Украинский перевод В. Щурата
Перевод на украинский язык
Источник: Свiт. 1907. №1
- 1. А якби нам по-старому
заспівати пісню, браття,
про Ігоря, його військо,
про воєнне їх завзяття! - 2. Заспіваймо ж, як бувало,
як чували і як знаєм,
бо співати по-боянськи
вже хіба не є звичаєм. - 3. Боян майстер був до пісні.
Боян знав на пісню чари.
Прийде гадка, а він гадку
орлом пустить аж під хмари.
Прийде друга, а він другу
пустить вовком по долині.
Гадка третя скаче в нього
соловейком на калині. - 4. Він згадає давні годи,
свари давньої години,
і соколів десять пустить
в луг на стадо лебедине.
А що сокіл до лебеді,
вже й вона співає славу
то старому Ярославу,
то хороброму Мстиславу –
тому, що в очах касогів
заколов Редедю хана.
Інша лебідь заспіває –
славить красного Романа. - 5. Не соколів на лебеді
Боян, браття, слав з-під неба:
віщі пальці клав на струни –
грайте струни, кому треба! - 6. Почнем, браття, нашу повість
від Владимира старого,
від Владимира старого
а про Ігоря нового.
Кріпостю натяг він ум свій
на велике славне діло
й погострив його завзяттєм,
що у серці накипіло. - 7. Запалав воєнним жаром
і дружину молодецьку
враз навів за землю Руську
на країну Половецьку. - 8. То було – на світле сонце
подивився Ігор власне,
подивився і побачив,
що воно над військом гасне. - 9. Й мовив Ігор до дружини:
- 10. «Браття, – каже, – і дружино!
Лучче ж датись порубати,
ніж в неволю на годину! - 11. Всядемо на борзі коні
а на синій Дон поглянем!» - 12. Переважила охота
над страховищем поганим. - 13. «Або нині, – Ігор каже, –
йти на Дон, або ніколи!
Хочу коп’є приломити
в крайнім Половецькім полі;
хочу голову зложити,
З вами, русичі, умерти
або з Дону вже шоломом
ясної води зачерти!» - 14. Гей, Бояне, соловію
світлої доби старої!
Коб-то ти ощебетав нам
нині Ігореві вої!
Коб ти скочив соловієм
по дереву гадки-мислі
або знявся орлом вгору,
ген, де облаки нависли,
і оповив вінком слави
подвиг нашої години,
линучи слідом Трояна
через доли на вершини! - 15. Ти повинен би співати
Ігореві пісню радо: - 16. «То не буря в степ широкий
занесла соколів стадо –
то біжить на Дон великий
гайворонне препогане!» - 17. А чи так би заспівати
внуку Велесів, Бояне: - 18. «Іржуть коні за Сулою,
в Київ слава йде на гори;
трублять труби в Новгороді,
у Путивлі ждуть прапори».
Свого брата Всеволода
каже Ігор дожидати. - 19. Буй-тур Всеволод говорить:
- 20. «Ігорю, єдиний брате,
світе світлий мій, – ми оба
Святославові синове! - 21. Сідлай, брате, свої коні,
- 22. бо у мене все готове.
Коні сідлані ще в Курську. - 23. А куряни славні в мене:
все під трубами сповите,
під шоломами пещене
й годоване кінець коп’я. - 24. Всі дороги перебули;
напружені у них луки,
створені у них тули. - 25. Скачуть сірими вовками
в чистім полі без обави,
щоб собі добути честі,
а князеві свому слави». - 26. Гей, вступив князь Ігор в стрем’я,
в княже стрем’я щиро-здоте
і по чистому по полю
він поїхав для охоти. - 27. Сонце путь йому затьмило.
- 28. Ніч збудила птахів стоном.
Свиснув звір. - 29. І Див озвався
верхи дерева над Доном.
