«Слово о полку Игореве»: Параллельный корпус переводов: Украинский перевод О. Огоновского

Украинский перевод О. Огоновского

Перевод на украинский язык Источник: Слово о пълку Игоревъ / Текст с перекладом и с поясн. выдав Омелян Огоновський. Львовi, 1876.

1. Чи не добре було-б най, братья, почати старими словами жалібну повісті, про війну Игоря Святославича? –
2. А вже-ж почати ся тій пісні бувальщиною сего часу, а не по замислам Бояновим.
3. Боян бо віщий, як хотів кому пісню заспівати, носил ся мислию по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом по-під облаки.
4. Коли споминав казку з давніх часів про незгоди, тогді пускав десять соколів на стадо лебедине, а як тільки котрий сокіл до того стада долітав, лебедь починала пісню старому Ярославови, хороброму Мстиславові, що зарізав Редедю перед військом касожськпм, – красному Романові Святославичеви.
5. Справді, братья, Боян не десять соколів на стадо лебедине пускав, лиш свої віщі персти на живиі струни покладав, а вони самі славу князям рокотали. .
6. Почнімо-ж, братья, повість от-сю від старого Володимира до нинішнйго Игоря, що скріпив ум силою своєю и погострив серце своє завзятьєм,
7. що переймив ся духом лицарським та навів своє хоробре військо на землю половецьку за землю руську.
8. – – –
9. – – -
10. – – –
11. – – -
12. – – –
13. – – –
14. О Бояне, соловію стародавніх часів! Коби ти про сі війська був защебетав, скачучи неначе соловій по дереву мислий, літаючи орлом по-під облаки, звиваючи вінець слави обом половинам сііго часу, біжучи по дорозі Трояновій через поля на гори!
15. Тобі було співати пісню Игореші, того Ольга внукови:
16. „То не буря соколів занесла через поля широкі: се галки стадами летять ик Донови великому!»…
17. Чи може нам співати було віщий Бояне, Велесів унуче?
18. Иржуть коні за Сулою, дзвенить слава в Києві, трублять труби в Новгороді, стоять стяги в Путивлі! Игор дожидав милого брата Всеволода…
19. И каже ему Буй-Тур Всеволод:
20. „Ти мені одеи брат, оден світ світлий, Игорю, оба єсмо Святославнчі!
21. Сідлай, брате, своїх борзих коней,
22. а моі вже готові, наперед у Курська осідлані!
23. А моі-ж Куряне – удалі кметі: під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем копья вигодовані;
24. всі дороги ім звістні, яруги ім знакомі, луки в них натягнуті, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені;
25. самі-ж скачуть неначе сіриі вовки в йолі, добуваючи собі честі, а князевії слави.
26. Тогді Игор князь ступив в золоте стремено, и поіхав по чистому полю.
27. Сонце тьмою ему дорогу заступило;
28. ніч застогнала ему грозою и пробудила птиці; свист звіриний настав,
29. а Див кличе верху дерева: велить слухати землі незнаємій, Волзі и Поморью и Посулью и Сурожеви и Корсуневі!, И тобі, тьмутороканський болване!
30. А Половці небитими шляхами погнались ик Донови великому; скриплять телігн о півночі!, мов лебеді розлітаючись. Игор на Дон військо веде,
31. а вже біди ёго доглядають птиці в лозах, вовки грозу ерожать по яругах, орли клекотом на кості звірей кличуть, лисиці брешуть на червоні щити.
32. О руська земле, уже за горою єси! –
33. Довго ніч меркне…
34. заря світлая запала, и мгла поля покрила,
35. щебетанье соловіів уснуло, говір галок розбудив ся.
36. Русичі поля широкі червоними щитами перегородили, добуваючи собі честі, а князеві! слави.
37. В ранці-рано в пятницю потоптали вони погані полки половецькі, и розсипавшись стрілами по полю позаймали гарних дівок половецьких, а з ними золото и паволоки и дорогі оксамити.
38. А саквами, опанчами, кожухами стали мости мостити по болотах И млаках, та й всяким узорочьєм половецьким.
39. Червоний стяг, біла хоругов, червона чілка и срібне ратище – хороброму Святославичеви! …
40. Дрімає в полі хоробреє гніздо Олега, – за-далеко залетіло!
41. Не в обнду воно породилось, ні соколовії, ні кречетовії, ні тобі, чорний вороне, поганий Половчине!
42. Гза біжить сірим вовком, а Кончак спішить слідом за ним ик Донови великому.
