Украинский перевод Н. Чернявского
Перевод на украинский язык
Источник: Чернявський М. Твори. Т. VII. Молодість (18931896). Поезії. Кн. 2. Харькiв: Рух, 1928. С. 273297.
- 1. Чи годиться починати
Давнім складом повідати
Нам, братове, про пригоди
Князя Ігоря в поході, –
Князя Ігоря й дружини
Святославового сина? - 2. Ліпше так нехай почнеться,
Як тепер у нас ведеться,
А не так, як за Бояна. - 3. Бо Боян, кому як стане
Спів складать, було – співає:
Мислі древом розпускає,
Сірим вовком в полі рище,
А орлом – од хмари вище! - 4. Як, бувало, спогадає
Давні свари, то й пускає
Він на зграю лебедину
В десять соколів дружину.
І яку наздоганяє,
Та лебідонька й співає, –
Про старого Ярослава,
Чи хороброго Мстислава,
Що Редедю вбив касога
На очах у війська його;
Чи Романа прославляє. - 5. Не десяток то пускає
Соколів Боян на зграю, –
Віщі пальці прикладає
Він до струн німого строю,
І немов самі собою,
Струни разом оживали,
Князям славу рокотали. - 6. Почнемо ж оповідання
Ми, братове, спозарання –
З Володимира старого,
І продовжим до нового
Часу Ігоря, що сміло
Ум скріпив на мужнє діло, - 7. Духу ратного набрався
І за Руський край піднявся
З військом в поле Половецьке
На буяння молодецьке. - 8. Глянув він – аж сонце ясне
Серед дня на небі гасне;
Ніч все військо покриває. - 9. Ігор війську промовляє:
- 10. «Лучче стятими нам бути,
Аніж полону набути! - 11. Ну ж, на коней посідаймо,
Річки Дону пошукаймо»!.. - 12. Не повірив князь приміті,
Бо хотілося уздріти
Дону синього, й дружиш - 13. Каже князь: «В чужій чужині
Хочу я списа зломити,
Хочу голову зложити
В славнім герці молодецькім
Там, на полі Половецькім,
А чи з Дону вкупі з вами
Пити воду шоломами!» - 14. Гей, Бояне наш преславний,
Соловейку стародавній!
Це б тобі тепер співати,
Соловейком тим пурхати,
Древом мисленим – думками.
А умом – під небесами,
Сполучаючи недавнє
І минуле стародавнє,
Шляхом рищучи Трояна
Через гори та поляни! - 15. Так би Ігорю співати:
- 16. «Ой, не буря соколята
В степ широкий заганяла,
Ой, не галич налітала,
Коло Дону цокотати!..» - 17. А не то так розпочати,
Внук Велесів, от такою: - 18. «Коні ржуть ген за Сулою,
Труби в Новгороді грають,
Слава в Києві лунає…»
У Путивлі мають стязі.
Жде князь Ігор брата князя,
Всеволода молодого. - 19. Мовить слово той до нього:
- 20. «Гей, єдиний ти мій брате,
Святославич, світ завзятий,
Святославичі з тобою
Ми однаково обоє! - 21. А сідлай-но, брате, коні,
- 22. А мої вже на припоні,
Нас у Курську дожидають. - 23. А й курян моїх всі знають,
Кметі добре знакомиті,
Бо під трубами сповиті,
Ізросли під шоломами,
А згодовані списами. - 24. Знають всі вони байраки,
Повні стріл в них сагайдаки,
Туго стягнені в них луки
І нагострені шаблюки. - 25. А самі вони – степами
Рищуть сірими вовками,
Честі там собі шукають,
Князю слави здобувають!» - 26. І ступив тоді негайно
У стремено злотосяйне
Ігор. В поле виїжджає, – - 27. Меркне сонце, погасає…
Вкрила, стогнучи грозою, - 28. Князю ніч дорогу тьмою;
В полі птаство сполошила,
Звірину у зграї збила. - 29. Див завив у нетрі тьмяній
І велить землі незнаній
Начуватись по Помор’ю,
По Посуллю, Сурож-морю,
Корсуню й тобі, поганський
Ідоле тмутороканський! - 30. А до Дону манівцями,
Неготовими шляхами,
Половці біжать щосили,
І вози їх заскрипіли,
Наче зграї лебедині,
Впівніч злякані в пустині.