Кличе Волгу і Посуллє,
степ незнаний поморянський,
Корсунь, Сурож, тебе кличе,
бовване тмутороканський! - 30. Навмання на Дон великий
мчаться половецькі сили.
Як розпужені лебеді
в північ вози заскрипіли…
Князь на Дон провадить вої. - 31. В лозах ждуть біди вже птахи.
По яругах вовки виють,
ширячи грозою страхи.
Орли клекотом на кості
звірів кличуть у розгоні.
З поля лисиці озвались,
брешуть на щити червоні. - 32. Прощавай же, Руська земле,
ти і так вже за горою! - 33. Меркне ніч.
- 34. Зоря палає.
Криються поля імлою, - 35. мовкне щебіт соловіїв,
говір будиться з галками. - 36. Русь поля загородила
Здовж червоними щитами,
щоб собі добути честі,
а князеві свому слави. - 37. А в п’ятницю рано-вранці
час кривавої розправи.
Потоптали всіх поганців,
стрілами пішли по полю,
красних бранок половчанок
занімаючи в неволю.
Брали злото, паволоки,
дорогії оксамити. - 38. Опанчами, кожухами
почали мости мостити, –
по болоті опанчами,
по грязюці кожухами,
всяким крамом половецьким,
половецькими міхами. - 39. А червоний стяг і чілку,
срібний спис і білу фану
хороброму Ігореві
Святославичеві дано. - 40. Гей, дрімає військо в полі,
гей, дрімає вже на добре!
Далеко воно загналось,
Ольгове гніздо хоробре. - 41. Не вродилось для обиди,
ні для кречета в пустині,
ні для тебе, чорний круче,
препоганий половчине! - 42. Гза біжить вже сірим вовком
на великий Дон без впину,
а Кончак йому слід править
в Половецькую країну. - 43. А на другий день над раном
зорі б’ють кривавим світом. - 44. Чорні тучі йдуть від моря,
йдуть і в’ються під блакитом.
Напосілися прикрити
разом ясних сонць чотири.
Грають сині блискавиці, - 45. бути громові без міри,
йти великому дощеві,
З Дону стрілами политись! - 46. Тут-то коп’ям приломитись,
тут шаблюкам пощербитись
о шоломи половецькі
над Каялою-рікою! - 47. Прощавай же, Руська земле,
ти і так вже за горою! - 48. Стрілами від моря віють
Стрибогові внуки вражі
на дружину Ігореву,
на полки хоробрі княжі. - 49. Дудонить земля широко,
на поля кладуться пили,
ріки мутно котять филі, - 50. стяги враз заговорили.
З всіх сторін ідуть половці –
і від моря, і від Дону. - 51. Обступили полки руські
діти дідьчого порону. - 52. Криком степ загородили
перед руськими полками.
Русь його загородила
Здовж червоними щитами. - 53. Гей, яр-туре Всеволоде!
Перший б’єшся без утоми!
Стріли сієш, а мечами
раз у раз гримиш в шоломи. - 54. Куди ти поскочиш туром,
де шолом твій злотий блисне,
там і голова погана
з половецьких пліч повисне; - 55. там оварськії шоломи
під каленими шаблями
гнуться, падають на землю
поколотими скіпками. - 56. Чим бо, браття, тому рана,
чим бо, браття, тому труди,
хто за город за Чернігів,
хто за почесть позабуде,
за життє й престіл вітцівський,
за престіл, що злотом сяє,
за подругу, її ласки
і звичаї-обичаї? - 57. Вже були віки Трояна,
були Ярослава годи;
настав Олег Святославич –
були Ольгові походи. - 58. Олег кув мечем крамоли,
сіяв стріли в вічній брані. - 59. Було вступить в злоте стрем’я
в городі Тмуторокані, - 60. а Всеволод Ярославич
вже той брязкіт добре знає; - 61. а в Чернігові Владимир
щодня уха затикає… - 62. Вславивсь Борис Вячеславич
у воєнному запалі.
