєш,
З батьківського золотого престолу аж за султанську
землю стріли пускаєш… - 132. Устрель же Кончака, Ярославе,
Поганого безбожника, –
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря,
Завзятого Святославенка! - 133. А ти, смілий Романе та Мстиславе!
Хоробрі ви думки маєте,
Своїм розумом на добре діло замишляєте, - 134. У великім завзятті високо літаєте,
Як ті соколи, що по вітру ширяють,
З високóсті птиць побивають… - 135. Ой під вашими залізними крилами
Та шоломами латинськими
Багато земель звідало горя
Від лютого боя:
Литва і Ятвяги, Половці й Дремела –
Списи свої покидали,
А голови підхиляли –
Під ваші гартовані мечі клали! - 136. Ой вже та примеркло Ігореві яснеє сонце,
Не перед добром високе древо
Зеленеє листя зронило – - 137. То ж по Росі і по Сулі половці городи поділили.
Вже не воскреснути Ігоревій хоробрій дружині! - 138. Гей! тебе, князю, Дін викликає,
На боїще князів призиває… - 139. Олегенки – хоробрії вої –
Вже готові до бою. - 140. А ви, три Мстиславенки славні,
З доброго гнізда шестокрильці кохані!
Не боями, не розрухом собі землі добували… - 141. Нащо ж ваші золоті шоломи,
Нащо ляцькі гартовані списи набували? - 142. Загородіть ними, князі шестокрильці,
Ворота від Половецького поля
Своїми гострими стрілами, –
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря,
Завзятого Святославенка! - 143. Ой уже Сула та крутоберега
Свої срібні хвилі в Переяслав не посилає,
А Двина непролазними болотами
З того грізного Полоцька протікає,
Де поганий литвин криком ліс окриває. - 144. Один тільки Ізяслав Василенко
Добре дбав –
Своїми гострими шаблями об шоломи литовські подзвоняв,
Та, добувши славу
Дідову, Всеславу,
Поліг на кривавій траві
Під червоними щитами,
Побитий-посічений литовськими мечами.
І схопивши славу
Дідову, криваву,
На смертну постелю він її клав, - 145. Словами промовляв:
- 146. «Вже твою, княже, дружину крилами птиці покривають,
А звірюки кров випивають». - 147. Тоді біля його
Не було з братів нікого –
Ні Брячеслава, ні Всеволода –
Нікому і очей прикрити, –
Прийшлось самотою жемчужную душу спустити
З хороброго тіла через золотеє намисто. - 148. На той час голоси затихали,
Радощі зникали, –
Одні тільки городянські сурми жалібно грали-вигравали. - 149. Ой ти, Ярославе,
І всі Всеславові внуки!
Візьміть знамена у руки,
Червонії стяги до землі прихиляйте,
Щербаті мечі у піхви ховайте, - 150. Бо не вміли ви дідової слави залучити:
- 151. Стали ви своїми незгодами поганців на Руську землю навóдити,
Життя Всеславове зводити… - 152. Ще, бач, трохи землі Руській горя –
Від Половецького поля!
Ой на сьомому віку Трояновому - 153. Всеслав ворожбу розпочинає,
На свою любу дівчину гадає… - 154. Він на луку в сідлі упирає –
До Києва на вороному коні скакає,
На дубові до золотого київського престолу допливає. - 155. Лютим звірем опівночі никає,
Сивим туманом повисає, - 156. А на ранок з Білгороду тарани висилає,
Новгородські ворота відчиняє,
Ярославову славу на вітер пускає, - 157. Сірим вовком з Додуток до Немиги скакає.
Ой на тій Немизі,
Та на кривавім березі,
Лихо тяжке виростало –
Замість снопів голови слало,
Життям накладало,
Мов на току, булатними ціпами молотило
Душу від тіла відбивало… - 158. І криваві береги Немиги
Не пашнею засівало –
Руськими кістками устилало! - 159. А князь Всеслав людям суди судить,
Князям раду радить;
А сам сірим вовком по полю гуляє,
Ще до півнів з Києва до Тмуторокані добігає,
Великому Хорсові сіроманцем шлях перебігає. - 160. Ой у Полоцьку, в святій Софії, рано вдарили до утрені в дзвони –
А він в Києві вже те й зачуває… - 161. Та хоч висока душа в іншому тілі буває,
Одначе й вона часто в біді пробуває. - 162. Тим йому й віщий Боян
Таку прйповість давніше розумно сказав: - 163. «Ні хитрому, ані гожому,
Ні бистрому, на птиць схожому,
Не минути суда божого!» - 164. Ой стогни, стогни, Руськая земле,
Давню годину пригадуючи,
Та перших князів споминаючи! - 165. Не можна було святого Володимира до гір київських прикувати:
- 166. Його стягами Давид з Рюриком почали тепер заправляти,
Нарізно бунчуки розвивати, - 167. На Дунаєві списами співати.
- 168. Ой то не сива зозуленька закувала,
Не дрібні пташки защебетали, –
То Ярославна рано до схід сонця слізно ридала,
Словами промовляла: - 169. «Ой полечу, – каже, – я зозулею,
Та помчуся по синім Дунаю, - 170. Сяду-впаду край річки Каяли,
Змочу свої боброві рукава - 171. Та обітру князеві криваві
На хоробрім його тілі рани!» - 172. Ой у Путивлі на мурові зрана
Ще й яснеє сонце не вставало, –
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла: - 173. «Вітре, – каже, – буйнеє вітрило!