Ігор князь на Дін прямує, - 31. А біду вже птаство чує
І пасе над деревами.
Сторожать вовки ярами,
Десь то грозу начувають.
На кістки орли скликають
Звіря. Гавкають лисиці
На щити червонолиці… - 32. Руська земле з городами,
Ти далеко за горами!.. - 33. Довго ніч смерка.
- 34. Згоріла
Світ-зоря. Мла степ укрила. - 35. Соловейко засипає,
Гомін галичі вщухає. - 36. Русь червоними щитами
Заступила степ рядами,
Собі честі здобуває,
Слави князеві шукає. - 37. Ой, у п’ятницю ззарання,
На зорі, полки погані
Половецькі потоптали.
І, мов стріли ті, помчали
Чистим полем та ярами
З половецькими дівками.
З ними набрано без ліку
Силу паволок велику,
Оксамиту дорогого,
Срібла й золота до того. - 38. А кожухами й саквами,
Розпашними опанчами
Почали мости мостити,
В болотах гатки гатити. - 39. Все те Ігор дав дружині,
А собі узяв єдиний
Стяг червоний, коло його
Прапор кольору ясного,
Та здобуток молодецький –
Спис із срібла половецький. - 40. На широкому роздоллі
Спить гніздо Олега в полі, –
Ген куди воно забилось!.. - 41. Бо на глум не породилось
Ані соколу ясному,
Ані кречету лихому,
Ні тобі, гидкій личині,
Чорний ворон-половчине! - 42. А вже Гзак день-ніч до Дону
Робить вовчі перегони.
Слід Коичак йому вганяє,
Шлях до Дону прокладає. - 43. А уранці на світанні
Червоніють зорі ранні:
День кривавий призвіщають, - 44. З моря хмари насувають.
Хочуть, чорні, світ закрити,
Сонець четверо затьмити…
Тріпотять в них щохвилини
Блискавиці ясносині… - 45. Бути громові страшному,
Йти дощеві стріл з-за Дону! - 46. Тут списам десь потрощитись,
Тут шаблям десь пощербитись
Об шоломи, куті з сталі,
Близько Дону, на Каялі! - 47. Земле Руська з городами,
Ти далеко за горами!.. - 48. Ось вітри, Стрибожі внуки,
З моря стрілами без луків
Подихнули на дружину. - 49. Загула земля. В хвилину
Помутились чисті ріки,
Вкрився пилом степ великий, - 50. З вітром стяги розмовляють.
Половці то наступають
І від Дону, і від моря, - 51. І з усіх усюдів поля.
Обступили, - 52. вражі діти,
Ні пройти, ні пролетіти,
Гиком степ загородили.
А їх русичі зустріли,
За червоними щитами
Мовчки стиснувшись рядами. - 53. Гей, яр-туре Всеволоде,
Смілий дух тобою воде!
Ти з курянами своїми
Прищеш стрілами прудкими,
Крешеш гострими шаблями
Об шоломи з шишаками. - 54. Де, яр-туре, ти поскачеш,
Де шоломом промаячиш –
Скрізь там голови рядами
Топчуть коні копитами, - 55. І твоя шаблюка ломить
Там аварськії шоломи!.. - 56. Що йому, братове, рани,
Як забув він все кохане:
Честь, Чернігів, город рідний,
Золотий престол наслідний,
Жінки Глібівни обичай
І приязний любий звичай!.. - 57. …Проминули вік і слава
І Трояна й Ярослава;
Відбулись, як час негоди,
І Олегові походи. - 58. Князь Олег той до сконання
Все кував мечем повстання,
Засівав ввесь вік своїми
Землю стрілами прудкими… - 59. Тільки ступить він у теє
У стремено золотеє
Десь було в Тмуторокані, – - 60. Ярослав великий давній
Вже той брязкіт зачуває; - 61. Володимир запирає
У Чернігові щоранку
Всі прибрамки до останку… - 62. А Бориса князя слава
Привела на суд лукава,
І судила – не судила,
Не судивши положила
На Канині бідолагу,
За Олегову зневагу,
Мов на постіль на пухову –
На травиченьку шовкову. - 63. Відтіля, з долини жалю,
В Київ батьків труп примчали
Ярополкові к Софії
Виноходці угорськії. - 64. За Олега Гореслава
Засівалася не слава, –
Безголов’я засівалось,
І росло і розросталось.