Постелила йому слава
паполому на Каялі.
Поляг Борис Вячеславич
у Ольговій обороні. - 63. Брав і Святополк з Каяли
батька на угорські коні.
На угорських іноходцях
віз його у город Київ,
в княжий, стольний город Київ,
до святої до Софії. - 64. Сіяв Олег Гориславич
свари, ніби стріли з лука.
Погибала в княжих сварах
жизнь Дажбогового внука.
Вік вкорочувався людям
в княжій буйності-сваволі. - 65. Мало де погейкували
ратаї тоді у полі.
Зате часто круки грали,
трупом ділячися живо,
а галки свій говір знали
в перелеті на поживу. - 66. То було в ті давні січі,
в ті походи, що минули,
а такої січі, певно,
ще не бачили й не чули!
Гей, із ранку аж до ночі,
а із ночі аж до ранку
летять стріли каленії,
летять стріли безустанну.
Тріщать коп’я харалужні,
З шабель громи б’ють в шоломи - - 67. в чужім полі Половецькім
безустанну, без утоми.
Чорна земля заорана –
копитами була зрита,
кістьми була засіяна,
кровію була полита.
Тугою зійшли ті кості
понад Руською землею… - 68. Що ж се мені шумить, дзвонить
- 69. досвіта перед зорею?
Завертає полки Ігор;
жаль бо йому брата свого. - 70. Бились вони день і другий,
бились третій ще недовго.
Третього дня під полуднє
Ігореві стяги впали. - 71. Тут брати і розлучились –
аж на березі Каяли! - 72. Тут вино криваве вийшло.
- 73. Русичі тут пир скінчили;
сватів своїх попоївши,
буйні голови зложили.
Полягли за Руську землю. - 74. Никнуть жалощами трави,
в тузі дерево додолу
клонить вітте кучеряве. - 75. Вже бо встала, браття, встала
невеселая година.
Вже прикрила нашу силу
дика сила половчина. - 76. В силах Дажбожого внука
встала вже Біда погана;
дівою вступивши нагло,
стала на землі Трояна.
Сплеснула на синім морі
в ясні лебедині крила;
в крила сплеснувши над Доном,
времена журні збудила. - 77. А князям не в гадці стати
на спільного супостата.
«Се моє, а то моє же», –
став мовити брат до брата.
Про мале казав: «велике!»
Брат на брата кув крамоли. - 78. А погані йшли побідно
в Руську землю, як ніколи. - 79. Далеко сокіл за птахом
залетів над море синє… - 80. Але Ігоревих воїв
вже не воскресити нині! - 81. На Кончаків поклик скочив
Гза на Руську землю живо, - 82. смагу з пламенного рога
кидаючи вправо, вліво.
Заплакали жінки руські: - 83. «Вже нам милих лад не мати,
не змислити мислоньками,
думоньками не здумати!
Вже нам милих лад не мати,
оченьками не узріти,
ані вже нам сріблом-злотом
не бренькати, не дзвеніти!» - 84. Застогнав і Київ, браття,
застогнав і він від туги,
а за Києвом Чернігів
від напасті, від наруги. - 85. І тоска по землі Руській
розлилась собі рікою,
і печаль по землі Руській
потекла тоді з тоскою. - 86. А князі самі на себе
заєдно куди крамоли. - 87. А погані йшли побідно
в Руську землю, як ніколи;
йшли побідно в Руську землю,
брали дань по білці з двору! - 88. Святославичі хоробрі –
то вони знялись не впору,
то вони збудили погань
ледве приспану у бою
грізним батьком Святославом. - 89. Той був пострахом, грозою!
Той на землю Половецьку
ступив сильними полками
і приборкав її зразу
харалужними мечами.
Притоптав він гори й доли,
змутив озера і ріки,
всі потоки, всі болота
повисушував навіки.
А Кобяка з лукомор’я
вихром вирвав з полків грізних,
З половецьких, молодецьких
бойових полків залізних.