Чи то ж тобі мої сльози милі? - 174. Нащо ж вієш, вієш-завіваєш,
Нащо ханові стріли хапаєш,
На легкому крилі підіймаєш,
В військо мого князя пускаєш? - 175. Хіба тобі немає простору
Віятися попід небосклоном,
Сині хвилі в морі піднімати,
Кораблі на хвилях гойдати? - 176. Нащо ж мою радість розвіваєш –
На шовковій траві розстилаєш?» - 177. Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало, –
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла: - 178. «Ой ти, Дніпре, – каже, – Славуто!
Твою славу знають усі люди…
Пробив єси кам’янії скали,
Біжучи у землю Половецьку, - 179. І на того Кобяка лихого
Святослава носив хороброго… - 180. Чому ж мені не принесеш, синій,
Князя мого, єдину дружину, –
Щоб я йому до схід сонця рано
Своїх гірких сліз не посилала?» - 181. Ой у Путивлі на мурові зрана
Ще й яснеє сонце не вставало,
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла: - 182. «Ясне, – каже, – трияснее сонце!
Любо сяєш з свого ти віконця,
Добрим людям тепло розливаєш – - 183. Нащо ж мене слізьми обливаєш?
Нащо своє гаряче проміння
Розсипаєш на княжу дружину?
На безвідді – їх згагою томиш,
Сагайдаки – спекою згинаєш,
Стрілечниці – тугою змикаєш?» - 184. Ой опівночі синє море грало,
На чистеє поле туман налягає –
То сам господь Ігореві шлях направляє
З землі Половецької
На землю Руську,
До батьківського золотого престолу вертає. - 185. Вечірня зоря потухає, –
Ігор ні спить, ні дрімає,
Від великого Дону до малого Дінця думкою шлях виміряє. - 186. Опівночі його коник грає,
Овлур за річкою посвистом вістку даває:
«Годі, князю, лежать та дрімати, –
Час нам, пора, з неволі втікати!» - 187. Ой загула від того посвисту земля,
Зашуміла в полі зелена трава –
Половецькі шатра захитались… - 188. Недурно князь Ігор з Овлурем змовлялись!
Ігор очеретом, як горностай той, скакає,
Гоголем білим на чисту воду випливає, – - 189. На баского коня сідає,
Сірим вовком - 190. до Дінцевого лугу ганяє,
Серед туману соколом грає,
Сірих гусей, білих лебідок на поживу собі побиває. - 191. Коли Ігор соколом гуляє,
Тоді Овлур вовчиком ганяє,
Холодну росу збиває, –
Вже ж під ними баскі коні та й поприставали. - 192. Донець-річка тихо грає,
До Ігоря словами промовляє: - 193. «Князю, – каже, – князю Ігоре!
Добре ти дбаєш,
Що з неволі утікаєш,
Кончакові завдаєш досади,
Руській землі жадаєш відради!» - 194. А Ігор до Донця повертає
І словами промовляє: - 195. «Донче, – каже, – Донче!
Велика тобі, превелика дяка,
Що на своїх хвилях мене колихав,
Зелену траву підстилав,
Свої срібні береги розвертав,
Сивими туманами укривав,
Теплим холодком зелених дерев зодягав, - 196. Гоголем по воді ганяв,
Чайкою поверх хвилі грав,
Малим-невеличким чирям по вітрові мчав.. - 197. Ой не така
Стугна-ріка!
Хоч абияку течію має,
А чужі протічки пожирає,
У половодді геть-геть луги заливає, –
Молодому князеві Ростиславенку путь заступає
В Дніпрові береги не пускає… - 198. Тоді стара Ростиславиха ридала,
Що ти її молодого сина замчала. - 199. Від жалощів у полі квітки в’яли,
Дерева з туги верховини до землі прихиляли!» - 200. Ой то не сороки скрекотали:
То Гза та Кончак на слід Ігорів напали. - 201. Тоді ворони не грали,
Галки мовчали,
Сороки не скрекотали – - 202. По лозах ховалися-повтікали…
Одні тільки дятли стукотали –
Шлях до річки казали,
А соловейки на зорі веселими піснями світ привітали. - 203. Тоді Гза Кончакові промовляє:
- 204. «Коли сокіл на гніздо злітає,
Устрелимо соколенка своїми золотими стрілами!» - 205. А Кончак на те відмовляє:
- 206. «Коли сокіл на гніздо полине, –
Хай спутає соколенка красная дівчина!» - 207. А Гза знову Кончакові каже:
- 208. «Якщо його дівчина ураже, –
То ні соколенка нам не мати,
Ні дівчини в вічі не видати, –
Тоді й малі птиці в полі Половецькім почнуть нас побивати!» - 209. Ой правду сказав
Отой віщий Боян,
Піснетворець годин Святослава
Та Олега, та ще й Ярослава: - 210. «Тяжко тобі, голово, без плечей, –
Лихо й тому тілові без голови…
Отак землі Руській та без Ігоря!» - 211. Ой то не ясне сонце в синьому небі сяє,
То Ігор на Руську землю вертає. - 212. По Дунаєві дівчата співають,
Через море аж до Києва голоси досягають… - 213. Їде Ігор Боричевим шляхом
До святої богородиці Пирогощої… - 214. Сторона радіє,
Городи веселі, - 215. Старим князям пісні співають,
А далі й молодим зачинають: - 216. Слава Ігореві Святославенкові,
І буй-турові Всеволодові,
Й Володимиру Ігоренкові! - 217. Слава князям і дружині,
Що на поганих ходили –
За всіх християн! - 218. Хвала богові і вам
Від нині й довіку
Аж до кінця світу, –
Амінь!
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.