В колотнечах тих негожих
Марнувався вік Даж-божих
Ясних внуків. Чоловіку
Вкорочали свари віку. - 65. В ті часи у Руськім краї
Рідко ратаї гукали,
Часто ж ворони у полі
Грали, труп жручи на волі.
Тільки й знала галич мови:
«Полетім живитись знову!..» - 66. Так у ті бої бувало,
А такого й не чували:
До вечірніх зір од ранку
І всю ніч без перестанку
Свищуть стріли, не змовкають,
На шоломах шаблі грають;
Крешуть, грають, не щербляться,
З тріском ратища трощаться - 67. На незнаному роздоллі,
В половецькім чистім полі…
Збито землю копитами,
А засіяно кістками,
Кров’ю землю ту полито,
Та вродилося – не жито:
Гей, зійшла там прорість друга,
По землі по Руській – туга. - 68. Що чим-світ шумить, лунає?..
- 69. Ігор військо повертає:
Вельми князю брата шкода –
Князя буй-тур Всеволода… - 70. Бились день і другий бились
В південь третього схилились
Славні Ігореві стязі… - 71. Тут розбились різно князі,
Тут, на річці на Каялі, - 72. Тут вина-крові несталої
- 73. Тут Русь учту закінчила:
Всіх сватів перепоїла, –
І лягла в лиху годину
Тут за Руськую країну. - 74. А від жалю полягає
Долом тирса степовая,
І дерева хилять віти,
Жалем-тугою побиті. - 75. Невеселая година
Стала, братці! Вже пустиня
Силу руську поховала. - 76. І Обида там устала
У Даж-божа внука силах.
Увійшла вона, ступила,
Обернувшись у дівчину,
У Троянову країну.
Мов лебідка заплескала,
Крильми море схвилювала.
Коло Дону упадає,
За незгоду докоряє… - 77. Через княжі ворожнечі
Постають негожі речі, –
Брат бо брата дорікає:
«Те моє і це!» – гукає.
І взялись князі-владики
Про мале, як про велике,
Необачно розмовляти
І незгоду накликати. - 78. А погані без одбою
В Руську землю йдуть війною. - 79. Гей, далеко сокіл вдався,
Аж до моря домахався,
Птиць б’ючи! - 80. А князя раті –
Ой, уже не воскресати… - 81. Плач постав услід за нею,
І над Руською землею
Жаль полинув, за собою - 82. Одягаючи смагою
З смоляних рогів усюди
По шляху своєму люди.
І жіноцтво упадає: - 83. «Милих лад у нас немає!
Їх ні думкою згадати,
Ні очима повидати!
А що срібла вже та злота –
Їх і мати не охота!..» - 84. Стогне Київ град журбою,
А Чернігів гіркотою. - 85. Туга всюди розій[ш]лася,
Наче повідь розлилася
Повесні по суходолу. - 86. А князі кують крамолу
Безустанно без розбору. - 87. А невірні без відпору
Йдуть на Русь чинші збирати,
По куниці з двору брати… - 88. Всеволод та Ігор, смілі
Святославичі, збудили
Ту біду, що тіки-тіки
Святослав приспав великий,
Батько їх старий. - 89. Грозою
Поприборкав в бій із бою
Він поган лихих полками
І аварськими мечами.