І впав Кобяк у Києві,
у гридниці Святослава. - 90. Тут і німці, і венедці,
тут і греки, і морава
поють славу Святославу,
кають Ігоря немало,
що погрузив жир-наживу
в половецькую Каялу, –
злота руського насипав. - 91. Тут князь Ігор і добився,
З сідла злотого в полонне –
в кощієве пересівся. - 92. Посумніли міські стіни,
і веселості не видко. - 93. І мутний же сон приснився
Святославові, як рідко. - 94. «В Києві на горах, – каже, –
десь на ложі тисовому
З вечора мене вдягали
у чорную паполому. - 95. І синєє вино з трудом
черпали мені з посуди - 96. й, пестячи, жемчуг великий
сипали мені на груди - 97. З пустих тулів половецьких.
І вже сволока не стало
у теремі злотоверхім. - 98. І всю ніч вороннє грало!
Всю ніч з вечора до рана
билось бісове вороннє, - 99. грали, кракалп без впину
під Пліснеськом на болоні.
І взяли Кисаню-дебру
й понесли над синє море…» - 100.
- 101. «Княже, – мовили бояри, –
ум твій полонило горе! - 102. Се з вітцівського престола
схопилися два соколи –
города Тмутороканя
пошукати в чужім полі
або випити шоломом
води з Дону. Вже їм крильця
шаблею поган підтято,
взято їх в залізні сильця. - 103. Темно третього дня стало:
се два сонця враз притьмились –
багряні стовпи погасли,
два місяці тьмою вкрились. - 104. На Каялі тьма настала:
в Руський край половці вдерлись - 105. і по Руському по краю
нардовим гніздом простерлись.
Ханові буту подавши,
погрузили все у море! - 106. Вже хула понад хвалою,
- 107. вже на волю встало горе,
- 108. вже Див кинувся на землю.
- 109. Бо над морем, бо над синім
заспівали готські діви, –
руським злотом дзвонять нині.
І, співаючи про Буса,
славлять месть за Шарукана. - 110. А ми вже й жадні весілля,
ми жадні його, й нема нам!» - 111. Зронив Святослав великий
злоте слово зі сльозами: - 112. «Ігорю і Всеволоде!
Рано ви взялись мечами
сікти землю Половецьку,
щоб добути слави рано.
Та не в честь ви воювали,
не в честь кров лили погану. - 113. Вашії серця хоробрі
заковані у булаті,
в розжареному булаті,
загартовані в завзятті. - 114. І така ж мій срібний волос
через вас постигла справа? - 115. Вже не бачу власті й сили,
ні військ брата Ярослава!
Вже чернігівців не виджу,
ні могутів і шельбирів,
ні татранів і топчаків,
ні ревугів і ольбирів!
Без щитів вони з ножами
йдуть в кривавую розправу
й побіджають полки криком
дзвонять в прадідную славу. - 116. Але ви собі сказали:
самі піднімаймо труди!
Перед нами – слава наша,
і за нами – наша буде! - 117. А хіба ж то вже старому
змолодіти, браття, диво? - 118. Коли сокіл випірився,
жене вгору птахів живо:
не подасть гнізда в обиду! - 119. Та зло княже – не підмога.
- 120. І часи звелись нінащо.
- 121. Се у Римі крик, тривога
під шаблями половчина,
й Володимир в сю годину
під ранами. – - 122. Тоска й туга,
туга Глібовому сину!» - 123. Славний княже Всеволоде!
А то ж тобі для защити
злотого вітців престола
не мислію прилетіти! - 124. Можеш бо веслами Волгу
розкропити в одній хвилі
й Дон шоломами до каплі
вичерпати без насили. - 125. Будь ти, княже Всеволоде,
у тій січі, у тій брані,
була б чага по ногаті,
кощій був би по різані. - 126. І по суші бо стріляєш
шереширами живими –
вдатними синами Гліба,
Глібовичами твоїми! - 127. Буй Рюриче і Давиде!
