Украинский перевод К. Зинкивского
Перевод на украинский язык
Источник: http://litopys.org.ua/slovo67/sl15.htmРукопись в Инститете литературы им. Т.Г. Шевченко АН УРСР, фонд 3 (архив Ивана Франка), № 3319
- 1. И не добре було б нам, братове, почать
Сумну думу про Ігоря князя,
Про похід його трудний в степи половчан
Та про храбрее військо-дружину! - 2. Почнемо думу ту, як співають тепер,
А не так, як співав Боян давній… - 3. Боян бо славетний, складаючи пісню,
Розкидував думки по древу,
Вовком-сіромахою рискав по полю,
Орлом він ширяв попід хмари. - 4. Було, як згада він старі колотнечі,
Криваві усобиці княжі,
То й випусте соколів десять в догінку
На лебедів зграю жахливих.
І котрого лебедя сокіл устигне,
Той лебідь і пісню вчинае –
Про князя Мстислава, або Ярослава,
Або про Красного Романа. - 5. Славетний Боян той не соколів десять
На зграю лебежу пускає:
На струни живії персти покладає,
Ті ж славу князям рокотали. - 6. Почнемо ж, браття, думу сю з давніх-давен
Володимира, древнього князя,
Й доведем аж до Ігоря, котрий свій ум
Нагострив міццю й серця завзяттям - 7. Та й повів своє храбреє військо в похід
В Половецькую землю за Руську. - 8. Як був Ігор з дружиною коло Дінця,
То поглянув на яснеє сонце.
І він бачить, мов сонечко зникло з небес
І все військо пітьмою покрилось. - 9. Тоді Ігор мовля до дружини своїй:
- 10. «Краще смерть, ніж в неволю підпасти!
- 11. Сядьмо ж, браття, на добрії коні мерщій
Та побачимо синього Дону - 12. Хочу, русичі, з вами свій спис поломать
На краю половецького степу! - 13. Хочу голову там положити свою,
Або з Дону напитись шоломом!» - 14. О славний Бояне, співець стародавній,
Співець наш велетній, могутній!
Тобі б про похід отсей пісню співати…
Кидаючи думки по древу,
Трояновим рищучи шляхом за гори, - 15. Орлом підіймаючись в хмари,
Отак би співав ти про Ігоря князя: - 16. «Не буря жене соколяток,
- 17. Не галичі зграї до Дону злітались!..»
- 18. Або: «За Сулою ржуть коні,
Дзвенить слава в Києві златопрестолім,
Трублять в Новімгороді труби!..»
В Путивлі червонії прапори мають:
То Ігор жде милого брата. - 19. І каже йому буй-тур Всеволод брат:
- 20. «Єдиний мій, місяцю ясний!
- 21. Сідлай ти, мій брате, свої добрі коні;
- 22. Мої вже готові під Курськом!
- 23. Куряни мої – тобі відомі кмети…
Під трубнії згуки повиті,
Під бранним шоломом росли та кохались,
Кінцем спису скормлені, храбрі! - 24. Шляхи їм відомі, яри їм знайомі,
Їх луки напружені дуже,
Їх тули відкриті, їх шаблі вже гострі, - 25. Їх списи виблискують-грають…
Шукаючи честі, а князеві слави,
Вони, мов вовки, рищуть в полі!» - 26. Тоді Ігор ступив в золоті стремена
Та й поїхав з дружиною степом. - 27. Сонце шлях заступило пітьмою йому,
- 28. Вночі ж буря-негода стогнала.
І той стогін будив дрібних пташок в лісах,
А звір свистом зганяв їх докупи. - 29. Чорний Див виє-тужить на віттях дерев,
І та туга далеко лунає:
За Сулу, і на Волгу, і в Корсунь, Сурож,
Аж за море, до Тмуторокані… - 30. Тоді половці шляхом небитим-глухим
До великого Дону втікали.