Де провів свої він сили, –
Притоптав яри й могили,
Замулив озера й ріки,
Посушив струмні великі,
Трясовини всі та грязі;
А поганого їх князя,
Кобяка, із луки моря,
Од полків залізних вгору,
Наче вихор той крутячий,
Вирвав він. Упав ледачий
Князь у Києві в світлиці,
В Святославовій гридниці. - 90. Венеційці і морава,
Німці й греки Святослава
Прославляють-вихваляють,
Князя ж Ігоря вкоряють,
Що втопив на дні Каяли
Силу руськую без жалю, –
Дно їй злотом замостивши, - 91. Та і сам загинув, зсівши
Із сідельця золотого
На кульбаку полонного. - 92. Туга брами повиває,
А веселість поникає. - 93. Святослав смутний сон бачить:
- 94. «Цю ніч в Києві неначе, –
Промовля він, – одягали
На горах мене ви й клали
У чернечому покрові
На підкладний тисові. - 95. І вина ви набирали
В чашу синього, і клали
В нього жовчі… - 96. Потім далі
Сайдаками насипали
Жемчуг ви мені на груди
Із нечистої посуди… - 97. І мене ви вгонобляли…
І неначе не стояли
Вже на теремі на місці
В мене гребені злотисті. - 98. Всю ніч грали гайворони,
- 99. А де Плінськ, на оболоні –
Стали нетрі… А кияни
Мов до моря йшли…» - 100. «Когане! –
Так бояри одмовляли, – - 101. Сон смутний цей – од печалі,
Туга розум полонила. - 102. Двоє соколів злетіло
Од престолу золотого
Князя-батька, щоб чужого
Пошукать, чи шоломами
Пити з Дону, а шаблями
Їм погані половчини
Всікли крила соколині
І в кайдани запутляли. - 103. В третій день бо темно стало, –
Смеркло двоє сонець ясних,
Два стовпи погасло красних.
А за ними вслід два князі –
Святослав хоробрий разом
З Володимиром – схилились,
Мов два місяці спустилось
В сине море, вдягшись млою,
Хана сповнивши пихою. - 104. Над Каялою покрила
Пітьма світ. - 105. Невірних сила,
Мов би виводок неситий
Леопардів, полонити
Руську землю заходилась. - 106. На хвалу хула пустилась,
- 107. І на волю йде неволя,
- 108. І спустився Див на поле…
- 109. А вже й готськії дівчата
Стали грати-вигравати,
Коло моря заспівали,
Руським злотом забрянчали.
Прославляють час Бус-Хана,
Славлять помсту Шарукана… - 110. Ми ж, дружина, від сьогодні
На веселощі голодні». - 111. І тоді зронив-промовив
Святослав златеє слово,
З слізьми змішане: - 112. «Мій роде,
Ігоре і Всеволоде!
Рано стали ви буяти,
Честі-слави здобувати,
Та не з честю, любі діти, ‘
Кров ворожу стали лити,
Ой, не з честю побідили!.. - 113. Ваше серце, діти милі,
З криці-сталі мов кувалось,
У сваволі гартувалось! - 114. Що зробили ви зо мною
І з моєю сивиною? - 115. А не бачу сили й слави
Я вже й брата Ярослава
Із татранськими бойцями
І лихими топчаками…
Де ревуги і шелбири,
Де могути і олбири,
Що, не криючись щитами,
З захалявними ножами,
Дзвонячи у предків славу,
Розбивали криком лави?.. - 116. Ви ж рекли: «Самі здолаєм!
І самі собі придбаєм,
Поділивши предків славу,
Ще й новішої по праву!..» - 117. А чи стало б дивом, діти,
І старому змолодіти? - 118. Бо як сокіл облиняє,
То під небо птиць збиває,
Не дає гнізда в обиду,
Та нема ладу і сліду. - 119. Од князів нема підмоги…
- 120. І зайшли часи убогі.
- 121. І в Ромні ось під шаблями
Половецькими з сльозами
Всі кричать, кленуть поганих…
Володимир князь у ранах… - 122. Горе Глібовій дитині!..