Не в вас-то, господинове,
позолочені шоломи
плавали було по крові? - 128. Не в вас храбрая дружина
ревла турами пустині
під каленими шаблями
серед поля на чужині? - 129. В стремена ж за Руську землю,
за наругу половчина
і за рани Ігореві –
Святославового сина! - 130. Осмомисле Ярославе,
княже в галицькім околі!
Гордо сів ти на престолі –
злотокованім престолі.
Ти підпер угорські гори
скрізь залізними полками,
королеві путь заставив,
Дунаєві замкнув брами.
Мечеш бремена над хмари,
до Дунаю судиш суди. - 131. Твої грози йдуть світами,
по землях течуть усюди.
Ти і Києву ворота
відчиняєш в кождій хвилі
і з вітцівського престола
у султанів мечеш стріли. - 132. Стріляй Кончака поганця
за наругу половчина
і за рани Ігореві –
Святославового сина! - 133. Буй Романе і Мстиславе!
У хоробрій мислі сміло
ви рішаєтеся оба
й разом на воєнне діло. - 134. Кождий з вас пливе, як сокіл,
у завзятті під блакиті,
щоб, ширяючи на вітрі,
птаха в леті одоліти. - 135. Бо залізні в вас попруги
під шоломами латина,
від яких земля стряслася
і вся ханова країна.
А литовці і половці,
Деремела і ятвяги,
списи кинувши, склонили
голови під мечі нагі. - 136. Та вже, княже, Ігореві
сонце світла поскупило,
а дерево, похилившись,
листє не з добра зронило. - 137. І по Сулі і по Росі
городи вже поділили,
але Ігоревих воїв
воскресити нема сили. - 138. Дон тебе взиває, княже,
на побіду князів кличе. - 139. Вже й ольговичі хоробрі
доросли, щоб стати в січі! - 140. Інгваре і Всеволоде,
й ви всі три сини Мстислава,
що за вами, шестикрильці,
із гнізда вже лине слава!
Ви ж не жеребом побіди
власть захопили у руки! - 141. А що ж ваші ляські списи,
а щити, шоломи й луки? - 142. Загородіть ними поле
за наругу половчина
і за рани Ігореві –
Святославового сина! - 143. Вже бо срібних струй не котить
Сула до Переяслава:
вже під криками поганих
блідне Двина величава,
тече грізним полочанам
не водами – болотами. - 144. Один Ізяслав Васильків
брязнув острими мечами,
о литовськії шоломи
подзвонив собі на славу.
У кореня підтяв славу
свому дідові Всеславу
й сам підтятий повалився
під литовськими мечами
на криваві буйні трави –
під червоними щитами.
Взяв на смертне ложе славу, - 145. взяв і в смертній хвилі каже:
- 146. «Приодів твою дружину
птах крилом своїм вже, княже,
а кров її звірі лижуть!»
Бо й пригода ж то, пригода! - 147. Ні там брата Брячислава
не було, ні Всеволода.
З них один жемчужну душу
виронив з міцного тіла;
через злоте ожереллє
душа з тіла улетіла. - 148. Сумом голоси озвались,
зникли радощі нечайно;
тільки й чути – у Городні
труби трублять незвичайно. - 149. Ярославе й ви, всі внуки
Всеславові неструджені!
Знизіть стяги, в піхви всуньте
мечі ваші пощерблені! - 150. Вже ви з дідової слави
вискочили! Ваша слава, - 151. що поган на землю Руську
навели, на жизнь Всеслава!
Лиш крамолами своїми
навели ви їх з чужини. - 152. З ваших сварів вийшла напасть
Половецької країни.
В семому віці Трояна - 153. Всеслав жеребами кинув;
не о що ж йому ходило,
лиш о любую дівчину. - 154. На коні, о клюки впершись,
в город Київ скочив живо.