43. Другого дня вельми рано кріваві зорі світ звіщають;
44. чорні хмари з моря йдуть, – хочуть закрити чотири сонця, а в них дріжать-блнекають сині блискавки.
45. Бути грому великому! йти дощевн стрілами від Дону великого!
46. Тут ся копьям поломати, тут ся шаблям потручати о шоломи половецькі на ріці на Каялі, у Дону великого.
47. О руська земле, уже за горою єси!…
48. Се вітри, Стрибогові внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Игорсві.
49. Земля дуднить, ріки мутно течуть, порохи поля покривають,
50. стяги гомонять. Половці йдуть від Дону и від моря
51. и від усіх сторін: обступили кругом руське військо.
52. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрі Русичі червоними щитами.
53. Яр-Туре Всеволоде! ти стоіш на переді в битві: прискаєш на погане військо стрілами, гремиш об шоломи мечами булатними.
54. Куди тільки Тур поскочив, своім золотим шоломом посвічуючи, там лежать погані голови половецькі,
55. и шоломи оварські, поскепапі від тебе, Яр-Туре Всеволоде!
56. Яка-ж рана, братья, ему за-дорога, коли він забув почесть и жизнь и город Черннгів, и батьківський золотий престіл и своєі милої жінки, гарноі Глібовнн, звнчаі та обичаі?
57. Були віки Троянові, минули літа Ярославові; були війни Олега, сина Святослава.
58. Той Олег мечем незгоду ковав н стріли по землі сіяв.
59. Ступає в золоте стремено в городі Тьмуторокані.
60. Відтак дзвону того давнего слухав великий князь Всеволод,
61. син Ярославів, але Володимир що-ранку затикав умій в Чернигові.
62. Бориса-ж Вячеславича слава на смертний суд привела, и на ковилу зелену постелила покров мертвецький за обиду Олега, хороброго и молодого князя.
63. [С тоі-же Каяли Святополк повелів взяти отця свого між угорських коней и повезти в Киів до святоі Софиі.]
64. Тогді при Олезі Горнславичі сіялось та поростало незгодами та сварами; гинула жизнь Дажбожого внука, – в ворохобнях князів жптьє людей короталось.
65. Тогді рідко-де по руській землі ратаі погукували, але часто ворони крапали, розділяючи собі трупи, а галки свій говір говорили, збираючись летіти на поживу.
66. Таке-то бувало в тиі війни и в тиі походи, а такоі-ось січи ніколи не було чутно.
67. Из-райку до вечера, з вечора до світа летять стріли валені, гримлють шаблі об шоломи, тріщать конья булатні в полі незнаємім, серед землі половецької
68. Чорна земля під копитами кістьми була посіяна и кровью полита: тугою-ж посходили пості по руській землі.
69. Що се мені шумить, що се дзвенить
70. в ранці-рано перед зорями? – Се Игор полки завертає, жаль-бо ему милого брата Всеволода.
71. Бились день, бились и другий, а третііго дня к полудневії впали знамена Игореві.
72. Тутки розлучились оба брати на березі бистрої Каяли.
73. Тут крівавого вина вже недостало;
74. тут гуляньє докінчили хоробрі Русичі: сватів попоіли, а самі полягли за землю руську…
75. Никне трава від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.
76. И вже, братья, невесела настала година, уже пустиня нашу силу покрила.
77. Встала обида між силами Дажбожого внука: вступила дівою на землю Троянову, всплескала лебединими крилами на синему морі; біля Дону плетучи пробудила тяжке лихолітьє.
78. Тим-то и минулись війни князів против поганців; сказав-бо брат до брата: „се моє, и то моє!» – и стали князі про малеє – „се-ж воно велике» – мовити, и самі на себе незгоду ковати;
79. а поганці зі всіх сторін стали набігати с побідами на землю руську.
80. Ой! за-далеко залетів наш сокіл, побиваючи птиць аж до моря…
81. а Игоревого хороброго полку не вскресити вже ніколи!
82. За ним кликнув Кончак, а Гза погнавсь по руській землі,
83. пожар помітуючи в пламяному розі. И заплакали жени руські та заголосили:
84. „Вже-ж нам своїх милих мужів ні мислонькою змислити, ні думками здумати, ні оченьками оглядати, а золотом н сріблом уже нам ні троха побренькувати!»
85. Та застогнав-бо, братья, Киів с туги, а Чернигів нз-за напастий;
86. тоска розльялась по руській землі, – тяжкий смуток тече серед землі руськоі.
87. А князі самі на себе незгоду ко-валн, а поганці с побідами набігали на руську землю, та брали собі данину по білці из хати.