- 123. Як ся маєш в цій годині
Ти то, княже Всеволоде?
Чи тобі на ум не сходить
Думка – здалека летіти
Щирозлотний захистити
Батьків стіл?.. - 124. Тобі під силу
Розплескати Волгу цілу,
В бризки веслами розбити,
Дін шоломами розлити! - 125. Будь ти з ними – по ногаті
Полонянок цінувати
Стали б ми, а по різані
Шли б невільники погані. - 126. Бо тебе не научати
У полях-степах стріляти
Самострілами живими,
Гліба дітьми запальними! - 127. Ти, буй-Рюриче звитяжний,
Ти, Давиде, князю зважний!
Чи не ваше військо з вами
Золотими шоломами
По кривавиці пливае? - 128. Не воно ж ото рикає,
Наче тури ті від болю,
У степу, незнанім полі,
Переранені шаблями?.. - 129. Ой, ступіть, черга за вами,
У стремена золотії –
За зневаги наші злії,
Руську землю, край коханий,
І за Ігореві рани!.. - 130. Гостромисле Ярославе,
Князю галицький! Во славі
На високому престолі
Ти сидиш в завидній долі!
Ти залізним військом гори
Попідпер угорські; в море
Шлях крулеві заступаєш,
Хід Дунаю зачиняєш.
Мечеш гори попід хмари,
По Дунаю чиниш кари
І суди. - 131. У край із краю
Скрізь гроза твоя лунає.
І ворота відчиняєш
Ти у Київ, і стріляєш
На султанів з золотого
Свого столу батьківського. - 132. Ой, стріляй же, господине,
Кончака, лиху личину,
За отчизну, край коханий,
І за Ігореві рани! - 133. Ти, Мстиславе, й ти, Романе!
Думка високо вас манить,
На відважне носить діло, - 134. Наче соколів, що сміло
На вітрах буйних шугають,
Птаству лихо замишляють!
Є в вас панцирі залізні,
Є у вас шоломи грізні. - 135. Перед ними затріщало,
І земель багато впало:
Ханова, Литва, Ятвяги
Й Деремела. Свої стяги
Половецькая буй-сила
Під мечі вам нахилила. - 136. Та для Ігоря вже гасне,
Западає сонце ясне.
Не на добре поронило
Древо листя: поділили - 137. Понад Россю і Сулою
Городи поміж собою
Вороги… Уже не встати
З мертвих Ігоревій раті!.. - 138. Княже, Дін тебе гукає!
Дін князів усіх скликає! - 139. Та поспіли, прилетіли
Тільки Ольговичі смілі… - 140. Ви ж, Інгварю й Всеволоде,
Три брати з Мстислава роду,
Шестикрильці не плохі ви,
Не в плохім гнізді зросли ви,
Бойовими жеребами
Власть закріплено за вами! - 141. Чи шоломів в вас не стало,
Чи щитів і ратищ мало? - 142. Перетніть шляхи прудкими
З поля стрілами своїми, –
За отчизну, край коханий,
І за Ігореві рани!.. - 143. Не тече Сула струєю
Срібноводою своєю
В Переяслав; каламутна
І Двина тече могутна
В землю грізних полочанів, –
Чутно крики й там поганів… - 144. Ізяслав один шаблями
У литви над шоломами
Прогримів, та тільки славу
Знизив дідові Всеславу.
Сам же, зранений шаблями,
Під червоними щитами
Впав на ліжко на криваве - 145. І промовив:
- 146. «Ізяславе,
Маєш учту ти єдину,
Що вночі твою дружину
Птахи крилами вдягали,
Звірі кров її злизали!..» - 147. Не було там його роду –
Брячислава й Всеволода –
Й сам із тіла молодого
Крізь намиста золотого,
Наче зерно колос в сушу,
Він зронив жемчужну душу. - 148. Мовкнуть співи, затихають,
Городенські труби грають… - 149. Ви ж то, княже Ярославе
І онуки всі Всеслава,
Короговки посхиляйте
І мечі свої сховайте, - 150. Бо від слави ви відстали,
Що діди в боях придбали! - 151. Бо у сварах безустанних
Ви й накликали поганих
В землю Руську на Всеслава. - 152. Через вас іде неслава
І біда од половчина,
Через вас край Руський гине». - 153. Не на красную дівчину –
Кинув жереб на вітчину,
На Трояна сьомім віці
Князь Всеслав. - 154. На патерицю
Спершись, він в сідло сідає.