Коп’єм злотого престола
доторкнувся там на диво. - 155. Потім знову з Білгороду
вже в опівнічній годині
скочив дальше звірем лютим,
повісившись на мглі синій. - 156. І подзвонив рано-вранці
стрикусами-таранами,
і створив Новгороду
непреоборимі брами.
Розшиб славу Ярославу - 157. і по-свому знову з ночі
скочив вовком із Дудуток,
на Немигу вовком скочив.
На Немизі снопи стелять,
снопи стелять головами,
а молотять їх ціпами,
харалужними ціпами.
А кладуть життє на тоці
й геть від тіла душу віють. - 158. Не добро ж бо на кривавих
берегах Немиги сіють, –
сіють кості синів руських!.. - 159. Всеслав людям судив суди
і князям давав порядки,
вночі ж вовком бігав всюди.
З Києва було до півнів
був уже в Тмуторокані,
путь Хорсові перебігши
сірим вовком назаранні. - 160. Йому дзвонять у Полоцьку
на заутреню в Софії,
а він чує не в Полоцьку,
а в Києві дзвони тії. - 161. Віщий дух у бодрім тілі!
Але й набідився доста. - 162. Йому вперве й Боян віщий
припівку зложив незпроста: - 163. «Ні скорому, ні прудкому,
ні хоча б, як птах, швидкому
не обійти й не минути
суду божого нікому!» - 164. Гей, стогнати землі Руській
при спомині первих годин,
при спомині князів первих! - 165. А ніхто ж бо й не був годен
Владимира пригвоздити
до гір київських… - 166. І нині –
вже сі стяги в Рюриковій,
ті в Давидовій дружині!
Та незгідно вже тим стягам
довгі крила повівають, - 167. хоч оспівують під ними
славні бої на Дунаю. - 168. Ярославнин голос чути;
вже о досвітній годині
проквиляє Ярославна,
як зазулька на чужині: - 169. «Я зазулькою полину,
по Дунаю полечу я, - 170. мій рукав, рукав бобровий
у Каялі омочу я;
омочу його в Каялі, - 171. втру князеві мому рани,
втру кривавії на тілі,
що від жару й вітру в’яне!» - 172. Ярославна плаче рано,
умивається сльозами,
на валу в Путивлі плаче,
промовляючи словами: - 173. «Ой ти, вітре, ти, вітрило!
Чому вієш, господине,
так насильно, так завзято? - 174. Чому, віючи з чужини,
лиш ханові стрілки мечеш
із чужиноньки чужої
на своїх невтомних крильцях
на мойого лада вої? - 175. Мало ще тобі гуляти,
йти в підоблачні простори,
леліяти-колисати
кораблі на синім морі? - 176. Чому ж, вітре-господине,
розвіяв ти по ковилі
мої радощі єдині,
мої радощі й весіллє?» - 177. Ярославна плаче рано,
умивається сльозами,
на валу в Путивлі плаче,
промовляючи словами: - 178. «Ой, ти Дніпре-Словутичу!
Ти пробив собі в простори
через землю Половецьку
кам’яні, могутні гори. - 179. І леліяв ти на собі
Святославові дружини
до Кобякового полку. - 180. Прилелій же, господине,
прилелій до мене ладо,
моє ладо і коханнє,
щоб я сльоз моїх не слала
аж на море на заранні!» - 181. Ярославна плаче рано,
умивається сльозами,
на валу в Путивлі плаче,
промовляючи словами: - 182. «Світле і тресвітле сонце!
Всім і тепле ти і красне. - 183. І чому ж ти, господине,
на ладині вої власне
кинуло палким проміннєм?
Чому гнеш ти їм жаждою
луки у безводнім полі,
тули стулюєш тоскою?» - 184. Присло море опівночі,
З моря мряки йдуть стовпами:
Ігореві бог путь каже
половецькими степами.