І всю темную нічку їх скиглять вози,
Мов лебежі розбитії зграї…
Ігор військо-дружину до Дону веде. - 31. Хиже птаство біду над ним чує…
По байраках, лісах, вовки здобичі ждуть…
На червоні щити лиси брешуть…
А орли своїм клекотом скрізь по степах
Звуть звірів на кістки богатирські. - 32. Ой ти, Руська земле! О ріднесенький край!
Вже далеко єси за горою!.. - 33. Довга нічка зника… Червоніє вже схід…
- 34. Туман хвилями поле вкриває…
- 35. Соловейко в байраках давненько затих…
Говір галичий де-де прокинувсь… - 36. Храбрі русичі ворога ждуть, щоб здобуть
Собі честі, а князеві слави… - 37. Було се в п’ятницю удосвіта-рано.
Вже русичі гнали поганих.
Багацько забрали дівчат половецьких,
Габи, оксамиту і злота… - 38. Китайкою та килимами гатили
Шляхи на болотах та греблі… - 39. А спис срібний, прапор червоний дістались
Завзятому Ігорю-князю. - 40. Дріма серед степу хоробре гніздечко.
Далеко воно залетіло! - 41. Ніхто не займа їх: ні сокіл, ні кречет,
Ні чорний той ворон – половчин. - 42. Тим часом степами, мов вовк, біжить Гзак-хан,
За ним – Кінчак, прямо до Дону… - 43. Другого дні рано-раненько
Кривава зоря заблищала. - 44. Йдуть чорнії хмари від моря,
Немов хотять сонце закрити…
А в хмарах тремтять блискавиці… - 45. О, бути великому грому,
Стрілами дощу йти від Дону! - 46. Отам-то списам поломатись!
Отам-то шаблям пощербитись
Об кріпкі шоломи поганих
На річці Каялі далекій,
В степах, біля синього Дону! - 47. О Руська земле! О ріднесенький край!
Далеко ти вже за горою!.. - 48. Ось вітри, унуки Стрибожичі, віють
Стрілами на руськеє військо. - 49. Земля загула. Скаламутились ріки
Та курява степ укриває. - 50. Вже прапори мають. То половці йдуть
Від Дону великого й моря. - 51. Вони руське військо кругом облягли,
- 52. Ті ж – мовчки шити підіймали…
- 53. Яр-тур Всеволоде! Стоїш ти в бою,
Мов дуб серед степу в негоду…
Гримиш об шоломи поганих мечем,
Стрілами на військо їх прищеш. - 54. Де тур той поскаче в шоломі злотім,
Там голови падають лютих, - 55. Там шліми оварські розбиті лежать
Круг тебе, яр-тур Всеволоде! - 56. Не лічить він рани на тілі своїм.
Та де там про рани ті думать,
Коли він забув і Чернігів-престол
І Глібовну любу, кохану… - 57. Давно зникли Троянові темні віки,
Й Ярославові роки минули… - 58. Були й бійки Олегові: князь той кував
Скрізь крамолу мечем, стріли сіяв… - 59. Тілько ступе, було, він в злоті стремена
Та затрубить у Тмуторокані, – - 60. Як ті згуки вчував зараз Всеволод князь,
- 61. Володимир в Чернігові теж чув…
- 62. А Борис – так той смерть заподіяв собі
На Каялі за князя Олега… - 63. Звідти ж князь Ярополк вивіз батька свого
До святої Софії, у Київ… - 64. Отаке-то було в ту годину лиху:
Погибало життя від усобиць! - 65. Тоді рідко гукав хлібороб на пашні,
Але круки кричали частенько!
Та ще іноді галич розмову вела,
Як де труп паювати збиралась… - 66. Отакеє було!.. Але ж бійки, як ця,
Ще, здається, ніде не траплялось…
З ранку до вечора, всю ніч, до світу,
Стріли літають і шаблі гримлять,
Списи булатні тріщать на чужині, - 67. В полі далекім, в землі половчан.
Чорна земля під копитами зрита,
Мов плугатир пройшов ралом своїм;
Трупом засіяна, кров’ю полита,
Тугою-жалем зійшла-процвіла. - 68. Що то шумить і дзвенить отак гучно
- 69. Раним-раненько, до світу-зорі?