Скаче в Київ. Дотикає
Краєм ратища ясного
До престолу золотого. - 155. Лютим звірем опівночі
Із Білгорода проскочив,
Як земля укрилась млами; - 156. Вранці ж вдарив острогами
І ворота розчиняє
У Новгороді. Збиває
Стародавню добру славу
Любомудру Ярославу. - 157. Од Дудуток до Немиги
Робить вовчі перебіги… - 158. На Немизі не снопами
Стелють тік, а головами,
І булатними ціпами
Там молотять… Животами
Серед току полягають,
З тіла душу одвівають…
Там, по берегу, криваву
Ниву всіяно на славу,
Там не зерном, а костями,
Краю Руського синами!.. - 159. Князь Всеслав судив громаду;
Городи рядив по ряду
Він князям, а сам ночами
Рискав вовчими тропами.
До півнів в Тмуторокані
Із-під Києва він стане,
Перебігши без упину
Хорсу шлях у ніч єдину. - 160. Вранці в Полоцьку, в Софії,
Вдарять в дзвони голоснії
На заутреню святую, –
Він у Києві те чує!.. - 161. Та хоч мав при дужім тілі
Віщу Душу, мислі смілі,
А біди зазнав немало, - 162. І Боянові упало
Ні про кого, як про нього
Слова мовити такого: - 163. «Будь і хитрий і умілий,
Будь, як птиця, легкокрилий,
А од божого од суду
Не подінешся нікуди!..» - 164. Довго, Русь, тобі стогнати,
Перші часи поминати,
Перших князів! - 165. Та немога
Володимира старого
До гори було прибити!.. - 166. Став князь Рюрик володіти
Стягами, а другі стязі
У руках Давида князя.
Хоч роги стяги ті мають, –
Діл вони в них замітають:
Слави в них князям немає.
Славлять князів на Дунаї. - 167. – – –
- 168. Перед світом раним-рано
Чути голос Ярославни: - 169. «Ой, полину по Дунаю
Я зозуленькою з гаю, - 170. У Каялі свій хутровий
Обмочу рукав бобровий, - 171. Витру рани почорнілі
На могутнім княжім тілі!..» - 172. У Путивлі вранці-рано
Кличе з муру Ярославна: - 173. «Вітре, вітре, господине!
Чом так вієш без упину? - 174. Чом ти ханські гострі стріли
Мчиш на військо лада миле? - 175. Мало втіх для тебе мати –
В небі хмари розбивати?
Мало, вітре, на просторі
Кораблі гойдати в морі?.. - 176. Нащо ж радість, господине,
Ти розніс мою в пустині?..» - 177. У Путивлі з муру славна
Проквиляє Ярославна: - 178. «Дніпре, Дніпре мій широкий!
Ти, Словутичу, високі
Рушив гори кременецькі
У країні Половецькій. - 179. Святослава ніс човни ти
Кобякове військо бити, – - 180. Принеси ж мені з собою,
Дніпре, тихою водою
Миле ладо, щоб до нього
Ранку раннього, ясного
Сліз на море я не слала!..» - 181. У Путивлі край забрала
Не зозуля проквиляє, –
Ярославна промовляє: - 182. «Сонце, світе мій єдиний,
Мій пресвітлий господине!
Всім ти тепле, всім ти ясне,
Всім веселе і прекрасне. - 183. Нащо ж промінь ти схилило
Й військо лада потомило
В полі згагою гіркою?
Нащо луки їх смагою
На безвідді поспрягало,
Тули тугою заткало?..» - 184. Опівночі море прище.