88. Тиі-ж два смілі Святославичі, Игор и Всеволод, опять розбудили тую нечесть, котру приспав був отець іх, грізний Святослав, великий князь київський.
89. Справді, був він грозою: наводив страх своїми сильними полками н булатними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав гори н яруги, скаламутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка из Лукоморя від зелізпих великих полків половецьких неначе вихор вирвав: и погнб Кобяк в городі Києві, в двірці Святославовім.
90. Тут Німці и Венедці, тут Греки и Моравці сліпають про славу Святослава, а дорікають князевії Игоревн, що втопив богацтво наше на дні Каяли, ріки половецької»,– насипали-ж бо там руського золота.
91. Тут Игор князь пересів из сідла золотого в сідло невольника.
92. Знемогли від смутку стіни городів, поникла весела година.
93. А Святослав смутний сон видів:
94. „В Києві на горах сеі ночи из вечера» – каже пін боярам – „вкривали мене чорним покровом на ліжку тисовому;
95. черпали мені сшіє шию з горем-отрутою змішане;
96. сипали мені пустими сагайдаками поганих волокитіи великий жемчуг на лоно,
97. и мов-то втішають мене. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім:
98. всю ніч з вечера бісові ворони кракали
99. у Пліснеска па болоні, де були дебри Кисаневі, и не злетіли к синііму морю.»
100. И кажуть бояре князеві!:
101. „У;ке, княже, туга дух твій полонила.
102. Се-бо два соколи злетіли нз батьківського престола золотого, добути города Тьмутороканя, або випити шоломом Дону. И вже шаблями поганих підсікли крила соколам, а самих опутали в пута золізмі.
103. Темно було в третій донь: два сонця померкли, оба червоні стовпи погасли, а з ними молоді два місяці, Олег и Святослав, тьмою заволоклись.
104. На ріці на Каялі тьма світ покрила:
105. по руській землі простерлись Половці, неначе гніздо пардів, и в морі потопили нашу силу, и велику смілість придали ханови.
106. Ужо наруга нанеслась на хвалу,
107. уже неволя тріснула об волю, –
108. уже Див кинув ся на землю.
109. Се готські красні дівчата заспівали на березі синего мори: дзвонячи руським золотом співають про часи Кусові, леліють месть Шароканову.
110. А вже-ж ми, дружина твоя, бажаємо розвеселитись.»
111. Тогді великий князь Святослав внронив золотсе слово из слезами змішане, та й сказав:
112. „О мої сыновці, Игорю и Всеволоде! раненько стали вії половецьку землю мечами побивати, а собі слави добувати. Та неславно ви воювали, – неславно кров погану проливали!
113. Ваші мужні серця с твердої криці сковані, а в завзятью загартозані.
114. Таке-ж от-се вчинили ви . моій срібній сідині?
115. От, вже не бачу власті! сильного и богатого, – не бачу много війська брата мого Ярослава, из его чернігівською дружиною, з Могутамн и с Татранами и с Шельбирами и с Топчаками н з Ревугамн н з Ольберамн. Воші-бо без щитів, з ножами, криком полки поборюють, дзвонячи в прадідівську славу.
116. Алє ви сказали собі: „Мужаймо ся самі! ми самі добудемо собі слави переднеі, та й заднею поділимось самі!» –
117. А чи була-б дивота, братья, щоби старому помолодіти?
118. Коли сокіл линяє, високо він за птицями жене ся: не дасть гнізда свого на поталу.
119. Та от, се лихо князів не є мені підмогою;
120. на ніщо обернулись щасливі години.
121. Се у Ромні кричать під шаблями половецькими, – а Володимир у ранах!
122. Туга та печаль синови Глібовому!»…
123. Великий княже Всеволоде! не думкою тільки тобі перелетіти здалека сюди, щоби стерегти отцівськнй престол золотий.
124. Ти можеш Волгу веслами роскропити, а Дон шоломами вичерпати!
125. Коли-б ти тут був, була-б невольниця по ногаті а невольник по різані.
126. Ти можеш и на суші стріляти живими самострілами враз из вдалими синами Глібовими.
127. Ти-ж смілий Рюриче и Давиде! чи не плавали ви по крови золоченими своіми шоломами?
128. Чи-ж не ваша хоробра дружина реве мов-то тури, ранені шаблями каленими в полі незнакомім?
129. Ступіть-но ви, господинове, у своі золоті стремена за обиду сего часу, за землю руську, за рани Нгоря, смілого Святославича!