Ігор то військо своє повертає:
Шкода йому свого брата кидать… - 70. Два дні вже б’ються. На третій у південь
Ігорів прапор червоний упав! - 71. Там, де Каяла срібластая в’ється,
Двоє братів розлучились навік… - 72. Пива кривавого там нехватило,
- 73. Русь там скінчила весілля своє!..
Добре сватів вони вбенкетували,
Кістьми й самі за свій край полягли! - 74. Никне травиця від жалю, від туги,
Древо схилилось до самій землі… - 75. Сумная година, братове, настала:
Багацько нестало хоробрих! - 76. Образа, мов діва, ступила на землю,
Лебежі крила розпустила
І, плещучи воду у синьому Дону, - 77. Про давню годину згадала…
Згадала вона й про усобиці княжі,
Що лиха багато зробили…
Було, між князів один одному каже:
«І се, та і теє – моє все!»
Або на дрібниці всі кажуть – велике,
Й крамолу кують проміж себе… - 78. А погань тим часом з степів налітала
Й оселі людські руйнувала… - 79. Далеко наш сокіл в степи залетів,
Зганяючи птаство до моря! - 80. Та вже його військо кістьми полягло
За землю святу староруську… - 81. І туга велика всю Русь облягла,
Розносячи скрізь сумну звістку. - 82. Жінки-молодиці голосять щодня
І з плачем слізьми промовляють: - 83. «Та вже ж нам про милих ні в думці згадать
Й очима їх більше не бачить!» - 84. Застогнав старий Київ від туги,
А Чернігів од злої напасті. - 85. Розлилась по землі тая туга,
Мов річки від води весняної. - 86. От до чого доводять крамоли,
Що кували князі проміж себе! - 87. А завзяті сини Святослава
Розбудили ізнов тую кривду, - 88. Що приспав було грізний їх батько,
Святослав, стільно-київський храбрий. - 89. Він своєю дружиною-військом
Зруйнував Половецькую землю,
Зарівняв всі яри там, могили,
Скаламутив річки всі й озера,
Ізсушив всі струмочки, болота,
А поганого хана Кобяка
Із залізних полків половецьких,
Із далекій чужій луки моря,
Немов буря, мов вихор, він вирвав.
І загинув Кобяк в стільнім граді,
В Святославовім світлім палаці… - 90. Всі за теє славлять Святослава:
І морави, й німці, й венеційці.
Його ж сина Ігоря всі хають,
Що в Каялі потопив хоробрих… - 91. Там із вільного сідла злотого
Сів і сам в сіделечко невільне… - 92. Туга скрізь панує… Радість зникла…
- 93. Святославу снився смутний сон.
- 94. «Буцім я в горах, під Києвом, –
Каже він боярам, – і в сю ніч
Одягали мене звечора
В чорну і сумну одежину. - 95. Потім синє черпали вино,
А вино те з зіллям змішане… - 96. Сипали мені на грудоньки
Крупні перли із порожніх тул… - 97. І кохали й берегли мене…
Буцім дошки без князька усі
На палаці моїм золотім… - 98. Всю ніч круки чорні каркали
- 99. По байраках, біля Плінського.
А кияни всі до моря йшли…» - 100. І бояри кажуть князеві:
- 101. «Княже, туга на твій ум лягла!
- 102. Бо злетіло двоє соколят
З батьківського злотого стола
Пошукать собі Тмуторокань
Чи напитись з Дону шоломом.
Вже ж тим соколятам половці
Порубали крила шаблями
І в кайдани закували їх. - 103. Наступа пітьма на третій день:
То померкли в небі два сонця,
То червоні згасли два стовпа.
З ними молоді два місяці
Зникли, немов в морі, в тій пітьмі
Й ханові нахабства додали. - 104. На Каялі світ погас в пітьмі.