Потяглись тумани вище.
Каже Ігорю годину
Втечі в рідную країну
Бог з полону степового
До престолу золотого. - 185. Погаса зоря. Смеркає.
Ігор спить, не спить – зміряє
Поле думкою легкою
Поза Тором за рікою
До Дінця, в його діброви. - 186. Опівночі кінь готовий…
Тс!.. Овлур свистить з-за річки:
Князю знак дає до втічки…
Князя з вежі викликає… - 187. Загула земля. Сухая
Шелестить трава. Здригнулись
Білі вежі й похитнулись… - 188. Кинувсь Ігор попід гаєм –
Вітроногим горностаєм,
Білим гоголем – водою, - 189. На коня схопивсь стрілою.
Зскочив босим вовком з нього. - 190. Полетів Дінця ясного
Срібноросими лугами.
Знявся соколом під млами,
Підбиваючи по сліду
Гуси й лебеді к обіду… - 191. Гей, як князь, мов сокіл, знявся,
Вслід Овлур вовком подався,
Ранню росу за собою
Оббиваючи ходою.
Добрих коней перегнали. - 192. Каже їм Донець:
- 193. «Не мало
Слави князеві, досади –
Кончаку, Русі – відради!» - 194. Каже Ігор:
- 195. «Ой, не мало
І тобі хвали припало
І величчя, Донче милий!
Ніжив князя ти на хвилі,
Слав йому ти берегами
Шовк зелений під ногами.
Одягав густими млами
У гаях під деревами. - 196. Вмів на водах доглядати
Білим гоголем крилатим,
На струях стеріг чайками,
А вітрі – вутоньками. - 197. От вже Стугна не такая,
В неї й слава тим лихая,
Як пожре чужі притоки,
Розпуска в кущах протоки.
Потопила так, лукава,
Молодого Ростислава. - 198. Обливається сльозами
Над мутними берегами
Дніпровими бідна мати,
Тяжко тужить по княжаті. - 199. Квіти з жалощів пов’яли,
І дерева посхиляли,
Сумом-тугою повиті,
До землі зелені віти». - 200. Не сороки налітали,
На кущах заскрекотали, –
Ой, по Ігореву сліду
То Кончак із Гзаком їде. - 201. В час той ворони не грали,
Стихла галич, позмовкали
І сороки. - 202. Тільки стиха
Дятли стуком, чувши лихо,
Князю стежку намічали,
І піснями зустрічали
Солов’ї веселу зорю. - 203. Кончакові Гзак говорить:
- 204. «До гнізда буй-сокіл лине,
Соколя ж у нас загине:
В полі стрілами своїми
Розстріляєм золотими». - 205. Одмовля Кончак до Гзака:
- 206. «Ні, як сокіл-забіяка
До гнізда свого долине, –
Запутляймо на дівчині
Соколя.» - 207. І Кончакові
Знову Гзак одвітно мовить: - 208. «Як дівчам його спутляем,
Соколя й дівча прогаєм.
Стане птаство нас на волі
В Половецькім бити полі…» - 209. Приказав Боян преславний,
Піснетворець стародавній,
Тих Олега й Ярослава,
Про годину Святослава: - 210. «О когане! Хоч і важко
Голові без плеч, та тяжко
Без голівоньки й для тіла!..»
Русь без князя сиротіла. - 211. Ясно сонце в небі сяє, –
Ігор князь у Руськім краї! - 212. По Дунаєві дівчата
Почали пісень співати,
Спів їх море пролітає,
В славнім Києві лунає. - 213. На Боричев к Пирогощі
Іде Ігор князь на прощу. - 214. Раді землі, і веселі
По Русі міста і села. - 215. Скрізь старим князям співають
І молодших величають: - 216. Слава Ігорю в рід з роду!
Слава туру – Всеволоду!
Володимирові – слава! - 217. Всі князі й дружина здраві
Довгі літа пробувайте,
І як з віку, побивайте
За христян поган і нині! - 218. Слава князям і дружині!
Амінь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.