Ігореві бог путь каже
до вітцівського престола,
в Руську землю… - 185. Бліднуть зорі,
погасаючи спроквола.
Ой спить Ігор, не спить Ігор!
Чи тут спати Ігореві?
Він мислію поля мірить –
поля з Дону ід Донцеві. - 186. Аж і кінь заржав упівніч.
Овлур свиснув за рікою:
чуєш, княже! – Не сидіти
Ігореві самотою. - 187. Гуком, стуком степ озвався,
зашуміли трави й лози,
аж порушились де-не-де
половецькі сонні вози. - 188. А князь в трощу горностаєм,
білим гоголем на води, - 189. на коня і вовком босим
- 190. в луг Донця без перешкоди.
І соколом він полинув
під імлами на заранні,
сірі гуси і лебеді
Збиваючи на сніданнє,
на обід і на вечерю. - 191. Коли ж Ігор линув птахом,
то Овлур тоді біг вовком,
стрибав Ігоревим шляхом,
і струшував з трав собою
Зимні роси в раннім гоні;
підірвались бо під ними
скоропадні, борзі коні. - 192. Донець каже:
- 193. «Княже, княже!
Немала для тебе слава,
для Руської землі втіха,
а для Кончака неслава!» - 194. Ігор каже:
- 195. «Донче, Донче!
Немала й для тебе слава,
що леліяв ти на хвилях
сина князя Святослава,
слав йому зелені трави,
слав на берегах сріблистих,
вдягав теплими імлами
в захисті дерев тінистих, - 196. гоголем стеріг на водах,
чайкою на струях водних,
а чорнятами своїми
на вихрах-вітрах холодних!» - 197. Не така вже річка Стугна:
ручаї чужі пожерла;
лиху струю наситивши,
судна на кущах розтерла
й затворила, зачинила
Ростиславові княжаті
дні при березі при темнім… - 198. Заплакала стара мати
по княжаті Ростиславі. - 199. Посумніли з жалю цвіти.
В тузі дерево додолу
приклонило свої віти. - 200. Не сороки скреготали –
то за Ігорем в погоні
Гза з Кончаком поспішали. - 201. Ще й не кракали ворони,
ще й галки тоді мовчали,
та й сороки у тій хвилі
скреготу не піднімали, - 202. тихо в лозині сиділи.
Тільки дятли путь на воду
стуком кажуть на заранні
й соловії сповіщають
любим щебетом світанне. - 203. Гза говорить:
- 204. «Коли сокіл
в гніздо лине перед нами,
ми соколича розстрілим
золоченими стрілками!» - 205. Кончак каже:
- 206. «Коли сокіл
в гніздо лине, ми покажем,
що красною дівицею
сокільця, мов путом, звяжем». - 207. А Гза каже Кончакові:
- 208. «Хоч соколича ми звяжем
і красною дівицею,
так нічого не докажем.
Ні нам сокільця не буде,
ні нам красної дівиці.
То ж то і почнуть нас бити
в Половецькім полі птиці!» - 209. Сказав Боян піснетворцю
давніх годів Ярослава,
а другові Ольговому,
співакові Святослава: - 210. «І голові без пліч тяжко,
і без голови зле тілу», –
без Ігоря ж – землі Руській! - 211. Сонце в небі засвітило:
Ігор князь у землі Руській,
Ігор князь у Руськім краю! - 212. В’ються голоси дівочі
через море по Дунаю,
в’ються голоси у Київ. - 213. Боричевом, путем прощі,
їде Ігор до святої
пречистої Пирогощі. - 214. По всім сторонам веселість,
всі городи собі раді. - 215. Старим князям славу давши,
даймо й молодій громаді. - 216. Слава нині Ігореві,
Всеволоду слава нині,
Владимиру молодому,
всім князям і їх дружині! - 217. Нехай живуть, поборюють
всі полки поганські
за народи християнські
й землі християнські! - 218. Нехай буде князям слава
і дружині слава!
Амінь!
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.