- 105. Половчани кинулись на Русь,
Мов тих барсів зграя люта, зла… - 106. На хвалу тоді встала хула,
- 107. Волю злидні вже подужали,
- 108. По землі вже скрізь полинув Див…
- 109. І співають готськії дівки,
Край синього моря сидючи,
Руське срібло-злото лічучи…
Спів той був про часи Бусові,
Та про помсту Шароканову… - 110. А твоїй дружині, княже наш,
Вже нема чому співать-радіть…» - 111. Тоді князь Святослав злоте слово роня,
Гірко плаче й стиха промовляє: - 112. «Ой ви, любі небіжчики, рідні мої,
Всеволоде та Ігоре храбрі!
Дуже рано крушить ворогів почали,
Собі слави шукаючи й честі!
Але ж ви не здолали своїх ворогів,
Бо з нечестіем кров їх пролита. - 113. Ваше серце хоробре закуте в булат,
Загартоване міццю-завзяттям, - 114. Але… що ж наробили ви, рідні мої?
Глум та сором голівонці сивій! - 115. Вже не бачу я міцних, завзятих борців,
Як от брат Ярослав був із військом…
Без щитів, лиш з ножами він бив ворогів,
Поминаючи дідівську славу. - 116. Ви ж мовляли між себе: «Мужаймось самі!
Ми самі візьмем славу й поділим!»
Такий поклик вливає гарячую кров, - 117. То не диво й мені кинуть старість!
- 118. Як злиня сокіл, птаство збива він до хмар,
І не дасть на поталу гніздечка, - 119. Та то лихо: князі не поможуть мені,
- 120. Бо смутная година настала.
- 121. Чути в Римові гук від шабель половчан,
Володимир князь нудиться в ранах!..» - 122. Славний княже Всеволоде!
- 123. Ти б хоч думкою прилинув,
Щоб стіл батьків боронити. - 124. Бо ти ж маєш стілько хисту,
Щоб всю Волгу розкропити
Й Дін шоломом вичерпати. - 125. Якби був ти тут, були б вже
Невільниці по ногаті,
Невільники по різані. - 126. Та умієш ти палити
Самопалами живими –
Храбрими синами Гліба. - 127. Ви, буй Рюриче й Давиде!
Ото ж ви в злотих шоломах
В річках плавали кривавих? - 128. І ричить дружина ваша,
Мов тур, ранений стрілами
Серед степу на чужині… - 129. Ви ступіть в злоті стремена
На борню за землю Руську
Та за Ігореві рани!.. - 130. Ярославе, князь Осмомисле!
Високо ти сів в Галичині
На престолі златокованім…
Ти дружиною залізною
Підпер гори круті угорські,
Заступив ти королівський шлях,
Зачинив воріття чрез Дунай. - 131. Ти за хмари гори кидаєш,
На Дунай човни споруджуєш…
Грім від тебе по землі гуде…
Одчиняєш врата в Києві
І разиш чужих султанів тих… - 132. Так стріляй ти хана Кінчака!
Княже, стань за землю Руську
Та за рани князя Ігоря!.. - 133. Ви, князі Романе та Мстислав!
Вабить вас завзяття до борні. - 134. Високо ви линете – до хмар,
Мов орел, що в повітрі ширя,
Мов той сокіл, що здобич ганя:.. - 135. Маєте залізо на грудях
Під шоломами латинськими,
А від них здригнулася земля
І багацько де-яких людей:
Ханські і ятвяги, дремела,
І литва, й поганий половчин.
Вони списи покидали геть,
Та й вклонили голови свої
Під булатні ваші шабельки… - 136. Але, княже, світ не на добро зника,
Не на добре й листя з дерева спада… - 137. Понад Россю, понад Сулою
Ворог вже оселі зруйнував,
Та, на жаль, вже війську Ігоря
І не встати й не воскреснути! - 138. Дін гукає тебе, княже,
Всіх князів гука до броні. - 139. І вже Ольговичі храбрі
Ізготовили дружину: - 140. Інгвар, Всеволод й три сини
Князя храброго Мстислава –
Непоганого гніздечка
Соколята-шестокрильці!