130. Галицький Осмомисле Ярославе! високо сидиш на своїм златокованім престолі ти підпер гори угорські своіми золізними полками, заступив королеви путь, зачинив Дунаєви ворота, кидаючи тягари через облаки, суди судячи до Дунаю.
131. Грози твоі по всіх землях течуть: відчиняєш київські ворота, стріляєш из батьківського золотого престола салтанів за землями далекими.
132. Стріляй же, господине, Кончака, поганого кощія, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
133. А ти, смілий Романе и Мстиславе! відважна гадка носить ваш ум на діло.
134. Високо ти несеш ся на діло в завзятью, як сокіл на вітрах ширяє, хотячи птицю силою подоліти.
135. Є у вас зелізні крила при шоломах латинських: від іх затрясла ся земля и богато країн ханових; Литва-ж, Ятвяги, Деремела и Половці покидали свої спіси, а голови свої підклонили під тиі мечі булатні.
136. Ось вже вменшилось, княже, світло сонця Игореви, а дерево не добром листьє поронило.
137. По Росі и по Сулі городи поділили, а Игорсвого хороброго війська не вскреснти вже ніколи.
138. Дон кличе до тебе, княже, и зове князів на побіду.
139. Ольговичі хоробрі князі були готові до битви.
140. О Ингварю и Всеволоде, и всі три Мстиславичі, нехудого гнізда шестокрнльці! – ви бо не жеребом нобід захопили собі волості.
141. Нащо-ж ті ваші золоті шоломи и спіси ляцькиі та й щити?
142. Загородіть-но ворота полю половецькому своїми гострими стрілами за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
143. Уже бо не тече Сула срібними струямп ид городу Переяславу; Двина-ж болотом тече к тим грізним Полочанам під кликом поганих Литовців.
144. Тільки одеп Изяслав, син Васильків, подзвонив своіин гострими мечами об шоломи литовські, перебив славу діда свого Всеслава, а сам під червоними щитами на крівавій траві ляг побитий мечами литовськими. И схопив ту славу до себе на смертну постелю
145. и сказав:
146. „Дружину твою, княже, вже птиці крилами покрили, а звірі кров полизали.»
147. Не було там брата Брячислава, ні другого Всеволода; сам-оден зронив жемчужну душу из хороброго тіла через золоте ожерельє.
148. Знемогли голоси, поникли радощі: трублять труби го-роденські.
149. Ярославе и всі внуки Всеславові! схиліть уже стяги свої, вложіть в похви мечі своі зъогиджсні! –
150. ви бо відпали від дідівськоі слави.
151. Ви-ж то своіми незгодами стали наводити поганців на землю руську, на жизнь Всеславову.
152. Через незгоди бо прийшла на нас неволя від землі половецької.
На ссмім віку Трояновіи
153. кинув Вссслав жереб про дівицю собі любу.
154. Він впер ся клюками о коня, и скочив ид городу Києву, и доторкнув ся ратищем до золотого престола київського.
155. 3-від-там носкочнв лютіш звіром в півночі! Из Білгорода, повис в сішему тумані,
156. а в-ранці ударив таранами, відчинив ворота новгородські, розпіиб славу Ярослава
157. и скочив вовком до Немиги из Дудуток.
На Немизі снопи’ стелють головами: молотять ціпами булатними; на тоці кладуть жизнь, віють душу від тіла.
158. Кріваві береги Немиги не добром були засіяні, – засіяні кістьми руських синів.
159. Всеслав князь людям суди судив, князям ряди рядив, а сам в ночи вовком бігав; від Києва добігав до півнів у Тьму-торокань, н великому Хорсови вовком путь перебігав.
160. Йму в Полоцьку подзвонили рано у дзвони до заутрені у святоі Софиі, а він у Києві зачув був дзвона.
161. Хоч и віща душа була в тілі дружнім, однако він часто біди терпів.
162. Ему віщий Боян давнійше приспівку розумно сказав:
163. „Ні хитрому, ні бистрому, ні так швидкому, як птах, не минути суда божого!»
164. Ой! стогнати руській землі, спогадавши щасливу годину и первих князів!
165. Того-ж старого Володимира не мож було пригвоздити ид горам київським:
166. тепер стяги ёто стали одні Рюрикові, другі Давидові, але-ж як розділились, то повівають ім тільки хвости, та лиш на Дунаю
167. славлять руські копья.
168. Чутно голос Ярославни;–як зозуля на самоті рано кукає-ридає:
169. „Полечу,» каже, „зозулею по Дунаєви;
170. обмочу бобровий рукав в Каялі ріці,
171. обітру князевії кріваві сго раті на помарнілім его тілі!»
172. Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні и каже:
173. „0 вітре-вітрило! чому, господине, так неприхильно против мене вієш?
174. Чому мечеш ханівськї стрілки своїми легонькиии крильцями на воівніків мого мужа?
175. Хиба-ж мало тобі, віяти горі під облакамн, колишучи кораблі па синёму морі?
176. На-що-ж, господине, розвіяв еси моі радощі по ковилью?»
177. Ярославна рано плаче в Путивлі місті на стіні и каже:
178. „О Дніпре-Словутичу! ти пробив єси камінні гори кріз землю половецьку.
179. Ти колихав на собі човни Святославові, несучи іх до війська Кобякового.
180. Принеси-ж, господине, и мого ладу до мене, щоб я не слала к ему рано сліз моїх на море!»
181. Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні и голосить:
182. „Сонце ясне, тричи ясне! всім тепле и красне єси.
183. На-що-ж, господине, простерло єси горячий луч свій на військо мого лади? на-що в полі безводнім спекою зігнуло єси ім луки,– нащо тугою ім тули затягло?»
184. Приснуло море о лівіючи: стовпи туманів несуть ся из мраками. Игорю князеви Бог всказуе путь из землі половецької на землю руську, ик батьківському золотому престолу.
185. Погасли вечірні зорі. Игорь спить – не спить, мислями мірить він поля від великого Дону до Донця малого.
186. Кінь о півночі готов. Свиснув Овлур за рікою, велить князеви розуміти. И князь Игор як не був!
187. Гукнула, стукнула земля, зашуміла трава: здвигнулись вежи половецькі.
188. А Іїгор князь скочив горностаєм в очерет, білим гоголем поплив на воду,
189. кинувсь на борзого коня, и скочив из его босим вовком,
190. и побіг ик лугови Донця, відтак полетів соколом під имгламн, побиваючи собі гусей та лебедей на сніданьє, на обід н на вечерю.
191. Коли Игор соколом летів, тогді Овлур біг вовком, стрясаючи собою студену росу: примучили бо своїх борзих коней.
192. Донець говорить:
193. „ Княже Игорю! не мало тобі величності, а Кончакови досади, а руській землі радості.»
194. Игор каже:
195. „О Донче! не мало й тобі величності, що ти князя колихав на своіх филях, що стелив єси ему зелену траву на своіх срібних берегах, що одягав ёго теплими туманами під тінью зеленого дерева,
196. що стеріг сго гоголями на воді, чайками на струях, а чорнятами на вітрах.
197. Ой. не така ріка Стугна: хоч вона худі струі має, однакжо пожерла чужі ручаі и розлила повінь по кущах. Молодому-ж князеви Рости-славичу зачинив Дніпро темні своі береш.
198. Плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславі.
199. Посмутніли квіти від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.»
200. То не сороки скрегочуть: се у слід за Игорем іде Гза с Кончаком.
201. Тогді вже ворони не кракали, галки помовкли, сороки не скреготали, –
202. вони тільки по лозині поповзували, дятли-ж стуком дорогу к ріці показують, та соловії веселим співом світаньє звіщають.
203. Каже Гза Кончакови:
204. „Коли сокіл до гнізда летить, то сокольця розстріляймо своіми золоченими стрілами!»
205. И відповів Гзі Кончак:
206. „Коли вже сокіл до гнізда летить, то ми сокольця спутаємо красною дівчиною.»
207. И каже Гза до Кончака:
208. „Як спутаємо его красною дівчиною, не будо нам ні сокольця, ні красної дівчини, та й почнуть нас бити птиці в полі половецькім.»
209. Боян сказав иногді от-се против Святослава, піснотворци стародавніх часів Ярослава и Олега, приятеля погана:
210. „Тяжко тобі голові без плечей; лихо й тобі тілу без голови;» – так и руській землі без Игоря.
211. Сонце світить ся на небі: Игор князь вже в руській землі!
212. Дівчата співають на Дунаю: вьють ся іх голоси через море до Києва.
213. Игор їде по Боричеву до святоі Богородиці Пирогощоі…
214. Всі країни раді, городи веселі, –
215. заспівали-ж пісню старим князям, а потому молодим.
216. Співаймо-ж и ми:, Слава [Ігоревії Сіштослппнчу, Буй-Туровп Всеволоду, Володимиру Игоревичеви!
217. Здорові були князі и дружина! [що борють ся за християн против полків поганських.
218. Слава князям и дружині! Аминь.

Ссылка

Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:

Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.