Не в борні ви здобули міць,
Не в борні придбали славу. - 141. Де ж злоті шоломи ваші,
Ляськії щити та списи? - 142. Ви воріття в полі браннім
Оточіть кругом стрілами
Й станьте всі за землю Руську
Та за Ігореві рани!.. - 143. Не біжить Сула струмками срібними
До старого Переяслава,
І Двина несе хвилі болотами
До поганих, диких половців. - 144. Один тілько Ізяслав, Васильків син,
Подзвонив мечем об шлем литви.
Перетяв він славу діда свойого,
Славу князь Всеслава храброго,
Та й поліг на скривавленій траві
Серед степу під червоний щит…
Тую ж славу він до себе пригорнув - 145. Та й промовив, умираючи:
- 146. «Птаство військо захистило крилами,
Дикий звір злизав гарячу кров!» - 147. Не було там братів Ізяслава –
Брячислава, ані Всеволода:
На самоті зронив свою душу
Крізь намисто злотее із тіла… - 148. Тоді змовкли пісні, радість зникла,
Тілько труби трублять городенські… - 149. Ярославе й унуки Всеслава!
Уклоніть ви свій прапор додолу,
Та сховайте мечі свої ржаві: - 150. Не здобути вам дідівській слави!
- 151. Ви ж бо перші крамолами стали
Накликати поганих литвинів. - 152. Через князівські бійки та свари
Прийшло лихо й від половців лютих.
Як на сьомім Трояновім віці - 153. Про дівчину згадав князь Всеслав той:
- 154. На коня він сіда, їде в Київ
І торкається списом престолу… - 155. Далі кинувсь, мов звір, з Білгорода
Та й поник він у млі серед ночі. - 156. Раннім ранком Всеслав опинився
Біля кріпких воріт в Новімграді,
Де й розбив Ярославову славу… - 157. З Дудуток до Немиги полинув.
На Немизі не снопи стелють, –
То кладуть там буйні голови,
Б’ють ціпами їх булатними.
На сирім току життя кладуть,
Одвівають душу од тіла… - 158. Окривавлені Немижині бреги
Не пашницею засіяні були –
Їх засіяно кістками павших військ,
Їх полито кров’ю руських юнаків. - 159. Всеслав князь творив людям суд,
Князям городи радив-правив,
Сам по́ночі рискав вовком
До Тмуторокані та й далі.
Великому Хорсу вночі - 160. Він шлях перерискував рано.
В Софії, в Полоцьку, б’ють в дзвін –
Князь в Києві чує ті дзвони… - 161. Хоч віща душа в його тілі,
Але й його лихо спіткало… - 162. Про його Боян, співець віщий,
Розумнеє слово промовив: - 163. «Ні хитрому, ані горазду
Суда не минути святого!» - 164. О, довго стогнати родині,
Годину згадавши колишню
Й колишніх князів спогадавши! - 165. До гір Володимира князя
Не можна було пригвоздити… - 166. Вже прапори князів повстали:
Ось – Рюрика, онде – Давида, –
Та шкода: вони мають різно… - 167. Списи на Дунаї співають…
- 168. То не ворон чорний кряче,
Не зозуленька кує, –
Ярославна тужить-плаче,
Раним-рано сльози ллє: - 169. «Як сива зозуля, Дунаєм полину,
- 170. Бібряні рукава в Каяді вмочу
- 171. І личко коханому князеві вмию,
І рани криваві йому залічу!» - 172. Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру: - 173. «О вітре-вітрило, могутній мій друже!
Чого так лютуєш, чого так ревеш - 174. І ханськії стріли на крилоньках дужих
На милого військо навіщо несеш?.. - 175. Хіба з тебе мало за хмарами віять
Або легкі човни по морю ганять? - 176. Нащо ж було, друже, у полі розвіять
І щастя, і долю, і радість однять?» - 177. Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру: - 178. «О Дніпре-Славуто! Крізь гори і скелі
Ти шлях в Половецькую землю пробив, - 179. На хвилях кипучих човни Святослава
До війська Кобяка нераз ти носив, – - 180. Тебе я благаю, мій друже, мій раю,
Утиш моє горе, у море знеси,
І милого князя до рідного краю
З далекій неволі скоріш принеси!..» - 181. Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру: - 182. «О сонечко ясне! Усім то ти красне…
- 183. Нащо ж мого милого військо печеш
І в полі безводнім, у краї далекім
Їм луки й сайдаки смагою січеш?» - 184. Опівночі море грає,
Небо хмарами повито.
Князю Ігореві з Дону
Бог торує шлях далекий,
Із неволі в землю Руську,
До престолу батьківського. - 185. Вже зника зоря вечірня.
Ігор спить – йому не спиться:
Міря думкою степи він
До Дінця від того Дону… - 186. Кінь давно стоїть озброєний,
Овлур свиснув аж за річкою –
Зрозуміти дає князеві…
Але Ігоря немає вже! - 187. Як гукнув він – загула земля,
Зашуміла ковила-трава,
Затремтіли вежі половчан… - 188. Ігор князь, мов горностай, побіг
Очеретом тим густим-частим.
Немов гоголь, по воді поплив; - 189. Далі скочив на коня мерщій,
- 190. Миттю кинувсь до Дінця ріки,
Немов сокіл, що під хмарами
Сірі гуси б’є та лебеді
На обід, вечерю, снідання… - 191. Ігор линув ясним соколом,
Овлур біг, мов вовк, слідком за ним,
Оббиваючи росу з трави…
Запалили вони коників… - 192. Мовляє до Ігоря річка Донець:
- 193. «Хай будеш ти, княже, велетній!
Хай згине поганий Кінчак половчин,
А Руська земля хай радіє!» - 194. Князь Ігор йому відпОвідує так:
- 195. «Велика й тобі буде шана
За те, що мене ти на хвилях носив,
Що слав скрізь травицю зелену
І теплим туманом мене одягав - 196. Під гіллям зеленим у гаї.
На хвилях стеріг мене гоголем ти,
В повітрі – чайками, чернеддю…» - 197. Не такая, кажуть, Стугна,
Що втопила Ростислава
Біля берегів дніпрянських… - 198. Й плаче мати Ростислава
- 199. За своїм єдиним сином…
Квіти в’януть в лютій тузі,
А дерева гнуться долу… - 200. Не сороки то стрекочуть, –
То Кінчак та Гзак слідкують,
Хочуть князя в полі встигнуть. - 201. Чорний ворон вже не кряче,
Не стрекочуть вже сороки, - 202. Тільки лазять повзуни ті.
Соловейко світ віщує. - 203. Й мовить Кінчакові Гзак хан:
- 204. «Сокіл до гнізда полинув,
Соколятко ж ми підстрелим
Золотими стрілоньками!» - 205. Відповів йому Кінчак хан:
- 206. «Ліпш його ми приворожим
Дівчинонькою якою!» - 207. Кінчакові Гзак мовляє:
- 208. «Як ми його приворожим
Чарівницею якою,
То не матимем ні його
Ні дівчини. Тоді птаство
Почне нівечить нас, скубти
Серед степів половецьких!» - 209. Колись мовив Боян, стародавній співець,
Про годину смутну Святослава: - 210. «Хоч і важко, когане, без плеч голові,
Але й тілу без неї погано!»
То так й Руській землі тяжко бути одній,
Без славетного Ігоря князя. - 211. Бо як сонечко сяє з блакитних небес,
То так Ігор сія в землі Руській. - 212. Співають дівчата на тихім Дунаї,
Ті пісні до Києва линуть: - 213. То Ігор іде по Боричеву звозу
До церкви святій Пирогощій. - 214. І раді оселі, і раді всі люди,
Земля вся і небо радіють… - 215. Сю думу ми склали про давніх князів –
Колись утнемо й про молодших!.. - 216. Слава Ігореві та дружині його,
Слава їм на всі довгії віки!
Й Володимирові, його синові – теж,
Й Всеволодові, турові буйну! - 217. Поздоров, боже, князів з дружиною їх,
Що з поганими храбро змагались,
Захищали од них православних христян! - 218. Князям слава та храбрій дружині!
Амінь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.